Обитель милостивого святителя

На Шумщині, у невеличкому селі Малі Загайці, з давніх пір знаходиться свята обитель. Щорічно перед самим різдвяним постом, 25 листопада, монастир відзначає своє головне престольне свято – день пам‘яті святителя Христового Іоанна Милостивого, патріарха Олександрійського.

Чоловічий монастир було засновано з благословення преподобного Іова Почаївського його духовною донькою Іриною Ярмолинською у далекому 1646 році. У 1749 році монастирю було подаровано ікону Богородиці, знайдену в лісі у 17 сторіччі.

Головний храм, у тому ж 1646, було освячено на честь святителя Іоанна Милостивого. Чому саме на честь цього святого – достеменно невідомо, але з тих пір Олександрійський Святитель є незмінним покровителем цього місця. Окрім ікони Богородиці в обителі є шанована ікона святителя з частинкою мощей. Також в особливому кіоті за правим кліросом є ікона мученика Маманта, також з мощами.

Сам храм збудований у фортифікаційному стилі, над входом височіє велика дзвіниця з бійницями для гармат і мортир, яка займає половину даху невеличкого храму. Бійниці також розташовані по всьому периметру церковної споруди, і разом їх нараховується двадцять чотири. Другий купол височіє над Вівтарем, а з правої сторони до Вівтаря примикає братський корпус, а точніше сказати, та його частина, яка вціліла до сьогоднішнього дня.

З моменту початку свого існування обитель не довго лишалась у Православ‘ї. Коли настали притіснення від уніатів, то рід Ярмолинських один із пеших відійшов до унії, до чого власне і приводив монастир. Звичайно ж, утисками Сапеги та Огінського обитель була пограбована і переведена в унію, яку всіляко вкорінювали окатоличені Яромолинські.

У 1750-их роках селом володіли поміщики із римо-католиків, про що красномовно свідчить те, що православні свята, які також відмічались і уніатами, для місцевих селян не були вихідними днями, а графік роботи-відпочинку залежав від католицького місяцеслова. Після третього поділу Польщі обитель однією із перших була передана у православне відомство. З Божою допомогою монастир відроджувався, налагоджувалося молитовне та літургічне життя.

Архімандрит Єпіфаній та побудова скита святителя Іоасафа Білгородського

До приходу на західну Україну радянської влади у 1939 році обитель була одним із духовно-просвітницьких центрів Волині. Довгий час настоятелями обителі були ректори Волинської семінарії. Завдяки наполегливості настоятелів-ректорів обитель зразу стала розсадником просвітництва.

В лісовій гущавині за декілька кілометрів від монастиря у 1911 році було відкрито скит на честь святителя Іоасафа Білгородського. Засновником скита був один із намісників обителі архімандрит Єпіфаній, у схимі Євфимій. Будучи настоятелем Загаєцької обителі, афонський постриженик отець Єпіфаній ввів в монастирі Афонський устав. Утреня розпочиналась о третій годині ночі, після якої звершувалась Літургія. Вдень братія трудилась на послухах, а ввечері служилась вечірня із малим повечір‘ям. Поклавши багато трудів по підйому духовного життя обителі, старець бажав скінчити свій земний шлях у тиші затвору, для чого і вирішив збудувати скит.

Архімандрит Єпіфаній не дожив до освячення скитського храму і почив під час його побудови, прийнявши велику схиму з ім‘ям Євфимій. Похоронили спочилого старця за Вівтарною стіною.

Скорботи ХХ сторіччя

Не дивлячись на те, що на Шумщину, як і на всю західну Україну, радянська влада прийшла тільки у 1939 році, скорбот ця обитель не оминула. І перше, що сталося, – це розорення скита і розстріл братії. У 1944 році один із іновірців з найближчих сіл навів німецький каральний загін у скит, сказавши їм, що там ховаються партизани. У день Лазаревої суботи 1944 року каральна дивізія зайшла у скит і розпочала пошуки партизанів, які нібито ховались в обителі. Звісно ж, пошуки ці закінчилися для німців безрезультатно. Тоді командир загону відправив одного із ієромонахів – отця Пахомія – у відділок для допиту та дачі показань, а інших – ігумена, братію і паломників – допитували на місці. Нічого не дізнавшись карателі розстріляли насельників скита і декількох паломників. Убитих монахів захоронили у дві могили – ліворуч і праворуч від могили старця Єпіфанія, а тіла паломників були скинуті у криницю.

Що стосується отця Пахомія, то йому був даний супроводжуючий, який і повіз його на монастирській бричці у відділок. Командир загону дав йому листа на німецькій мові, який той мав пред‘явити на місці призначення. Не врахував тільки гітлерівський командир того, що монах може знати і розуміти німецьку мову, а отець Пахомій служив у лавах царської армії під час Першої Світової Війни і блискуче знав німецьку. На невеличкому папері писалось: «Коли монах із кіньми прибуде, то його розстріляйте а коні залишіть у відділку».

Прочитавши свій вирок, біля лісу отець Пахомій попросився у супроводжуючого «відійти в кущі», а там, скориставшись розсіяністю останнього, припустив через ліс до села Мізюринців, де і переховувався у місцевих жителів. Після відступу німців отець Пахомій, до своєї смерті у 1964 році, виконував обов‘язки парафіального священика у місцевому храмі, а коли скит після запустіння розбирали, то йому вдалось забрати дзвони і вціліле церковне начиння у Мізюринці. Але, нажаль, на початку 1990-х храм, у якому служив останній скитський монах, перейшов у філаретівський розкол, разом із монастирськими дзвонами і церковним начинням, яке той дорогою ціною врятував.

Що ж стосується власне монастиря, то у 20-30-х роках ХХ ст. монастир складався із двох ієросхимонахів-старців – Віталія і Парфенія, п‘ятнадцяти монахів у священному сані, дев‘яти мантійних монахів і тридцяти послушників. Звичайно ж, прихід нової влади та війна значно ослабили чернече життя обителі, і після війни  монахів лишилось всього 22. Як відомо, останні монахи подвизались в обителі до початку 60-х років, але нові в обитель не поступали. Рішенням місцевого уповноваженого декілька престарілих монахів були переведені у Почаїв, а монастирські будівлі із теплою церквою Іоанна Хрестителя були націоналізовані. Головний храм обителі став приходським, яким і залишався увесь час, завдяки активним прихожанам, які не допустили його закриття після смерті останнього ігумена отця Феодосія у 1961 році.

Обитель сьогодні

Головні святині обителі знаходились в монастирі у недоторканності до 23 січня 2006 року, коли чудотворна ікона була вночі викрадена невідомими людьми у балаклавах. Інші ж святині, а це частинки мощей свт.Іоанна та муч.Маманта, знаходяться на своїх місцях.

Починаючи із 2009 року, було відновлено день пам‘яті Загаєцької ікони, який святкувався у перший недільний день після Успіння Богородиці. Не дивлячись на факт викрадення чудотворної ікони, її місце зайняла копія ХІХ сторіччя такого ж розміру, тільки без коштовної ризи, яка прикрашала викрадений оригінал.

Першу спробу відродити чернече життя було зроблено на початку 1990-х, коли із Почаївської Лаври був призначений настоятелем ієромонах Філадельф, але, не дивлячись на старання отця-ігумена, відродити чернецтво він не зміг. Тільки у 2007 році новопризначений намісник обителі ієромонах Геронтій зміг покласти початок відродженню чернечого життя на цьому святому місці.

Святі Отці вчать нас, що випадкових збігів обставин у цьому житті не буває, а все робиться з Промислу Божого. Одним із розстріляних на Лазареву суботу у 1944 році скитських монахів був ієромонах Геронтій, а через більш ніж 60 років, у Лазареву суботу 2007 року, архієпископом Тернопільським Сергієм за Літургією у Троїцькому соборі Почаївської Лаври в ієромонаха був рукопокладений новий настоятель монастиря отець Геронтій.

Щорічно пам‘ять святителя Іоанна збирає багато прочан із різних місць на святкове богослужіння з нагоди храмового свята обителі. Невелике село заповнюють паломники, які у великій кількості приїздять в обитель автобусами та автомобілями помолитись разом із духовенством у день пам‘яті милостивого покровителя обителі і цього краю.