Що стоїть за новим закликом ПЦУ до «діалогу»
Головна мета «звернення» ПЦУ – не діалог з УПЦ, а створення алібі перед Константинополем.
2 лютого 2026 року «священний синод» ПЦУ опублікував звернення, адресоване, як зазначено в заголовку, «православним віруючим, духовенству та ієрархам в Україні, які залежать від позиції Російського патріархату». Документ, підписаний Сергієм (Епіфанієм) Думенком, позиціонується як черговий заклик до діалогу та церковної єдності. Однак детальний аналіз тексту, його формулювань та контексту показує, що перед нами не щира спроба примирення, а досить примітивна маніпуляція, розрахована на зовнішню аудиторію – в першу чергу, на Константинопольський Патріархат.
Образа замість звернення: кому адресований документ?
Перше, що кидається в очі, – сам заголовок. Замість офіційної назви «Українська Православна Церква», що використовується понад тридцять років як в Україні, так і за кордоном, автори звернення застосовують безглузде та принизливе формулювання: «ті, хто залежать від позиції Російського патріархату».
Переговорники, та й просто здравомислячі люди, знають, що будь-який щирий заклик до діалогу починається з поважного звернення до співрозмовника, з визнання його гідності та права на власну позицію.
У даному випадку ми бачимо протилежне. З перших слів автори демонструють бажання принизити адресата, навісити на нього вже набридлі ярлики, мета яких – вчергове підкреслити, що УПЦ – не самостійна Церква, а чиясь «залежна структура». Однозначно, такі слова не ведуть до діалогу – це звичайна мова пропаганди.
Більше того, таке формулювання створює абсурдну ситуацію: УПЦ формально навіть не має приводу реагувати на цей текст, оскільки він звернений «тим, хто залежить від позиції Російського патріархату». Конкретно, про кого йдеться? Якщо про УПЦ, то вона не залежить від позиції Російського патріархату. Тоді до кого звернення? До церкви з такою назвою? Її не існує. Виходить, що звернення написане в нікуди – для галочки, для створення видимості діалогу там, де його і не планувалося.
Вибіркова пам'ять: про що мовчить ПЦУ
Другий важливий момент – маніпуляція з історією діалогу. У зверненні стверджується, що протягом семи років ПЦУ направляла в УПЦ «листи та звернення» із закликом до діалогу, але «від офіційного керівництва не отримали не тільки позитивного відгуку, але навіть формальної відповіді».
Це твердження вражає своєю брехливістю. Достатньо звернутися до документів Собору УПЦ, що відбувся у Феофанії 27 травня 2022 року. У рішеннях цього Собору – найвищого органу церковної влади – є окремий пункт, присвячений саме питанню відносин з ПЦУ. У ньому містяться конкретні умови для можливого діалогу:
- припинення захоплень храмів УПЦ,
- вирішення проблеми відсутності апостольського наступництва (хіротоній),
- визнання недосконалості автокефального статусу ПЦУ.
Назвати рішення церковного Собору відсутністю «навіть формальної відповіді» – це не просто спотворення фактів, це свідома брехня. УПЦ дала вичерпну та офіційну відповідь на найвищому церковному рівні.
Інше питання, що ця відповідь не влаштувала керівництво ПЦУ, тому що вимагала від нього реальних, а не декларативних кроків. Більше того, УПЦ висунула не абстрактні вимоги, а цілком конкретні та перевірні умови. Найпростіша з них – припинення захоплень храмів. Що ми бачимо на практиці? Захоплення не тільки не припинилися, але й багаторазово посилилися. По всій Україні продовжуються насильницькі переходи парафій УПЦ під юрисдикцію ПЦУ, часто із застосуванням фізичної сили, із залученням місцевої влади, з грубим порушенням прав віруючих.
Якби керівництво ПЦУ дійсно прагнуло до діалогу, першим кроком було б виконання хоча б цієї мінімальної вимоги. Але замість цього ми отримуємо чергове «звернення», в якому вся вина за відсутність єдності покладається на іншу сторону.
Протиріччя у власній позиції
Наступний момент, що потребує уваги, – це внутрішня суперечливість позиції ПЦУ. З одного боку, у зверненні міститься скарга на те, що єпископи та духовенство УПЦ проігнорували «об'єднавчий собор» ПЦУ у 2018 році і туди прийшли «лише двоє митрополитів». З іншого боку, всі роки після створення ПЦУ Сергій Думенко незмінно заявляв, що його структура об'єднала все українське Православ'я.
Так що ж насправді? Якщо ПЦУ ще у 2018 році вже об'єднала все українське Православ'я, навіщо тоді сьогодні закликати когось до діалогу та єдності? Якщо ж більшість православних України залишилася поза ПЦУ (що відповідає дійсності), то всі попередні заяви про «всезагальне об'єднання» були обманом.
Це протиріччя видає головну проблему ПЦУ: її керівництво живе у світі пропагандистських штампів, вкрай активно їх підтримує, і тепер змушене знову їх транслювати, навіть коли вони вступають у конфлікт один з одним.
Ще більш показовим є порівняння нинішнього звернення з публічними заявами того ж Сергія Думенка трирічної давності. У 2023 році, коментуючи питання можливого об'єднання з УПЦ, він прямо заявив, що не бачить у цьому сенсу: «Нам не потрібні в лавах колаборанти, які ненавидять все українське».
Виникає закономірне питання: що змінилося? Чому ті, хто три роки тому були «ненависниками всього українського», до яких не варто навіть наближатися, тепер раптом стали бажаними партнерами для діалогу? Невже мільйони віруючих УПЦ за цей час змінили свої погляди? Або, можливо, змінилися обставини, які змушують керівництво ПЦУ змінювати риторику?
Відповідь очевидна: змінилася позиція сторони Константинополя. Під час останнього візиту Думенка на Фанар Патріарх Варфоломій публічно зажадав від нього «шукати шляхи зближення з єпископами УПЦ через діалог». Примітно, що навіть Константинопольський Патріарх у своїх заявах використовує назву УПЦ, а не принизливі евфемізми на кшталт «ті, хто залежать від позиції Російського патріархату».
Таким чином, нинішнє звернення – це не результат внутрішнього переосмислення, не плід «духовного прозріння», а вимушена реакція на зовнішній тиск. Це спроба продемонструвати Константинополю видимість зусиль щодо досягнення єдності за повноъ відсутності реальної готовності до неї.
Діалог без попередніх умов?
У зверненні міститься заклик «без висування попередніх умов розпочати діалог». Щоб зрозуміти, що означають ці слова, давайте подивимося на реальність.
По-перше, сама ПЦУ висуває дуже жорстку попередню умову – визнання її єдиною канонічною Церквою в Україні, що володіє Томосом про автокефалію. Всі формулювання звернення побудовані на презумпції, що саме ПЦУ є «правильною» Церквою, а УПЦ має це визнати.
По-друге, заклик до діалогу «без попередніх умов» є лицемірним у ситуації, коли одна сторона продовжує активні ворожі дії проти іншої. Уявіть, що одна людина, б'ючи іншу, буде їй говорити: «Давай вести діалог, але без жодних умов з твого боку». Абсурд? Саме такова ситуація з ПЦУ та УПЦ.
Реальний діалог без попередніх умов можливий лише в атмосфері взаємної поваги та припинення ворожих дій.
Якщо ПЦУ дійсно хоче діалогу, перший крок очевидний: оголосити мораторій на захоплення храмів, повернути незаконно захоплене майно, припинити переслідування духовенства та віруючих УПЦ. Тільки після цього можна говорити про конструктивну розмову.
Але нічого подібного ми не бачимо. Навпаки, захоплення продовжуються, тиск посилюється, та й саме звернення про «діалог» публікується явно для галочки, а не для досягнення хоч якогось результату.
