Риза з дорожнього плаща
Фелонь священника колись гріла плечі римського мандрівника в дощ. Нині духовенство носить на собі одяг стародавніх імперій, але з новими смислами.
Ми звикли дивитися на церковне облачення із золотої парчі як на щось звичайне, само собою зрозуміле. І майже ніколи не ставимо питання, звідки взявся його крій. А якщо простежити еволюцію парадної ризи аж до найдавнішого її предка, під золотом виявиться річ цілком земна: дорожній плащ римлянина, якого застав дощ десь на дорозі між Антіохією та Ефесом.
Плащ із зручним кроєм
Латинська назва цього плаща – пенула. Він виглядав як щільний шматок вовни, зшитий у вигляді дзвона, з прорізом для голови і без рукавів. Його вдягали через голову, а довжина його сягала майже до землі. Тоді це була річ без претензій на розкіш, придумана не для краси, а для захисту від холоду й вітру.
Апостол Павло просить Тимофія: «Фелонь, який я залишив у Троаді в Карпа, коли підеш, принеси» (2 Тим. 4:13). Тлумачення цих слів суперечливе – серед біблеїстів немає повної згоди, чи йшлося саме про верхній одяг, чи про щось інше, наприклад про сумку для книг. Але важливо, що грецьке «фелоніон» і латинське «пенула» позначали одну й ту саму теплу річ мандрівника, а зовсім не облачення священнослужителя.
У цього одягу є незручна властивість: руки в пенулі підняти важко. Тканина стягує плечі спереду.
Християнські громади перших віків переймають цей одяг для предстоятеля Церкви не тому, що він був гарний, а тому що він був буденним для того часу.
Різниця між повсякденним одягом і священним облаченням проявиться пізніше. Коли фелонь почнуть використовувати для богослужінь, її незручність виправлять – спереду, нижче грудей, робитимуть виріз, щоб руки пресвітера могли рухатися вільно. Сьогоднішня руська фелонь із її характерним високим, жорстким оплічком і вирізаним підолом – результат цієї довгої й копіткої роботи над кроєм плаща для подорожей.
Рушник, що став крилом ангела
Якщо фелонь накривала плечі, то орар був призначений для жестикуляції. Ведеться давня суперечка про витоки цього слова, яка не вирішена досі. Одні виводять термін «ораріон» від латинського orare – молитися. Інші – від os, уста, бо цією стрічкою в перші віки відтирали губи причасників після Чаші. Є й третій варіант: плат, яким у синагозі подавали знак до спільного виголошення «амінь» з підвищеного місця. Можливо, всі перелічені версії тією чи іншою мірою правильні.
Вже у 364 році правила Лаодикійського собору згадують цю стрічку як усталений предмет облачення. На той час вона давно перестала бути просто хусткою. Диякон піднімав її кінець, подаючи народу знак до співу або молитви. Змах його руки схожий на жест регулювальника, тільки регулює він не рух натовпу й машин на перехресті, а рух спільної молитви.
Візантійські тлумачі побачать у цьому жесті дещо інше. Кінці ораря, що розвіваються під час руху, нагадували їм ангельські крила.
Свт. Симеон Солунський пише, що диякони, підперізуючись орарем навхрест перед Причастям, уподібнюються серафимам, що закривають обличчя крилами.
Цікаво, що коли диякон стає пресвітером, орар уже не носиться на плечі, а переміщується на шию, з'єднавши при цьому обидва кінці стрічки спереду й отримавши нову назву – єпитрахиль. Символіка ангельського служіння залишається колишньою, але орар стає сто́лою – облаченням священнослужителя, який може самостійно звершувати Таїнства. Кількість цих Таїнств – сім – відображена в кількості хрестів, вишитих на єпитрахилі.
Далматика, яку смиренно перейменували
Найбільш іронічна історія – про архієрейський саккос, якщо не брати до уваги, що за нею стояла ціла філософія влади.
У XI–XII століттях у візантійських імператорів склалася звичка дарувати константинопольським патріархам предмети власного парадного гардеробу. Серед цих дарів була далматика – широкий, короткий порівняно з тунікою одяг із такими ж широкими рукавами. Вона була пошита за зразком одягу з далматинських провінцій, а потім стала частиною церемоніального костюма василевса.
Примітно, що отримавши царську річ, патріархи не стали хвалитися подарунком.
Святитель Філарет Московський пише, що візантійські Першосвятителі перейменували далматику на саккос (букв. – «вретище») саме зі смирення, щоб нове облачення не виглядало привласненням царської честі. Такий ось показовий жест архієрейської скромності.
У Руській Церкві саккос з'явиться лише в XV столітті, і спочатку право на його носіння матиме тільки митрополит. Через століття він стане одягом патріарха, а з початку XVIII століття – всіх архієреїв без винятку. Шлях від імператорського дару до загальної архієрейської норми зайняв без малого шість століть. По суті, архієрейський саккос, що вдягається сьогодні єпископом перед богослужінням, нагадує про царський гардероб, якого давно вже немає й сліду.
Доля корони
І останній предмет облачення з найнесподіванішою долею – митра. До середини XV століття на православному Сході митру у звичному для нас вигляді носив лише один архієрей – Александрійський патріарх. Потім сталося те, що змінило весь устрій церковного життя ромеїв: у 1453 році під ударами османських військ упав Константинополь. Імперії, що тисячу років уособлювала грецьке православ'я, більше не стало. І тоді, як зазначають дослідники церковних облачень, головний убір, що повторював за формою імператорську корону, почав покладати на себе Патріарх Константинопольський.
Важко стверджувати, що хтось свідомо спланував цей жест як маніфест Церкви-сповідниці. Але історія говорить сама за себе: єдиним главою православних ромеїв, що залишився після царя, виявився Предстоятель Церкви.
Більше нікому було носити царський вінець – і Патріарх поклав його на себе, не прийнявши при цьому імператорської влади, яку цей головний убір колись уособлював. Пізніше митру засвоять собі й інші архієреї – а багато століть потому, вже на Русі XVI століття, її отримає й першенствуючий настоятель монастирів, ігумен Троїце-Сергієвої лаври.
Так повсякденний одяг громадян імперії – плащ мандрівника, хустка для відтирання обличчя, парадна далматика, царський вінець – раз по раз наповнювався смислом зовсім іншого порядку. Тканина не змінила крою. Тільки тепер її вдягають для того, щоб служити Богу, а не рятуватися від негоди.
