Сало для святих Маккавеїв

Дуже довго не міг зрозуміти подвиг святих мучеників Маккавеїв, чию пам'ять Церква вшановує 14 серпня. Адже їх не примушували прямо відрікатися від Бога або поклонятися ідолам. Ні, лише «пригощали» свининою (сало, бекон, ham, pork – все дуже смачно). Та ми уминаємо це все за обидві щоки – і нормально! Навіть у Великий Піст сальця скуштувати – звичайно, гріх, але ж не смертний. Дивує навіть, як це наші церковні ліберали ще не взялися розвінчати святих мучеників, звинувативши їх у мракобіссі, фанатизмі, вузькості релігійної свідомості і т. д.

Подвиг святих мучеників описаний в 6-7 розділах Другої Маккавейської книги, яка входить до неканонічних книг Біблії. Стисло історія така. У 170-х роках до Різдва Христового Антіох IV Єпіфан, сирійський цар з династії Селевкідів, став проводити на Палестинських землях, захоплених його батьком, безкомпромісну політику еллінізації. Її центральним елементом було насильницьке навернення населення в язичництво (так і вертиться на язиці аналогія з українізацією та Єдиною Помісною Церквою). Він перетворив Єрусалимський храм на святилище Зевса і на очах у всіх власноруч заколов жертовну свиню на його вівтарі.



І тут, як оповідає Друга Маккавейська книга, «Був дехто Єлеазар, з перших книжників, чоловік, який вже досяг старості, але вельми вродливої зовнішності: його примушували, розкриваючи йому рота, їсти свиняче м'ясо. Віддаючи перевагу славній смерті перед зганьбленим життям, він добровільно пішов на муки, і плював».

Зауважимо, його не змушували поклонятися ідолам або звершувати язичницькі обряди, про що йдеться в тій самій шостій главі кількома віршами вище. Його лише годували свининою.

Оскільки святий Єлеазар був мудрий і шановний старець, його мучителі не бажали йому смерті і запропонували піти на хитрість. Його попросили принести будь-яке кошерне м'ясо, яке дозволено юдею, і з'їсти його перед усіма як свинину. Але він це категорично відкинув, сказавши: «негайно віддати смерті (його Єлеазара); бо негідно нашого віку лицемірити».

Після його мученицької кончини історія повторилась із сімома братами Маккавеями: «Трапилося також, що були схоплені і сім братів з матір'ю, яких примушував цар їсти недозволене свиняче м'ясо, їх били бичами і жилами. Один з них, взявши на себе відповідь, сказав: про що ти хочеш запитувати або про що дізнатися від нас? ми готові краще померти, ніж переступити отцівськи закони».

Всі вони померли такою жахливою смертю, що про це моторошно читати.

І знову йдеться про свинину, без якої нам, українцям, життя не миле. У чому ж справа? Ну з'їли б вони це нещасне сало – невже Бог за це на них розгнівався би?

Але виявилося, що справа зовсім не в салі.

Подвиг святих мучеників Маккавеїв вже в епоху Нового Завіту повторять тисячі християнських мучеників. Апологетами мучеництва виступлять і святі апостоли, і святі отці: Іустин Філософ, Іриней Ліонський, Климент Олександрійський, Полікарп Смирнський і багато інших. Однак те, що в їхніх творіннях міститься викладеним досить широко і довго, вдалося знайти коротко сформульованим у давньоєврейських тлумачів П'ятикнижжя Мойсея.

Виявляється, що правовірному юдею заради порятунку власного життя та життя близьких дозволяється порушити будь-яку заповідь Закону Мойсея, крім трьох:

• не убий;
• не чини перелюбу;
• не вклоняйся ідолам.

Ось заради цього – так, потрібно жертвувати своїм життям, все інше можна порушити, щоб врятуватися. Але! Під час гонінь на віру іудей зобов'язаний віддавати своє життя за найменший припис закону!

Все просто – під час гонінь будь-яка (!) риса закону стає символом приналежності людини до народу Божого, до Церкви, до істинної віри, до Бога. Цим символом може бути що завгодно: китиці на одязі, ремінці на взутті, пейси, свинина (у старозавітні часи), хрестик на шиї, хустинка на голові, піст, молитва перед їжею, участь в богослужінні... Будь-який припис канонів та церковних правил.

Саме це і виконали християнські мученики.

Завдяки досконалій юридичній системі Римської імперії та звичці все документувати до нас у безлічі дійшли «мученицькі акти»: протоколи допитів, тексти звинувачень, вердикти та інше. З цього ми дізнаємося, що мучителі самі дуже часто не вірили в тих ідолів, яким вони змушували поклонятися християн. Жертва ідолам – це був лише формальний акт лояльності Римському імператору. Вірите в Христа – вірте собі на здоров'я! Просто киньте пару шматочків ладану на жертовник якого-небудь Аполлона – і все, йдіть собі далі у своє християнство. Такою була логіка римських чиновників, яким часто зовсім не хотілося мучити добрих і корисних для держави людей.

Але у християн була зовсім інша логіка. Маленька жертовна пташка, шматочок ладану, що завгодно ставало символом зречення від Христа. І святі мученики йшли на смерть і прирікали на неї своїх дітей, але не погоджувалися зробити цю «формальність».

Церковне передання зберегло навіть таке: на руку людини, часто дитини, клали шматочок ладану і насильно простягали над ідоложертовним вогнем. Людині стане боляче, рука сама по собі розтиснеться, ладан випаде – все, можна видавати довідку про принесення жертви. Ні! Терпіли! Стискали ладан в кулаці, допоки не згорала рука! Але не приносили жертви ідолам! Але ж грань у такій ситуації ох яка тонка.

Саме так постраждали, наприклад, святий великомученик Прокопій Кесарійський (пам'ять 8/21 липня), святий мученик Варлаам Антиохієць (пам'ять 19 листопада/2 грудня) і чимало інших.



Більш того, бувало, що римські чиновники пропонували християнам купити або просто так взяти довідку для влади про те, що вони принесли жертву ідолам без самого акту жертвопринесення. Точно так само, як і святому Єлеазару пропонували з'їсти під виглядом свинини будь-яке інше м'ясо. Але й тут християни відмовлялися. І були абсолютно праві. В цих умовах нещасна довідка набувала воістину величезного значення для вічної участі людини: чи належить вона до Церкви, чи ні.

Дійсно, будь-яка дія, яку можна цілком допустити поза контекстом гонінь на віру, стає символом віри людини в умовах, коли вона, ця дія, і означає цю саму віру.

Православна людина може абсолютно спокійно зняти з себе натільний хрестик у якихось звичайних життєвих обставинах: рентген, спортивні змагання, сауна і т. д. Але якщо цього вимагають вороги Православ'я, це буде рівнозначним зреченню від своєї віри. Бо в цих обставинах натільний хрестик стає символом приналежності людини до Церкви Христової: «Хто ж Мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм» (Мф. 10:33).

Ось зовсім недавній приклад. У лютому 1996 року воїн Євген Родіонов був узятий у полон в Чеченській республіці Ічкерія. Він був по-звірячому вбитий за відмову зняти з себе натільний хрест. Як згодом розповів у присутності іноземного представника ОБСЄ його вбивця Руслан Хайхороєв, «у нього був вибір, щоб залишитися в живих. Він міг би віру змінити, але він не захотів з себе хреста знімати». Після 100 днів полону і жорстоких тортур 23 травня 1996 року воїну Євгену відрубали голову.



Воїн Євген Родіонов у 2008 році був прославлений у лику мучеників як місцевошанований святий Астрахансько-Єнотаївської єпархії РПЦ. Питанням його загальноцерковного прославлення займається Синодальна комісія з канонізації святих. Але вже зараз його шанування набуло широкого характеру. Його подвиг шанують не тільки в Росії, але і в Сербії, Молдові та інших країнах. Десятками приходять звістки про мироточення його ікон і фотографій. В Україні такий випадок був у Криворізькій єпархії, про що священик Вадим Шкляренко написав відповідний рапорт до свого архієрея митрополита Єфрема.

Якщо подивитися з цієї точки зору на сьогоднішні зусилля влади створити Єдину Помісну Церкву в Україні, можна зробити один цікавий висновок.

У якийсь інший, мирний час, коли в Української Православної Церкви не захоплювали б храми, не погрожували священикам і мирянам, не влаштовували шалене цькування в ЗМІ, не намагалися заборонити Церкву на законодавчому рівні, – ось тоді б внутрішньоцерковна (!) дискусія про можливу канонічну автокефалію могла б собі спокійно вестися з висуненням аргументів «за» і «проти». Тоді можна було б наводити у приклад національні Церкви в Болгарії, Румунії, Сербії тощо. Тоді можна було б розглядати різні богословські аспекти автокефалії. Тоді можна було б міркувати, що дасть Українській Православній Церкві повна канонічна незалежність від РПЦ і т.д.

Але зараз, коли на Церкву повстали сильні світу цього, коли ненависть до канонічного Православ'я в Україні ллється каламутним потоком з вуст псевдопатріотів, в тому числі наділених владою, коли прямо з екранів телевізорів і комп'ютерів лунають неприховані погрози на адресу священиків та мирян, зараз розрив духовного зв'язку з Руською Православною Церквою, а через неї зі Вселенським Православ'ям означає саме зраду, зречення від віри і від Христа. В сьогоднішніх умовах гонінь та випробування нашої віри єдність з РПЦ є тим натільним хрестиком, який не можна з себе знімати. А автокефалія – тим салом, яке не можна їсти.

Святі мученики Маккавеї з матір'ю вашої Соломонією та вчителем Єлеазаром, моліться до Господа, нехай зміцнить нас немічних твердо стояти у вірі та в істині!

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.