Патріотизм чи уранополітизм? Духовенство РПЦ перед вибором
На зборах московського духовенства відбулася полеміка Патріарха та одного зі священників на тему земного і небесного патріотизму. Розбираємо аргументи сторін.
11 лютого 2025 року православний медіапростір просто підірвало відео із засідання духовенства Московської митрополії. У ньому Патріарх Кирил на слова священника Алексія Шляпіна, що «священник повинен направляти людей у Царство Небесне, а не займатися патріотизмом» відповів наступне: «Оце здорово, так? Вперше таке чую! Ви, батюшка, не із Західної України випадково? Ідіть, сядьте і серйозно подумайте про все те, що ви зараз тут ляпнули».
Критики предстоятеля РПЦ обурилися: як може навчений досвідом Патріарх Помісної Церкви заявляти, що вперше чує про найголовніше завдання пастиря Христового стада, сформульоване самим Господом? Як він може називати «ляпом» слова про Царство Небесне?
Захисники предстоятеля РПЦ відразу почали його виправдовувати. Їхні аргументи можна звести до наступного:
- слова Предстоятеля РПЦ вирвані із контексту;
- слова: «вперше таке чую» – це сарказм. Їх треба розуміти в значенні: «Хіба ми цього не знаємо без вас?»;
- хто ви такі, щоби критикувати самого Патріарха?
Незабаром з'явилася і розширена версія діалогу священника і Патріарха, яка вже дозволяє проаналізувати все, що відбувалося, нічого не вириваючи з контексту і роблячи ґрунтовніші висновки.
О. Олексій Шляпін та уранополітизм
Клірик, який виступив на зборах духовенства – послідовник відомого священника і місіонера Даниїла Сисоєва, вбитого у 2009 р. Можливий мотив убивства – помста за різкі висловлювання проти ісламу. В останні роки життя о. Даниїл проповідував уранополітизм, якому він давав таке визначення:
«Уранополітизм – це (від грец. uranos – небо, polis – місто) вчення, що стверджує верховенство Божественних законів над земними, примат любові до небесного Отця та Його Небесного Царства над усіма природними і гріховними прагненнями людини. Уранополітизм стверджує, що головною спорідненістю є спорідненість не через кров чи країну походження, а спорідненість у Христі. Уранополітизм стверджує, що християни не мають тут вічного громадянства, але шукають майбутнього Царства Бога і тому не можуть нічому на землі віддавати свого серця. Уранополітизм стверджує, що у смертному світі християни – мандрівники та прибульці, а їхня батьківщина на небі».
У цьому визначенні ніщо не суперечить Новому Заповіту, але серед прихильників і противників цього вчення ставлення до нього часом сягає крайності. Або заперечується любов до своєї країни та свого народу взагалі, або патріотизм визнається головною християнською чеснотою. Священник Олексій Шляпін є прихильником уранополітизму і неодноразово висловлювався на його захист. Його слова на єпархіальних зборах не що інше, як озвучування цього вчення, хоч і не зовсім вдале.
Контекст діалогу між Патріархом Кирилом та о. Олексієм
Єпархіальні збори духовенства проводяться щорічно практично у всіх єпархіях. Не виняток і Московська єпархія (нині це митрополія), правлячим архієреєм якої є Патріарх Кирил. На зборах обговорювався і був прийнятий підсумковий документ, в якому було багато чого: і підтримка багатодітних сімей, і подяки священникам, які їздять на фронт, і боротьба з абортами, і протистояння неоязичництву. До речі, окремим пунктом йшлося про підтримку УПЦ. Патріарху Кирилу в цьому документі висловлювалася окрема подяка за праці, «що вказують на необхідність постійного самовдосконалення священнослужителя і його діяльної участі у збереженні та зміцненні традиційних духовно-моральних засад російського суспільства». Репліка о. Олексія Шляпіна стосувалася 11 пункту підсумкового документа, який свідчить про наступне:
«11. 2025 рік оголошений Президентом Росії Роком захисника Вітчизни. Збори закликають кліриків митрополії через молитву і проповідь зміцнювати любов до Батьківщини, особливо через святкування 80-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні».
Але, власне, контекст діалогу самими єпархіальним зборами не обмежується. Він набагато ширший. Коли у 2022 р. Росія розпочала агресивну війну проти України, у священноначалля РПЦ було три варіанти, як на це реагувати.
Варіант перший – засудити дії державної влади. Агресивна загарбницька війна (а ми бачимо, що під час військових дій Росія приростає територіями України) – це смертний гріх. Таке твердження виходить із Нового Завіту, церковного передання і творінь всіх святих отців, які писали про війну. Церква закликає захищати свою країну, але це стосується лише оборонної війни. Можна скільки завгодно твердити, що Захід, США, Україна з кимось ще готувалися напасти на Росію, і вона просто завдала запобіжного удару. Проте факт залишається фактом – Росія напала на Україну, а не навпаки. Так само деякі історики наводять масу доказів, що Сталін готувався напасти на Гітлера, але факт залишається фактом – Німеччина напала на СРСР, а не навпаки.
В історії Руської Церкви були прецеденти, коли ієрархи наважувалися викривати можновладців. Наприклад, священномученик Филип (Количев), митрополит Московський, який у XVI столітті відлучив Іоанна Грозного від Причастя і викривав його за опричнину. Або священномученик Арсеній (Мацієвич), митрополит Ростовський, який у XVIII столітті фактично анафематував імператрицю Катерину II за те, що вона відбирала майно у Церкви та закривала монастирі («анафема кривдникам церков і монастирів»).
Звичайно, щоб так чинити, потрібно мати дуже велику віру та мужність. Але в сучасного священноначалля РПЦ були інші варіанти.
Варіант другий – закликати усі сторони до миру, висловити співчуття у зв'язку із загибеллю мирних жителів, закликати до дотримання міжнародного гуманітарного права під час збройних конфліктів. Іншими словами, зайняти нейтральну миротворчу позицію. Цей варіант був би зрозумілий усім, включаючи російське керівництво, оскільки Церква в більшості подібних конфліктних ситуацій займала аналогічну позицію. Тим більше, якщо РПЦ вважає українців своєю паствою. Але цей варіант також був відкинутий.
Варіант третій – стати на бік агресора та виправдати його злочини, використовуючи богословські формулювання. На жаль, вибрали саме це.
РПЦ висловила повну підтримку так званої СВО. Так з'явилася абсолютно безґрунтовна теорія, що Росія – це якийсь «утримуючий», який не дає світу зануритися у прірву. Захід був оголошений «сатаною», уособленням світового зла. З'явилося твердження Патріарха Кирила, що загиблим у війні з Україною прощаються гріхи, з'явилися заклики йти на війну та віддавати свої життя за Батьківщину. З'явилися слова Патріарха, що приймати обряд Хрещення треба для того, щоб перемогти у війні і так далі.
Євангельські заповіді «не вбивай», «не бреши», «любіть ворогів ваших», «не робіть іншим того, чого не бажаєте собі», були відсунуті далеко на задній план. Вони не відповідали сучасному порядку денному і про них воліли не згадувати. Патріарх Кирил і священноначалля РПЦ настільки високо підняли прапор патріотизму, що стали за фактом сприймати його як велику християнську чесноту. Це і є справжній широкий контекст діалогу, який відбувся на єпархіальних зборах у Москві. Без цього контексту сам діалог зрозуміти остаточно неможливо.
Що сказав о. Олексій Шляпін
О. Олексію чомусь не сподобалося, що слова «Вітчизна» та «Батьківщина» у підсумковому документі написані з великої літери, він підійшов до мікрофона і сказав таке:
«Ось якось неправильно, що в церковних документах, слова "Вітчизна" та "Батьківщина" вживаються з великої літери, якийсь піетет перед цими земними поняттями. Для християнина вітчизна та батьківщина – це Царство Небесне. А це суто земні поняття. Наприклад, навіть коли слово "віра" вживається, говорячи про православну віру, воно пишеться з маленької літери. А ці поняття мають у документах писатися теж із маленької. Це загальне поняття, а не власне».
Нам важко оцінити цю претензію з погляду філології російської мови, але невдоволення великими літерами – це не найвагоміший аргумент у серйозному богословському діалозі про справді важливу церковну проблему. Навряд чи з нього треба було починати, бо далі о. Олексій висловив справді серйозну претензію до сучасних тенденцій у РПЦ:
«Тобто я просто хотів висловити незгоду з такими патріотичними тенденціями в церковному документах і взагалі в житті нашої Помісної Церкви. Обов'язок священника – вести в Царство Небесне, а не патріотизмом займатися».
Начебто самоочевидне твердження, однак, хоч як це парадоксально, саме такі самоочевидні істини часто засуваються на другий план. Про них «забувають», вважають чимось зрозумілим, але теоретичним, не насущним, не справою сьогоднішнього дня. І тому про ці істини треба не просто нагадувати, а наводити на їхній захист серйозні богословські аргументи, щоб це не виглядало як бравада чи бажання бути оригінальним. Але по суті самого висловлювання можна сказати, що воно є абсолютно правильним і в умовах домінування теми патріотизму у зв'язку з війною в Україні дуже злободенне.
Що відповів Патріарх і духовенство Москви
Ось початкова фраза з відповіді Патріарха: «Оце здорово, так? Вперше таке чую! Ви, батюшка, не із Західної України випадково? Ідіть, сядьте! І серйозно подумайте про все те, що ви зараз тут ляпнули».
Розберемо її докладно та скрупульозно. Патріарх Кирил багато десятиліть займає високі церковні пости, за його плечима безліч публічних виступів перед різною аудиторією, і він чудово розуміє, що всі його слова розглядатимуться під мікроскопом. Така доля людей такого рангу, нічого не вдієш.
До місця чи не до місця, наївно чи ні, вдало чи незграбно, але священник Олексій Шляпін повторив слова, які неодноразово зустрічаються у Новому Завіті, у тому чи іншому формулюванні присутні практично у всіх повчаннях святих отців. Вони зафіксовані в безлічі підсумкових документів різних церковних соборів усіх часів і написані в кожному підручнику з пастирського богослов'я. Що такого неправильного, незвичайного чи смішного сказав о. Олексій Шляпін?
Адже найменування всього цього «ляпом» звучить як глузування зі священного. І якщо це навіть з боку Патріарха жарт, то жарт по суті блюзнірський. Є таке явище, як професійне непочуття, коли, наприклад, психіатр перестає сприймати біль та емоції пацієнта, розкладаючи їх на «складові». Наступний ступінь – корпоративні анекдоти, які можуть шокувати необізнаних. Подібне є у багатьох професіях і сферах діяльності. Але є такі сфери (до них відноситься і Церковна), в яких подібні жарти, м'яко кажучи, неприпустимі, оскільки завдають невиліковних ран душам людей, служать їм спокусою, відвертають від віри.
Але в даному випадку тільки сарказмом не обійшлося. Хоча Одинцовська єпархія (у якій служить о. Олексій Шляпін) заявила, що не збирається його карати, проте запевнила, що проведе з ним роз'яснювальну роботу. Чи це результат цієї «роботи», чи вирішила «допомогти» світська влада, але просто так ця історія для о. Олексія не закінчилася. Наступного дня після діалогу з Патріархом перестав працювати сайт о. Олексія Шляпіна. Потім з'явилися повідомлення, що до нього приходили представники силових органів, а в соцмережах на нього навісили ярлик ворога народу та Церкви.
Тепер про пасаж Патріарха Кирила: «Ви, батюшка, не із Західної України?» Чому Україна? І чому саме Західна?
Здається, річ ось у чому. Початок церковної діяльності Патріарха Кирила припав на кінець 1960-х років. Це був час, коли після Другої світової війни та приєднання Західної України до СРСР до РПЦ влилася велика кількість православних громад, які «не встигли» як слід пожити за Радянського Союзу. Відповідно, вони були набагато вільнішими у висловленні своїх переконань. Багато західноукраїнських священників і ченців переїхали до Росії, вступили до семінарій, академій і монастирів, що відкрилися після війни, обійняли різні церковні посади. Їхній «вільний» світогляд і духовний настрій суттєво відрізнялися від «великоросійського» духовенства і чернецтва, яке перенесло ленінські та сталінські репресії і вже кілька десятиліть жило в умовах вимушеного послуху світській владі. У тому числі й у темі патріотизму, тоді ще радянського.
І, звичайно, не обійтися без згадки контексту нинішньої війни. Західна Україна сьогодні для російської свідомості – це земля «бандерівців», втілення того самого «нацизму», проти якого за легендою бореться РФ. Відповідно людина, яка у тій чи іншій формі висловлюється проти патріотизму Росії, може розглядатися як носій ворожих РФ «бандерівських» ідей.
Те, що Західна Україна – це ще й Почаївська лавра, що це тисячі православних, які, обстоюючи свою віру, зазнають неймовірного тиску оточуючих, мабуть, залишається на периферії свідомості духовенства РПЦ. Принаймні дружній схвальний регіт і оплески сотень священників після згадки Патріархом Західної України змушують думати саме про це.
Сміх духовенства був щирим, це був природний вияв згоди зі словами глави РПЦ. Вираз того, що відчували і що думали ці священники.
Обґрунтування позиції Патріарха Кирила
Усадивши Олексія Шляпіна на місце, патріарх Кирил більш докладно пояснив свою позицію. Він сказав таке:
«Якщо Церква займе таку позицію, яку ви пропонуєте, якби вона займала, то за часів гонінь на Церкву, кривавих, а потім Великої Вітчизняної війни, що розпочалася, Церква не згадала про своє важке становище. Вона зробила все для того, щоби надихнути свій народ на боротьбу. І до чого це призвело? До радикальної зміни становища Церкви в нашій країні. Церква не може не бути зі своїм народом, Церква не може не відповідати за долю країни. Дуже багато хто хотів би, щоб ми в це не втручалися, але запевняю вас, дуже. Але якщо ми підемо цим шляхом, ми відмовимося від того, що робили такі люди, як Олександр Невський, Димитрій Донський, преподобний Сергій і ціла низка наших святих, які були патріотами та захисниками нашої Вітчизни. І в прямому значенні цього слова, і в духовному значенні цього слова. Дякую».
У цій фразі відразу ж впадає в око низка нестикування.
По-перше, між оборонною війною, яку вів СРСР проти нацистської Німеччини, та загарбницькою війною, яку веде зараз Росія проти України, величезна різниця. Відповідно і ставлення Церкви до оборонної та агресивної війни має бути прямо протилежним, незалежно від назви країн. Інакше це буде лицемірством.
По-друге, те, що РПЦ підтримала народ і радянську владу у війні з нацизмом, зовсім не каже, що вона це робила задля прихильності сталінському режиму. Це була природна відповідь Церкви на збройну агресію проти народу. Вона просто не могла чинити інакше.
По-третє, жодної радикальної зміни положення Церкви не відбулося. Так, Сталін звільнив з таборів архієреїв і священників, що залишалися в живих, дозволив відкрити кілька семінарій і монастирів. Але загалом ставлення Радянської держави до Церкви залишилося негативним. Більше того, воно ставало лише гіршим. Після Сталіна прийшов Хрущов, який пообіцяв «показати останнього попа». І за нього закриття храмів відбувалося навіть масштабніше, ніж за «раннього» Сталіна. Наприклад, якщо 1958 року кількість храмів у Руській Церкві становила 13 414, то 1965 року – майже вдвічі менше – 7 551. Можна це назвати «радикальною зміною становища Церкви», про який згадав Патріарх?
Зрештою, ні Господь Ісус Христос, ні апостоли, ні церковні канони не покладають на Церкву відповідальність за долю якоїсь країни. Христос був розіп'ятий за відмову брати участь у політичному житті своєї країни, за те, що він не погодився очолити повстання іудеїв проти римських поневолювачів. Це безпосередня причина страти, про смерть Христа за гріхи людства зараз не будемо говорити. Відповідаючи перед Понтієм Пілатом, Господь сказав: «Царство Моє не від цього світу» (Ін. 18, 36). Як же Церква Христова може стверджувати інакше?
І ще. На підтвердження своєї правоти Патріарх Кирил наводить імена святих: Сергія Радонезького, Олександра Невського та Димитрія Донського. Однак Церква їх канонізувала аж ніяк не за ратні подвиги, а за особисту віру та благочестя. Виправдовувати сьогоднішню війну тим, що ці святі захищали свою Батьківщину, а не нападали на інші країни, це не що інше як спекуляція на духовному подвигу святих.
Зауважимо, що Патріарх Кирил не навів аргументів зі Святого Письма, церковних канонів чи святих отців. І це зрозуміло, адже вони суперечать його словам.
Про що говорять слова Патріарха Кирила
Можна розцінювати висловлювання Патріарха Кирила, що він «вперше чує» про необхідність пастирів вести своє стадо в Царство Небесне, а не займатися патріотизмом, як невдалий жарт. Можна поставитися до них як до спроби поставити на місце клірика, який дозволив собі повчати Патріарха. Але, здається, проблема набагато глибша. Це трагічне нерозуміння справжнього призначення Церкви. Сприйняття її не як явища Царства Божого на землі, але як різновиду громадської організації, що вирішує конкретні земні завдання (цього разу перемоги у агресивній війні). Сміх та оплески залу свідчать, що все це поділяється масою духовенства.
Адже в Євангелії Христос говорить дуже страшні слова: «Не всякий, хто каже Мені: "Господи! Господи!", увійде до Царства Небесного, але той, хто виконує волю Мого Отця Небесного. Багато хто скаже Мені того дня: "Господи! Господи! чи не від Твого імені ми пророкували? і чи не Твоїм ім'ям бісів виганяли? і чи не Твоїм ім'ям багато чудес творили?" І тоді оголошу їм: "Я ніколи не знав вас; відійдіть від Мене ті, що роблять беззаконня"» (Мф. 7, 21-23).
Чи застосовані ці слова в цій ситуації? Нехай кожен вирішить сам.
