Євромайдан: невже для християн це «перемога добра над злом»?
Лідери ПЦУ і УГКЦ вважають, що Майдан – це «перемога добра над злом» і нам потрібно пам'ятати все, чого ми досягли.
21 листопада Україна відзначала сьому річницю початку Євромайдану, 30 листопада згадувала «звіряче побиття» студентів, незабаром буде сім років з моменту перших жертв, і, нарешті, вбивств у лютому 2014-го. В цілому цей період української історії називають «Революцією гідності». Можна було по-різному ставитися до неї в 2013-2014 роках, але справедливу оцінку будь-якої історичної події (а євромайдан був, безумовно, таким) дає тільки час. Чи достатньо семи років, щоб дати таку оцінку Евромайдану? І як оцінювати його повинні ми, християни? Адже Церква дивиться на земні події не так, як світське суспільство. Для неї важливо, наскільки збільшилась в людях любов і зникла ненависть, чи стали вони більше допомагати, підтримувати один одного, любити правду і ненавидіти брехню і т.д.
Згадаймо, що під час подій 2013-2014 рр. українці хоч і не були ідеальним суспільством, але все ж жили досить дружно. Під час матчів «Євро-2012» за українську збірну з футболу однаково шалено хворіли і на «Донбас-арені» Донецька і на львівській «Арена-Львів»; донеччани їздили відпочивати в Західну Україну, а галичани – в Крим; на Західній Україні сумували, коли в шахтах Донбасу відбувалися завали, а в Криму та Донецьку співчували жертвам Скнилівської трагедії. Але євромайдан все змінив. Ті протиріччя між менталітетом заходу і сходу України, які існували спочатку, були максимально роздуті. Умовний Захід переміг умовний Схід. І не просто переміг, а й проголосив: «горе переможеним», зовсім забувши про те, що якщо ми єдина країна, то поразка однієї її частини є поразкою всієї країни.
Як в цій ситуації повелися релігійні організації?
Згадаймо, що такі структури як Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) і Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) однозначно зайняли промайданну позицію, розділивши людей не за ознакою їхньої віри або невіри в Господа Ісуса Христа, а за ознакою ставлення до Евромайдану.
Згадаймо також, що тільки Українська Православна Церква (УПЦ) закликала не до перемоги або поразки Майдану, а до миру і злагоди. Тільки УПЦ заявляла про те, що прихильники і противники Майдану повинні згадати, що вони громадяни однієї країни, що вони повинні поважати і любити один одного незалежно від політичних поглядів і переконань. Тільки УПЦ намагалася стати миротворцем в гущі революційних подій, що забрали життя сотень людей. Символом цих миротворчих зусиль стали три насельника Десятинного монастиря УПЦ – ієромонах Мелхіседек, монахи Гавриїл і Єфрем, які 21 січня 2014 року стали між протестувальниками та правоохоронцями.
Вони молилися і закликали людей по обидві сторони до покаяння і миру. На жаль мир протривав лише 22 години, багато в чому через те, що представники інших релігійних організацій були тільки з одного боку і закликали не до миру і злагоди, а до перемоги одних над іншими. Тоді представники УГКЦ та УПЦ КП навіювали українцям, що Бог з ними, майданівцями, що скидаючи владу вони роблять богоугодну справу. Релігійна тема була задіяна в усіх символах Майдану починаючи з «Небесної сотні». Їх смерть називали «життєдайною», порівнювали з пасхальною жертвою Христа, а вулицю Інститутську іменували «української Голгофою».
Зараз, коли в Україні суспільство перебуває в глибокій кризі, українці розділені ментально і ідеологічно, коли в країні йде війна, «майданні» конфесії як і раніше стверджують, що вони все робили правильно, що «революція гідності» – це чи не найкраще, що могло трапитися з країною.
Більш того, і Святослав Шевчук, і Сергій Думенко використовують ту ж риторику, що і сім років тому.
Сергій (Епіфаній) Думенко: «Промислом Божим український народ сьогодні має духовну і державну незалежність... Сьогодні згадаємо все, чого ми досягли і маємо. Не забудемо подякувати нашим захисникам, які і в ці хвилини захищають нас від російського агресора, а також – нашим новітнім Героям, які віддали свої життя... Так, існує багато перешкод на нашому шляху і багато хто хоче відібрати у нас цю фундаментальну цінність – свободу. Але з Божою допомогою ми долаємо перешкоди, ми захищаємо своє, дароване нам Господом».
Глава УГКЦ Святослав Шевчук: «Сьогодні ми особливим чином вдивляємося в Героїв Небесної сотні, в тих, хто своїм життям і своєю смертю засвідчили перемогу добра над злом. Небесна сотня є своєрідною іконою того собору Архістратига Михаїла та небесних сил безтілесних в нашій земній історії».
Чого ж ми «досягли і маємо» за минулі сім років? Що являє собою ця сама «перемога добра над злом»? Давайте просто подивимося на факти:
- падіння національної валюти більш ніж втричі;
- збільшення ціни на газ для населення в 11 разів;
- зростання комунальних платежів в п'ять-сім разів;
- міграція з України в інші країни зі швидкістю до 200 тисяч осіб на місяць;
- падіння промислового виробництва;
- зростання корупції і кримінальних злочинів...
Цей сумний список можна продовжувати ще дуже довго. У 2019 р. Світовий банк визнав Україну найбіднішою країною Європи. Це тільки економічні показники, а й в інших сферах спостерігається така ж картина. Щоб назвати все це «перемогою добра над злом» потрібно мати неабияку фантазію. Тобто, позиціонуючи євромайдан, як щось позитивне для країни лідери ПЦУ і УГКЦ говорять неправду. Євромайдан приніс українському суспільству і українській економіці очевидну шкоду.
Щоб назвати все це «перемогою добра над злом» потрібно мати неабияку фантазію.
Тепер давайте розглянемо питання «духовної незалежності», яке червоною ниткою проходить мало не в кожній промові Думенка або Шевчука.
Не будемо сильно загострювати увагу, що сьогодні «духовна незалежність» про яку говорить С. Думенко – це залежність ПЦУ від Фанару, а державна – це залежність нашої країни від милості чиновників з МВФ. Але ось слова про агрессорів і героїв заслуговують окремого розгляду.
25 листопада 2020 р. не хто інший, як головнокомандувач ЗСУ Руслан Хомчак озвучив кількість російських військових, які за його версією протистоять українській армії на Донбасі. Їх, за словами генерала – 3 тисячі людей. А загальна чисельність збройних загонів ДНР і ЛНР за даними міністерства оборони України становить 34 тисячі осіб. Приблизно таку ж цифру називав і Зорян Шкіряк, коли обіймав посаду радника міністра внутрішніх справ. А це означає, що більше 90% всіх воюючих проти ВСУ на Донбасі – українські громадяни.
Згадаймо, що в наймасовішому обміні полоненими між Україною і невизнаними республіками Донбасу, яке відбулося в кінці 2017 (300 чоловік з обох сторін) брали участь тільки люди з паспортами України. Тобто елементарні факти вказують, що на Донбасі відбувається справжнє громадянське протистояння. І це дані не якоїсь там ворожої пропаганди. Це цифри, озвучені самими високопоставленими представниками українських силових відомств. Якщо спроектувати цю тезу на слова «майданних» релігійних конфесій про захист «духовної незалежності», то виходить абсурд – від кого вони її захищають? Від українців Донбасу?
Але головне навіть не економічний стан країни або те, що відбувається на сході України.
Для людей, які називають себе лідерами Церкви, найголовнішим має бути духовний стан пастви. Чи люблять українці один одного або ненавидять, чи готові вони допомогти сусідові, або навпаки – бажають йому смерті, – ось ті питання, які повинні турбувати справжніх пастирів в першу чергу, адже саме від них залежить спасіння людської душі.
І в цьому контексті заява Святослава Шевчука, що прихильники євромайдану є «добром», а їхні опоненти – «злом», – це пастирський злочин. Звичайно, він дуже шкідливий для українського суспільства, оскільки є поділом народу на громадян першого і другого сорту. Але в першу чергу це згубно для душ самих же «воїнів світла». Адже якщо релігійні лідери впевнено заявляють, що прихильники Майдану «на стороні добра», значить все, що вони роблять – все правильно, причому не тільки тут, на землі, а й у посмертному житті.
Якщо релігійні лідери впевнено заявляють, що прихильники Майдану «на стороні добра», значить все, що вони роблять – все правильно, причому не тільки тут, на землі, а й у посмертному житті.
Але давайте уявимо, що така ось людина помирає і потрапляє на приватний суд. Яка буде її посмертна доля? Доля людини, яку його пастирі вчили любити гімн, герб і націю, але головне – ненавидіти всіх, на кого їй вказали в якості ворогів цієї нації. Але ж Христос учив любити ворогів, а не ненавидіти їх. Ненависть, вона як гиря тягне душу людини вниз, з нею неможливо досягти Царства Небесного.
Представники УГКЦ та Православної церкви України (ПЦУ) захоплюють храми, підпалюють монастирі, б'ють священиків і віруючих. Невже люди, які це роблять мають душі світлі і піднесені? Ні. Там панує злоба і ненависть. А куди потрапляє людина після смерті з таким душевним устроєм? Питання риторичне.
Для миру і злагоди в Україні необхідно, щоб державна влада перестала слідувати подвійним стандартам, віддавати перевагу одним і нехтувати громадською думкою інших. А релігійні діячі повинні перестати ділити людей за політичною ознакою, перестати одних називати патріотами і мало не святими за їх політичні погляди, а інших всіляко таврувати і називати «злом» тільки за те, що вони ці погляди не поділяють.
В Євангелії можна знайти відповідь практично на будь-які наші актуальні питання або труднощі. Христос говорить нам: «Я Пастир Добрий! Пастир добрий покладає життя власне за вівці. А найманець, не пастир, кому вівці не свої, бачить, що вовк наближається, і біжить; і вовк розкрадає овець, і розганяє їх. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці» (Ін. 10: 11-13).
І коли українці зрозуміють, хто їх справжні пастирі, а хто найманці, тільки тоді можна буде дати об'єктивну і вірну оцінку подій, що відбувалися в Києві на рубежі 2013-2014 років.
