Апостольське служіння Федора Достоєвського

Сьогодні сто дев'яносто п'ять років з дня народження Федора Достоєвського. Готуючи матеріал до цієї публікації, я ловив себе на думці про ту колосальну втрату, якої зазнає наша молодь, позбавлена можливості дихати духом того часу, вивчати, хоча б в обсязі радянської школи, руських класиків, розуміти, як і на чому вони були виховані.

У своєму щоденнику Федір Достоєвський пише: «Ми в сімействі нашому знали Євангеліє і свою історію, ледве не з малого дитинства. Мені було лише десять років, коли я вже знав всі головні епізоди руської історії з Карамзіна, якого вголос вечорами нам читав батько».

У тому віці, коли ми в школі читали як «Мама мила раму», Федір, разом з чотирма братами, вчився читати по книзі, яка називалася «Сто чотири Священні історії Старого і Нового Завіту». Під час домашніх читань діти Достоєвських долучалися до світової літератури. Знаменні слова Михайла Достоєвського, брата Федора, написані у травні 1838 року батькові: «Папінька! Як мені дякувати Вам за те виховання, яке Ви мені дали! Як солодко, як відрадно замислитись над Шекспіром, Шіллером, Гете, чим освітлюються ці миті!» 

Я не знаю, хто з наших дітей сьогодні здатний дякувати батькові не за «Айфон» чи «Айпад», а за те, за що дякував батьку Михайло Достоєвський. Визначаючи програму дитячого читання для своїх дітей, батько Достоєвського писав: «Скажу лише взагалі: беріть і давайте лише те, що справляє прекрасні враження і породжує високі думки». Я б написав золотими літерами ці слова на вхідних дверях нашого міністерства освіти, якщо б мені хтось дав таку можливість...

За фатальним збігом обставин Ф. Достоєвському пред'явили звинувачення за читання атеїстичного листа Бєлінського до Гоголя, з ідеями і пафосом якого він явно був не згоден. 23 квітня 1849 року Федір був заарештований у «справі Петрашевського».

22 грудня 1849 року, коли був оголошений вирок і були зроблені приготування до страти засуджених, Достоєвський був упевнений, що через кілька хвилин помре і «буде з Христом». Неочікуване помилування він пережив як воскресіння з мертвих. Пізніше він це не раз згадував у своїх романах, але вперше він розповів про це у листі до брата, що був написаний у той день, коли впродовж декількох хвилин його життя зійшлися Голгофа і Пасха: «Брат! я не зневірився і не занепав духом. Життя усюди життя, життя в нас самих, а не в зовнішньому. Біля мене будуть люди, і бути людиною між людьми і залишитися нею назавжди, у яких би то не було нещастях, не зневіритись і не впасти – ось у чому життя, в чому завдання його...» 


(Монолог князя Мишкіна про цінності часу)

Достоєвський пережив друге народження, він відчув себе новою людиною, і життя спочатку виправдовувало захоплені сподівання. Цим очікуванням нового життя пронизаний радісний прощальний лист до брата з Петропавлівської фортеці: «Як озирнусь на минуле та подумаю, скільки витрачено дарма часу, скільки його пропало в оманах, у помилках, у неробстві, у невмінні жити; як не дорожив я ним, скільки разів я грішив проти серця мого і духа, – так кров'ю обливається серце моє. Життя – дар, життя – щастя, кожна хвилина могла бути століттям щастя. Брат! Клянусь тобі, я перероджуся до кращого. Ось вся надія моя, вся втіха моя».

Під час двотижневого перебування у Тобольському тюремному замку недавні петрашевці відчули «жваву симпатію» та участь «висланців старого часу» і їхніх дружин. І тут Достоєвському був перший знак долі: дружини декабристів вручили йому символічний дар – Новий Завіт у російському перекладі видання 1823 року. Цей дар став подією у житті Достоєвського, запорукою його майбутнього «переродження переконань», підставою його «нового життя».

Почалося «нове життя» ув'язненням у Мертвому Домі. Достоєвський згадував каторгу з різними почуттями, часом важкими; проте чим старше ставав письменник, тим вдячніше був долі за цей урок життя. «Ті чотири роки вважаю я за час, у який я був похований живий і закритий у гробі». Як жив ці роки, Достоєвський розповів у «Записках з Мертвого Дому», але каторжне, повне поневірянь життя було для нього передусім духовним випробуванням. Письменник сприйняв каторгу як очисне страждання, сопричасне Голгофі і воскресінню Христа. Вирушаючи на каторгу, Достоєвський усвідомлював: «Тепер, змінюючи життя, перероджуюсь у нову форму. Брат! Клянусь тобі, що я не втрачу надію і збережу дух мій і серце в чистоті. Я перероджуся до кращого. Ось вся надія моя, вся втіха моя».

Очікування справдилось – на каторзі відбулось «переродження переконань». Суть того, що сталося, Достоєвський висловив місткою формулою: «ідеї змінюються, серце залишається одне». «Переродження переконань» – важка тема для самого Достоєвського. У цьому він зізнавався братові відразу після виходу з каторги: «Що стало з моєю душею, з моїми віруваннями, з моїм розумом і серцем у ці чотири роки – не скажу тобі. Довго розповідати. Але вічне зосередження у самому собі, куди я тікав від гіркої дійсності, принесло свої плоди».

«Переродження переконань» стало надбанням духовного «грунту», усвідомленням Істини і повним визнанням Христа і Євангельського Слова. Євангеліє Достоєвського увібрало в себе сліди багаторічного читання та роздумів письменника над сторінками Вічної книги, увібрало каторжний піт та бруд. Воно осяває життя і творчість генія. На каторзі Достоєвський читав тільки Євангеліє. Читати інші книги було заборонено... Але найстрашніше було те, що він був позбавлений права писати.

Проте Федір Достоєвський порушив заборону. Всупереч вироку він писав – спочатку на окремих аркушах під час перебування у шпиталі; пізніше, коли з'явилася можливість безпечного зберігання записів, він звів їх в окремий зошит, який заповнювався аж до кінця 50-х років. Достоєвський створив дивовижний твір, який він назвав «зошитом каторжним», а дослідники – «сибірським зошитом». Цей саморобний зошит в одну восьму листа до цих пір зберігає у собі сліди потайної роботи, яка просувалася уривками. Зберігав Федір «каторжний зошит» у середині Євангелія, щоб сховати його під час обшуку.

Євангеліє стало для Достоєвського воістину «Благою Вістю», давнім і вічно новим Одкровенням про людину, світ і правду Христа. З цієї книги Достоєвський черпав духовні сили в Мертвому Домі, по ній він вивчив читати і писати російською дагестанського татарина Алея, який зізнався йому на прощання, що він зробив його з каторжника людиною.

Він ніколи не розлучався з Євангелієм і завжди брав його з собою в дорогу. Під час творчих нічних чувань Євангеліє лежало у нього на видноті, на письмовому столі. Коли лягав спати, Достоєвський завжди клав його так, щоб воно було під рукою. По цій книзі він перевіряв свої сумніви, загадував свою долю і долі своїх майбутніх героїв. Якщо б ми жили сьогодні хоча б наполовину так, як жив з Євангелієм на каторзі Достоєвський, якщо б воно стало для нас і хлібом і водою – як багато в нашому житті і житті нашого суспільства змінилося б!
 
У світовій літературі було чимало письменників, які чудово знали Святе Письмо, вивчали його, використовували його ідеї та образи у своїй творчості. Але навряд чи знайдеться хто-небудь ще, хто, як Достоєвський, не тільки чотири роки читав лише одне Євангеліє, але пережив і прожив його як свою долю – страждання, смерть і воскресіння Христа як свою смерть в Мертвому Домі і своє воскресіння в нове життя. Ця книга увібрала в себе не тільки страждання, але й духовний досвід письменника.

У Достоєвського була релігійна концепція творчості. Як священик на сповіді, письменник був сповідником своїх героїв. Їхні гріхи ставали його гріхами, збільшуючи тяжкість його хреста. Свою провину герої та їх автор розрішають самим актом творчості: сповіддю, покаянням і спокутою своїх та чужих гріхів.

Ця ідея пізніше була виражена в служінні та повчаннях старця Зосими: зробити себе відповідачем за чужий гріх. Винні усі. У кожного своя міра провини. Одні винні у тому, що зробили, інші – у тому, що не зробили. Уявна невинність – лише ілюзія: кожен з нас у відповіді за світове зло.

Євангеліє дає для розуміння творчості Достоєвського більше, ніж будь-які дослідження літературних критиків. Естетичний принцип множинності точок зору – це переломлення його каторжного Євангелія. Євангеліє – ключ до «поліфонічних романів» Достоєвського, його діалогізмів поетики, його християнської концепції людини і світу. Оригінальність Достоєвського полягає не у виключній новизні, а в послідовному і безкомпромісному слідуванні Євангельським істинам його героїв.

Федір Михайлович Достоєвський був одним з тих, хто своєю творчістю висловив ідею християнського реалізму. Християнський реалізм – це реалізм, у якому Бог Живий, де зрима присутність Христа, де явлено Одкровення Слова. Відомому принципу «Людина – міра всіх речей» Достоєвський протиставив інший принцип: «Христос – міра всіх речей». Ф. Достоєвський дав нове розуміння мистецтва як служіння Христу, зміст якого він бачив в апостольському покликанні – проповіді Святого Духа.