Напередодні суду або УПЦ без Київської Митрополії
Напередодні суду, який може винести рішення про заборону Київської Митрополії УПЦ, має сенс поміркувати про те, як на це може відповісти Церква.
11 грудня 2025 року має відбутися черговий вже суд, який може поставити крапку на юридичному існуванні Київської Митрополії УПЦ. Так. Зараз в Україні йдуть потужні центробіжні процеси, але поки немає жодних передумов сподіватися, що тиск Зеленського на УПЦ може зникнути, або хоча б ослабнути.
Звичайно, Київська Митрополія буде використовувати всі законні засоби для того, щоб уникнути заборони своєї діяльності, але якщо заборона все ж таки настане, то якою може бути рефлексія Церкви на цей виклик? У що перетвориться УПЦ у разі якщо Київська Митрополія зникне? У просту сукупність єпархій? Чи залишиться єдиною Церквою?
Зараз Київська Митрополія є видимим елементом єдності українських єпархій. У кожному храмі за кожним богослужінням поминається ім'я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Предстоятель УПЦ має певні повноваження щодо всіх єпархій, монастирів і приходів. Священний Синод керує Церквою, приймає рішення, які в рамках його компетенції є обов'язковими для всіх громад УПЦ. Також існують різні синодальні відділи, комісії і так далі, які поширюють свою діяльність на всю УПЦ.
Що буде, якщо цього видимого елемента єдності не стане? Онтологічно жодних змін не відбудеться. УПЦ без Київської Митрополії (звучить як сюрреалізм, але тим не менше) залишиться все тією ж Церквою Христовою. Всі її єпископи і священники будуть благодатними, всі її таїнства будуть дійсними. Вона так само буде з'єднувати людей з Богом у Святій Євхаристії. І євхаристично вона буде єдина з усіма Помісними Православними Церквами у всьому світі, як і при Київській Митрополії.
Але в адміністративно-канонічному плані (назвемо це так) УПЦ повинна буде шукати нові форми, в яких буде проявлятися єдність українських єпархій. Уявімо собі, що Митрополит Київський втратив приставку: «і всієї України» і залишився просто єпархіальним архієреєм Київської єпархії. Якщо в цій якості на нього буде покладено обов'язок скликати Собор єпископів і Собор УПЦ і головувати на них, то єдність збережеться. На рішення тих питань, які сьогодні віднесені до компетенції цих органів це не вплине ніяк.
Давайте подивимося, що може статися з тими функціями і повноваженнями, які сьогодні Статутом УПЦ закріплені за Предстоятелем УПЦ і Священним Синодом, а також за синодальними комісіями і відділами.
Предстоятель УПЦ
Трохи дивно, але чинний Статут УПЦ в розділі, присвяченому Предстоятелю УПЦ, описує, як він обирається, якими титулярними і церемоніальними перевагами користується, але майже не говорить про те, в чому ж полягає суть самого предстоятельства. Цей найважливіший момент побічно описується лише в підпункті «а», пункту 9, розділу 5, Статуту УПЦ: «Підтримує єдність єпископату УПЦ».
Тобто Київський митрополит є не головою УПЦ, не адміністративним керівником, а символом єдності.
Чи може Київський митрополит об'єднувати навколо себе єпископат, якщо в його титулі не буде приставки «і всієї України»? На нашу думку, може.
До IV ст. саме так і було. Ті єпископи, які згодом отримали титул патріархів і предстоятелів Помісних Церков, в той час були єпископами своїх міст: Рима, Антіохії і так далі. Їх єпископська влада не виходила за межі цих міст. Однак, користуючись духовним авторитетом, обумовленим давністю кафедри і апостольським походженням (але не тільки цим) вони скликали собори єпископів, головували на них, втілювали в життя рішення соборів. Також вони вирішували суперечки між єпископами, хоча незгодна сторона завжди могла вимагати соборного вирішення спору.
Що заважає втілити сьогодні подібну практику? Маючи статус першого серед рівних єпископів УПЦ (в первісному розумінні цього статусу), Київський митрополит може бути таким же об'єднуючим фактором, яким він є зараз. Звичайно, частина його сьогоднішніх функцій повинна буде відійти або Собору єпископів або самим єпископам. Наприклад, повноваження мирити між собою єпископів без формального суду може за ним зберегтися, а ось сам суд – це вже буде прерогативою Собору єпископів. Ну а такі питання, як, наприклад, надання єпископам відпустки більше ніж на 14 днів і подібні, єпископи можуть вирішувати і самі.
Священний Синод
На сьогоднішній день цей орган по факту є ключовим в управлінні УПЦ. Він призначає і знімає єпископів, створює і ліквідує єпархії, монастирі і навчальні заклади, вирішує пастирські, богословські, літургічні, фінансові, дисциплінарні, адміністративні та багато інших питань.
І при цьому в Статуті УПЦ (принаймні в офіційному тексті, зареєстрованому і опублікованому на сайті ДЕСС), не говориться, яким чином формується цей орган, хто обирає або призначає його членів. Сказано лише, що Синод є органом управління УПЦ в період між Соборами єпископів і складається з 12 архієреїв.
Очевидно, що якщо Київська Митрополія буде заборонена, то цей орган постраждає в першу чергу. Втім, його повноваження цілком можуть бути розподілені між єпархіальними архієреями і Собором єпископів. І це буде навіть більш природно і логічно. Наприклад, зараз не зовсім зрозуміло, чому архієрей сам не може у своїй єпархії створити монастир або призначити в ньому настоятеля. Також незрозуміло, чому Собор єпископів (вищий орган) діє на підставі Постанов Синоду (нижчого органу). Це дивно, але саме так записано в Статуті УПЦ.
Синодальні установи
Список Синодальних установ досить великий. Більшість цих установ або не діють взагалі, або відрізняються досить низькою ефективністю. Дійсно важливим для Церкви органом є церковний суд. Але цей орган цілком може створюватися Собором єпископів і існувати при Соборі. А сам Собор може бути апеляційною інстанцією для церковного суду.
Єпархіальні архієреї
Їх авторитет і повноваження, у разі ліквідації Київської Митрополії, повинні будуть істотно зрости.
У чинному Статуті УПЦ спостерігається вражаюча двозначність щодо єпархіальних архієреїв.
З одного боку, записано, що «єпархіальний архієрей за спадкоємством влади від святих апостолів є предстоятелем місцевої Церкви» і що «архієреї користуються всією повнотою ієрархічної влади», а з іншого – є маса обмежень цієї «повноти архієрейської влади», ієрархи зводяться до рівня чиновників середньої ланки, підлеглих Священному Синоду.
Але при істотному збільшенні повноважень також істотно зросте і відповідальність архієреїв за свої рішення. Перед ким вони повинні будуть нести відповідальність? Тут можлива двояка відповідь: по-перше, перед Собором єпископів і Собором УПЦ, а по-друге, перед духовенством, а також і мирянами своєї єпархії. Перед тими, кого прийнято називати: церковний народ.
Висновки
У разі ліквідації Київської Митрополії як єдиного управлінського елемента для всієї УПЦ, єдності Церкви буде кинуто серйозний виклик. Коли єпархіальні архієреї отримають додаткові повноваження, коли відчують не на словах, а на ділі, що їм належить уся повнота ієрархічної влади, успадкованої від святих апостолів, чи зможуть вони не піддатися спокусі відокремитися від єдності УПЦ і почати діяти всупереч соборній думці? Чи не почне Церква розпадатися на єпархії? Чи не виникнуть між ними конфлікти і незгода?
І ще велике питання: якщо замість Київської Митрополії буде діяти Собор єпископів або Собор УПЦ, чи допоможе це уникнути заборони Церкви? Відповісти на всі ці питання може тільки історія.
За багато століть свого існування Церква звикла жити в умовах, коли саме адміністративне начало цементувало єдність Церкви. Гоніння – це далеко не найкращі умови для того, щоб займатися усуненням існуючих недоліків у сфері управління Церквою. Тому потрібно докладати всіх зусиль для того, щоб зберегти до кращих часів існуючий порядок речей, Київську Митрополію, сформовану традицію управління Церквою. Але може статися так, що ці зусилля не увінчаються успіхом і Церкві потрібно буде якось реагувати на те, що Київська Митрополія опиниться вже поза законом.
На наш погляд, такою реакцією може бути, по-перше, усвідомлення, що теза «Єпархія на чолі з єпископом є місцевою Церквою» – не просто красиві слова зі Статуту УПЦ, а споконвічна православна еклезіологія.
А по-друге, посилення соборного початку в управлінні Церквою. І таке розуміння речей – це не щось нове або чуже Церкві. Це наш власний історичний досвід.
Можливо, нинішній суд у справі про заборону Київської Митрополії – це привід для того, щоб звернутися до цього досвіду, осмислити його і з розсудливістю та творчим підходом застосувати до сьогоднішньої ситуації.
