Причастя та війна: що кажуть отці та канони Церкви
Як Церква, яка виступає проти війни, ставиться до причастя солдатів, які в цій війні беруть участь? І що кажуть нам отці та канони Церкви про це?
На останніх зборах духовенства міста Москви священник Димитрій Видумкін розповів Патріарху Кирилу, що «нерідко священники зустрічаються на сповіді з воїнами, які щойно повернулися із зони СВО та безпосередньо брали участь у бойових діях».
«Якої практики, на Ваш погляд, доцільно дотримуватися в питанні допущення або тимчасового недопущення таких військовослужбовців до Святого Причастя?» – поставив він запитання Предстоятелю РПЦ. Патріарх у відповідь поцікавився, «чому виникає питання щодо недопущення». Священник пояснив, що «через їхню участь у вбивствах у недавньому минулому». Здавалося б, і саме запитання, і відповідь на нього справді важливі, бо стосуються фундаментальних речей для людини – спасіння її безсмертної душі. Але Патріарх Кирил розгорнутої відповіді не дав, а обмежився фразою, що «не виникало проблеми щодо Олександра Невського після Чудської битви – допускати його до причастя чи не допускати».
Історичні джерела не кажуть нам, як саме вирішувалося питання про причастя на полі бою (або після нього) Олександра Невського з воїнством. До того ж, окремі приклади пастирського підходу до якогось питання навряд чи можуть слугувати виправданням для загальної практики.
З цього короткого діалогу Патріарха зі священником можна зробити висновок, що, на думку Предстоятеля РПЦ, учасникам «СВО» ніщо не заважає підходити до Чаші. Але священник Димитрій Видумкін навряд чи наважився б ставити Патріархові таке запитання без нагальної потреби. Адже вбивство на війні – це теж вбивство.
Давайте звернемося до пастирського і канонічного боку цього питання.
Євангеліє та війна
Проблема ставлення Церкви до участі у війні православних християн не нова. Однак якоїсь систематичної відповіді на цю проблему з боку Церкви ми не зустрічали. Є лише окремі висловлювання отців, які можна інтерпретувати залежно від особистих уподобань.
Водночас Євангеліє не дає жодних виправдувальних конотацій щодо війни як явища. З точки зору Нового Завіту, війна – це завжди зло, якому не може бути морально-прийнятного пояснення. Будь-яка спроба за допомогою Євангелія виправдати вбивство іншої людини – це свідоме спотворення слів Христа. Водночас саме Писання не дає відповідей на всі можливі ситуації, які можуть бути в житті людини, залишивши, таким чином, питання інтерпретації можливої участі християн у війні відкритим.
Однак ані Святе Письмо, ані Церква не залишають жодних сумнівів, що будь-яка війна приносить людині духовну шкоду. Слова Христа, що «всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мф. 26:52), насамперед треба розглядати в духовному сенсі – якщо ти взяв зброю і позбавляєш життя людину, то сам можеш загинути духовно. В «Алфавітній синтагмі» читаємо, що під мечем і загибеллю треба розуміти «виверження та позбавлення Таїн; бо для тих, хто має добру думку, це становить смертоносне покарання» (Алфавітна синтагма, Розділ 7-й – про тих, хто вбиває розбійників).
Саме тому святі з величезною обережністю підходили до такого складного питання, як участь у житті Церкви тих, хто постраждав від війни. Під словом «постраждав» я маю на увазі всіх, кого ця війна торкнулася – як солдатів, так і мирне населення. Адже якщо навіть під час бойових дій ти нікого не вбив, то сама готовність до вчинення цієї дії накладає певний негативний відбиток на твій духовний стан. Саме тому Церква з особливою обережністю підходила до питання участі в Таїнстві Тіла і Крові Христа тих, хто повернувся з війни.
Канони та війна
Святитель Василій Великий у знаменитому 13-му правилі пише: «Мені здається, що наші батьки не вважали вбивства на війні вбивствами з поблажливості до захисників чесноти та благочестя. Але, можливо, не погано порадити, щоб вони, як такі, що мають нечисті руки, протягом 3-х років утримувалися тільки від прилучення».
Як бачимо, святитель «радить», а не зобов'язує відлучати від причастя воїнів терміном до трьох років. Зрозуміло, що у всій суворості це правило ніколи не виконувалося. У кожному окремому випадку діяв пастирський підхід, що вимагав уважного підходу з боку священника стосовно грішника, який кається.
Це правило диктувалося не бажанням покарати людину, яка й так постраждала. Адже позбавлення життя іншої людини завдає шкоди тому, хто це вчинив, і навіть частково призводить до його власного внутрішнього умертвіння.
Єпитимія у вигляді відлучення від причастя повинна була надати йому час для одужання розуму й серця, час для лікування.
Є ще одне важливе питання, на яке у богословів немає єдиної відповіді, – чи можна причащати солдатів на полі бою. Зрозуміло, що ні про які трирічні епітимії тут мови бути не може. З пастирської практики військових священників можна зробити висновок, що Церква причащає воїнів на фронті за ікономією, оскільки вони щохвилини перебувають у смертельній небезпеці й особливо потребують допомоги Божої.
Повертаючись до «поствоєнної» теми, треба сказати – будь-який священник, який спілкується з воїнами на сповіді, знає, що жахи війни так просто людину не відпускають. Ба більше, війна може увійти з людиною вже в мирне життя, коли вона вважатиме, що ненависть і навіть убивство того, кого вона вважатиме ворогом, – це нормально. Але Церква ніколи так не вважала. І навіть відсилання до відомої фрази з листа святителя Афанасія Великого авві Аммуну ситуацію не змінює – Церква вбивство (навіть на війні) вважає вбивством.
Причастя та вбивство «заради захисту»
У цьому контексті корисно послатися на вже згадувану вище «Алфавітну синтагму», яка досить розлого пояснює інше правило святителя Василія Великого, а саме 55-те. У ньому великий єпископ Каппадокії пише, що «ті, хто напали у відповідь на розбійників, якщо не належать до церковного чину, позбавляються причастя Благого, а якщо є кліром, то їх вивергають зі ступеня. Бо Писання говорить: Всякий, хто взяв меч, мечем загине».
Зазначимо, що йдеться про захист від нападу розбійників. Тоді чому святитель такий суворий у цьому випадку? Читаємо в «Алфавітній синтагмі»: «Деяким здалося тяжким і непричетним до правого суду, щоб замість нагород, які слід було отримати тим, хто наражає себе на небезпеку для порятунку інших і докладає зусиль, щоб очистити місця від розбійників, піддавати цих епітиміям; а правило піддає епітиміям не лише цих, а й тих, хто протистоять розбійникам під час нападу їхнього, щоб не бути вбитими: бо вислів: "усякий, хто прийняв меч", не тільки стосується розбійників, а й тих, хто вбиває їх.
Але за Патріарха Костянтина Хліаріна було досліджено про це і собором визначено, що якщо хто, маючи можливість уникнути розбійницької зловмисності, не вдовольниться цим, але, навмисно напавши на нього, вб'є, має бути підданий покаранню як убивця, і набагато більшому, ніж те, що передбачено за цим (55-м Вас. Вел.) правилом: бо якби розбійник залишився живий, то, можливо, розкаявся б, і, полишивши розбійництво, навернувся б до Господа; а якщо розбійник перший підняв меч на того, хто вбив його, у такому разі має мати місце постанова цього правила. А хто за посиленим проханням, для загальної користі, доклавши зусиль відшукати розбійника, знайде його і вб'є, той і за цивільними, і за церковними законами не лише не зазнає покарання, а й має отримати нагороди, як той, хто врятував від смерті своїх одноплемінників і зробив країну безпечною. Але заради більшої безпеки угодно було собору, щоб і ці піддавалися трирічній епітимії, як і ті, що вбили на війні. Клірики ж, які вчинили будь-яке вбивство, негайно вивергаються, оскільки для них у цьому разі не передбачено жодної відмінності між неприятелем, чи розбійником, чи кимось іншим, як це явно випливає з визначення того ж патріарха».
Настільки велика цитата з «Алфавітної синтагми» потрібна, щоб показати, що відмовлятися від правила Василя Великого і виключати хоча б мінімальну епітимію для учасників війни – це означає відмовитися від основоположних євангельських текстів про любов до Бога і ближніх та навіть до ворогів.
Повертаючись до діалогу Патріарха РПЦ зі своїм кліриком, потрібно сказати, що його відсилання до святого князя Олександра Невського навряд чи може виглядати переконливо. Радше, це висловлювання логічно вписується в риторику Патріарха про «СВО» як «метафізичну війну добра проти зла», де воїни, які виступали на «доброму» боці, не вчинили нічого поганого. Але чи принесе така позиція духовну користь самим солдатам – питання дискусійне.
