VI Вселенський Собор: перемога істини над політичною доцільністю

Вселенський Собор 451 р. у Халкідоні, один із найзначніших в історії Церкви, вирішив богословську проблему, але створив політичну. Він утвердив православне вчення про дві природи у Христі, Божественну і людську, з'єднані «неслитно, неперетворено, нероздільно, нерозлучно». Але тим самим численні прихильники монофізитства, вчення про те, що в Христі людська природа поглинута Божественною, опинилися поза Церквою, а краще сказати, проти Церкви. А оскільки християнство було державною релігією імперії, то супротивники Церкви виявлялися і противниками держави.

При цьому досить складно визначити, що чим було зумовлено: політична опозиція єретичними переконаннями чи навпаки. Швидше за все, і так і так. Але у будь-якому разі перед національними околицями імперії і насамперед Єгиптом стояла дуже велика спокуса – підкріпити свою боротьбу за національну незалежність від греків релігійною основою, боротьбою за свої монофізитські переконання.

Дуже багато народів, коптів, вірменів та інших піднімали на свої прапори монофізитство не тільки й не стільки тому, що були переконані в його істинності, а скільки для того, щоб відрізнятися від «імперської» релігії Константинополя.

Це вело до того, що монофізити упиралися у своїй помилці та ставали несприйнятливими до будь-яких спроб православних богословів переконати їх, і навіть до пропонованих компромісних варіантів. Як писав церковний історик А. Карташев: «Національні сепаратисти нічим, жодними поступками не задовольнялися. Їм потрібна була єресь, щоб відокремитися від греків».

Монофізитів у імперії було так багато, що імператорам доводилося зважати на це. Ще Юстиніан Великий намагався з метою консолідації імперії примирити монофізитів із Церквою. Для цього він видавав документи, які, по суті, були відступом від Халкідонського Собору і змушував усіх архієреїв їх підписувати. Але розрахунок його не вдався, крім чергових церковних смут така політика нічого не принесла. Імператор Іраклій (роки життя: 575-641; роки імператорства: 610-641), стикався зі значно серйознішими викликами єдності імперії, ніж Юстиніан Великий. Сам його прихід до влади супроводжувався громадянською війною, на сході він вів кровопролитні війни з персами, на півночі племена аварів і слов'ян захопили Балкани і погрожували Константинополю, і плюс до всього додалася ще одна суттєва загроза з боку мусульманства, прихильники якого завоювали. Єгипет, Сирію та Палестину. Тому Іраклію просто як повітря потрібна була релігійна консолідація всіх народів імперії.

Цікавий факт: у 613 р. Іраклій побажав одружитися зі своєю... племінницею на ім'я Мартіна. Константинопольський патріарх Сергій несміливо намагався відмовити імператора від такого явного гріха, яким є інцест, але Іраклій заявив: «Досі ти діяв як єпископ, а тепер виконай мою волю як друг». І патріарх Сергій благословив незаконний шлюб.

Виникнення монофелітства

Для того щоб залучити на свій бік монофізитів, патріарх Сергій та імператор Іраклій (вчені сперечаються, хто з них грав першу скрипку) вигадали спільну платформу, на якій, на їхню думку, могли зійтись і православні, і монофізити. Полягала вона в наступному: Халкідонський Собор затвердив догмат про єдність іпостасі Христа та про Його дві природи.

Але відкритим залишилося питання про дію, енергію та волю. Чи можливо припустити, що у Христі існує єдина воля, яка є центром, що поєднує і людські та божественні енергії, і дії? Чи вміщується це вчення у богослов'я Халкідонського Собору, і чи можуть монофізити возз'єднатися з Церквою на основі цього вчення?

Власне кажучи, питання про волі, дії та енергії, ймовірно, виникло б і саме по собі, поза зв'язком з політичними обставинами, але насправді позитивне вирішення цього питання здалося можновладцям дієвим засобом для релігійної консолідації імперії. Спочатку виник моноенергізм, вчення про єдність енергій у Боголюдині. І спочатку справді могло здаватися, що варіант спрацював.

За відносно короткий час із Церквою возз'єдналася частина вірмен (630-632 рр.), а також сирійські яковіти (630 р.) і, найголовніше, олександрійські монофізити (632 р.). Втім, на це вплинули не лише й не тільки богословські чинники, але й насильство з боку влади, підкуп та дипломатія. Відповідно і возз'єднання це було здебільшого формальним, насправді всі залишилися при своїх переконаннях.

Новому вченню, моноенергізму, протистояв учений чернець Софроній. Це той самий Софроній, який довгий час мандрував різними монастирями разом із відомим Іоанном Мосхом і збирав скарби духовної мудрості. Згодом вони написали відому книгу «Луг духовний». Софроній, який на той час мав величезний авторитет, категорично стверджував, що у Христі не може бути однієї енергії, лише дві, оскільки дві природи.

В ході бесід Софронія з Константинопольським патріархом Сергієм було досягнуто, як би ми зараз сказали, джентльменської угоди: Сергій погодився взагалі припинити розмови про кількість енергій, а Софроній пообіцяв не викривати публічно єресь моноенергізму.

Але в 634 р. Софроній став патріархом Єрусалимським і за звичаєм на той час мав видати окружне послання, так звану синодику, в якій сповіщав усіх про своє обрання і свідчив про свою віру. Побоюючись (небезпідставно), що в синодиці Софроній явно викриє брехню, Константинопольський патріарх Сергій поспішив направити римському папі Гонорію послання, в якому постарався показати справу у вигідному для себе світлі: він писав про те, що не слід міркувати про одну чи дві енергії у Христі, а можна зійтися на твердженні, що в Боголюдині є одна воля. При цьому Сергій питав думки папи Гонорія.

Папа у своїй відповіді повністю визнав правоту Сергія та сформулював вчення монофелітства у тому вигляді, в якому воно було засуджено на VI Вселенському Соборі. Папа Гонорій писав, що, визнаючи Христа «діючого різноманітно», тобто і по-божому, і по-людськи, слід визнати Його «єдине бажання», тобто волю. Таким чином, папа приписав волю не природі, а іпостасі і з іпостасної єдності Христа зробив висновок про єдність Його волі.

Незабаром і Олександрію, і Єрусалим захопили араби, що дало новий поштовх спробам імператора Іраклія об'єднати в релігійному відношенні імперію на основі монофелітства, схваленого вже папою Гонорієм.

«Ектезис» та «Тіпос»

У 638 р. у Константинополі вирішили повторити помилку Юстиніана Великого і видали віроучительне визначення «Ектезис», в якому обов'язкове для всієї імперії нове вчення формулювалося таким чином:

«Хоча деякі отці і вживали вираз "одна енергія", але воно ображає слух багатьох, бо думають, що цим заперечуються дві природи. З іншого боку, деяких спокушає і "дві енергії", бо його немає у жодного зі святих отців, і воно веде до думки про дві протилежні волі, що є нечестя Несторія. Не поділяючи цього, ми сповідуємо, що є тільки одна воля Господа нашого Ісуса Христа, Істинного Бога, бо ні на одну мить Його плоть, одухотворена душею розумною, не відокремлюється від Бога-Слова, іпостасно з'єднаного з нею, і що вона не діяла по власному почину й у протилежність волі Слова, але тільки і так, як хотів Бог-Слово».

Богословська помилка даного віровизначення полягала в тому, що з того, що людська воля Христа ніколи не чинила опір волі Бога-Слова, виводилося твердження, що цієї людської волі в Христі онтологічно не було. Таким чином людство Христа знову, як і у випадку з монофізитством, виявлялося неповноцінним, а отже, і не спасенним у всій своїй повноті.

Знову згадуємо вислів святителя Афанасія Великого: «Що не сприйнято Боголюдиною, то й не спасено».

«Ектезис» і батогом і пряником змушували підписувати всіх ієрархів, і майже всі це зробили. У цей час замість померлого Константинопольського патріарха Сергія престол зайняв ще більший прихильник монофелітства Пірр, замість Олександрійського Софронія – зговірливий Сергій Яффський, а на Антіохійський престол був поставлений Македоній, який також прийняв «Ектезис». Справа зупинилася в Римі. Після смерті в 638 р. формального автора монофелітства, папи Гонорія, престол зайняв Северин, але в 640 р. помер і він, а наступний папа Іоанн IV «Ектезис» рішуче відкинув.

У наступні роки безплідність «Ектезису» в справі об'єднання православних з монофізитами стала очевидною, і більше того, самі богословські суперечки, викликані вченням монофелітства, внесли більше поділів, ніж користі. У 648 р. у Константинополі імператором був Констант II, а патріархом Павел II. З подачі патріарха імператор видав «Тіпос», тобто декрет, яким скасовувався «Ектезис», але водночас, під страхом заслання та конфіскації майна, заборонялося взагалі вивчати та обговорювати питання про волі у Христі.

Однак богословську суперечку вже неможливо було утримати імператорськими декретами.

Папа Мартин, Максим Сповідник і Латеранський собор

У 649 р. папа Мартин скликав Собор у базиліці Спасителя в Латерані, в якому брало участь близько 500 єпископів, у тому числі зі Сходу. Ініціатором Собору нарівні з папою був і преподобний Максим Сповідник, відомий та авторитетний монах-філософ, учень Софронія Єрусалимського, який уже давно виступав проти монофелітства. Імовірно він і написав постанову, прийняту на Латеранському соборі 649 р. Ця постанова містила у собі 20 анафематизмів, в яких детально розбиралося і засуджувалося монофелітське вчення.

Постанова була спрямована імператору та всім Помісним Церквам. Але імператор вирішив силою продавити ухвалення «Тіпосу». Для цього в Рим був посланий імператорський екзарх Олімпій із жорсткими повноваженнями проти папи та всього Латеранського собору. Однак, незважаючи на погрози, всі залишилися вірними рішенням цього Собору.

Тоді, за переказами, Олімпій доручив одному своєму підлеглому вбити папу Мартина, підійшовши до Чаші під час Літургії. Однак той не зміг цього зробити, оскільки раптово засліп.

Це диво змусило Олімпія кардинально змінити свою позицію і замість боротьби з папою зважитися на бунт проти імператора. Такому рішенню, мабуть, сприяв і настрій місцевого військового гарнізону. Незважаючи на те, що до повстання справа не дійшла, оскільки Олімпій був убитий сарацинами, його зрада стала відомою в Константинополі і дала імператору Константу II привід звинуватити в зраді папу Мартина і преподобного Максима і розправитися з ними під цим приводом.

У 653 р. до Риму прибув із військами новий екзарх Феодор Калліопа, який оголосив імператорський указ про скидання папи Мартина, заарештував його і відправив під конвоєм до Константинополя. Дорогою папа цілий рік провів на острові Наксос. Поводилися з ним дуже жорстоко. Папу Мартина, який страждав на подагру і катар кишечника, морили голодом і холодом, не давали води, позбавляли елементарних умов для життя. Змучивши його таким чином, в 654 р. папу Мартина засудили за політичний злочин, звинувативши його в тому, що він не завадив Олімпію підняти бунт проти імператора.

Смертна кара на прохання Константинопольського патріарха Павла була замінена засланням на Херсонес, що тільки продовжило нестерпні муки папи Мартина. Відомі його слова на суді: «Прошу вас, заради Христа, зробіть зі мною швидше, що ви хочете. Будь-яка смерть буде для мене благодіянням». Папа Мартин помер у Херсонесі у 655 р.

Ще до арешту папи в Римі там же е був узятий під варту і преподобний Максим, його також привезли до Константинополя і також звинуватили у державній зраді. Максим відкинув ці звинувачення та відмовився визнати «Тіпос». В цей час у Римі, незважаючи на те, що папа Мартин був ще живий і навіть не засуджений, було обрано нового папу Євгенія, який не збирався суперечити імператору. Він надіслав до Константинополя своїх апокрисаріїв, які були готові почати спілкування з Константинопольським патріархом.

Це дало привід для патріарха Пірра, обраного після смерті патріарха Павла, заявити Максимові: «Подивимося, до якої тепер Церкви ти належиш? До Константинополя, Риму, Антіохії, Олександрії, Єрусалиму? Усі тепер згодні (з монофізитством)».

На що преподобний Максим сказав свою знамениту фразу: «Якщо весь всесвіт почне причащатися з патріархом (монофізитом), я не причащуся з ним. Дух Святий анафематствував через апостола навіть ангелів, які вводять щось нове та чуже проповіді».

Максим був підданий мукам, йому відрізали язика і відрубали праву руку, він помер у засланні в Грузії в 662 р. І папа Мартин і Максим Сповідник були канонізовані як Східною, так і Західною Церквами.

Страждання цих сповідників та їхнє тверде стояння у вірі стало запорукою утвердження істини на VI Вселенському Соборі.

Проведення Собору та його віровизначення

VI Вселенський Собор скликав у Константинополі в 680 р. імператор Костянтин Пагонат, який також прагнув миру церковного, але вважав за краще діяти не силою і навіть не переконанням, а просто надати можливість ієрархам і богословам визначити справжнє вчення з питання про волю у Христі. Якщо бути точним, то імператор скликав навіть не Собор, а лише передсоборну конференцію. При цьому Костянтин не ставив, як інші імператори, перед Вселенським Собором конкретні завдання, а пропонував надіслати делегатів, які «мають пізнання про все богонатхненне Писання і володіють бездоганним знанням догматів, чоловіків, які б принесли з собою потрібні книги».

Цей Собор, відомий ще під ім'ям III Константинопольський, став найтривалішим із усіх Вселенських Соборів. Він відкрився 7 листопада 680 р. і закінчився 16 вересня 681 р. Причому, якщо на першому засіданні було всього 43 особи, то на останньому вже 163. На першому засіданні Собор сам оголосив себе Вселенським, з чим імператор Костянтин відразу погодився.

На Соборі були прихильники як православ'я, так і монофізитства, причому ніхто ні на кого не чинив тиску і не загрожував репресіями. На одному із засідань Костянтин Пагонат заявив, що він збирав Собор не для будь-яких політичних цілей, а єдино заради миру Церкви та церковної істини. Як пише церковний історик А. Карташев: «…Собор являв собою щасливу картину повної відсутності тиску політичної влади і повної свободи богословських думок і слова. Богословські суперечки велися спокійно, докладно, перевірялися за документами всі цитати та посилання. Собор був не тільки на словах, а насправді "соборною" роботою богословської думки».

На Соборі дуже повільно, вдумливо і розважливо досліджувалися «потрібні книги», тобто документи попередніх соборів, богословські листи різних ієрархів, твори святих отців. Причому деякі з них були визнані фальшивими та відкинуті.

Римський папа Агафон, незважаючи на те, що спочатку імператором збиралася лише конференція, підготувався до неї ґрунтовно. Він зібрав помісний собор у Римі, на якому було сформульовано сповідання віри Римської Церкви з цього питання. Його й привезли до Константинополя папські легати. Воно гласило:

«Визнаємо, що кожна з природ Христа має природні властивості: людська – всі людські, крім гріха. Але, сповідуючи дві природи, дві природні потреби в Єдиному Господі Ісусі, ми не вчимо, що вони противяться і ворожі одна одній (як ті, хто відступає від шляху істини, звинувачують апостольське передання). Ми не вчимо, що вони розділені як би на дві особи або іпостасі, а говоримо, що Один і той же Господь Ісус Христос має в Собі як дві природи, так і два природні бажання, і дію Він має від вічності спільну з Єдиносущним Йому Отцем, а людське прийнято від нас разом із нашою природою у часі. Як природ, що з'єднуються в одному Христі, дві, так, воістину, дві й їхні дії, які з їхніми природами притаманні одному і тому ж Господу Ісусу Христу».

Це віровизначення зіграло для VI Вселенського Собору аналогічну роль, як і Томос папи Лева для IV Вселенського Собору, тобто на його підставі Собор і сформулював загальноцерковний догмат про волю у Христі:

«І дві природні волі чи бажання в Ньому, і дві природні дії, нерозлучно, незмінно, нероздільно, незлитно, за вченням святих отець наших, так само проповідуємо два ж природні бажання не противні, нехай не буде, бо нечестиві єретики говорять, але Його людське бажання, наступне, і не протистоїть, або протиборствує, більше ж і підкоряється Його Божественному і Всемогутньому бажанню. Бо за вченням премудрого Афанасія належало волі плоті бути в дії, але підкорятися волі божественної».

Усі, хто тримався монофелітства, були анафематствовані, причому головні лжевчителі поіменно. У Діях VI Вселенського Собору читаємо:

«Мають бути згладжені з церкви імена: Сергія, який перший написав про це нечестиве вчення, Кіра Олександрійського, Пірра, Павла та Петра Константинопольських та Феодора Фаранського, всіх засуджених у листі папи Агафона до імператора. Ми їх усіх анафематуємо. З ними разом має бути вивержений з Божої кафолічної церкви і анафематстований і покійний папа Стародавнього Риму Гонорій, оскільки ми знайшли за його писаннями, адресованими до Сергія, що він у всьому дотримувався його думок і підтвердив безбожні догмати».

Це анафематування папи Гонорія є свідченням того, що, по-перше, у Церкві не визнавалася папська непогрішність, а по-друге, що римські папи були також підвладні суду собору, як і будь-які інші ієрархи.

Ну і як водиться в таких випадках, імператор наказав усім своїм підданим триматися віри VI Вселенського Собору, а неслухняним загрожував карами: єпископам, клірикам та ченцям – виверженням, чиновникам – позбавленням посади та майна, пересічним громадянам – вигнанням із міста, в якому вони проживають.

VI Вселенський Собор вирішив догматичну суперечку, але не залишив жодного канонічного правила із злободенних питань того часу. Щоб заповнити цей недогляд через 10 років, тобто в 691 р., вже в іншому складі було зібрано ще один Собор, названий Трулльським, який і прийняв цілу низку церковних правил. Однак про це – у наступній публікації.