Хто скаже єпископу, що він не правий?
Світове Православ'я дедалі помітніше розділяється на табори, представники яких нещадно критикують одне одного. Розбирати аргументи сторін навряд чи є сенс. Радше потрібно зрозуміти, чому нинішня ситуація в Православ'ї взагалі стала можливою. Чому авторитетні ієрархи, предстоятелі помісних Церков, вважають допустимим говорити і діяти так, як не повинні. І як все це стосується особисто нас.
Експеримент у Стенфорді
Почнемо здалеку. Влітку 1971 року в каліфорнійському Пало-Альто з'явилося оголошення про набір добровольців для психологічного дослідження тюремного життя. Досліджувати збиралися не тюрму, а людей: що сильніше – характер людини чи роль, яку їй відвели. Відгукнулося близько сімдесяти осіб. З них прискіпливо відсіяли всіх, у кого була судимість, схильність до агресії або проблеми зі здоров'ям. Іншими словами, до експерименту потрапили благополучні молоді люди – студенти хорошого університету, майбутні юристи й лікарі.
Хто стане наглядачем, а хто ув'язненим, вирішив жереб. На цю деталь варто звернути особливу увагу: між людьми двох груп не було жодної різниці – вони отримали свою роль випадково.
«Ув'язнених» привезли до підвалу факультету психології Стенфордського університету, роздягнули, видали робу з номером замість імені та надягли ланцюг на ногу – все як у справжній тюрмі. Тільки, ще раз нагадаємо, «тюрма» була вигаданою, а люди лише грали роль «ув'язнених». Але…
Вже на другу добу «наглядачі» почали будити підопічних серед ночі для перекличок, у покарання змушували віджиматися, відбирали матраци, саджали до комірчини, що зображала карцер, надягали на голови мішки. Тоді ж «ув'язнені» спробували збунтуватися – і у відповідь «наглядачі» пустили в хід вуглекислотний вогнегасник, вломилися до камер, роздягнули зачинщиків і винесли ліжка. Ось тут і стався перелом: те, що для «наглядачів» було прописано як сценарій, стало для них «природною» поведінкою. Вони відчули смак влади.
На третій день у частини «ув'язнених» почалося те, що у звітах пізніше назвали гострими стресовими реакціями: сльози, напади паніки, прохання про поблажливість. Експеримент, розрахований на два тижні, згорнули на шостий день.
Людина, про яку забувають
Найчастіше на цьому розповідь і закінчується: звичайні студенти менш ніж за тиждень стали жорстокими наглядачами. Але найцікавіша людина в цій історії – не з «наглядачів», а той, хто все це затіяв.
Філіп Зімбардо не спостерігав за експериментом збоку. Він узяв на себе роль «начальника тюрми» і, як з'ясувалося пізніше, теж опинився всередині власної конструкції. Через тридцять шість років він написав про те, що сталося, книгу «Ефект Люцифера», яку можна назвати не лише науковою, а й покаянною. Своє перетворення Зімбардо описав у ній дуже чітко: оточуючі ставилися до нього так, ніби він і справді був начальником тюрми, – і він ним став.
Водночас він підкреслює різницю між собою та учасниками. Ті були лише зеленими юнаками майже без життєвого досвіду, а він – зрілою людиною, досвідченим дослідником, який чудово розумів, що відбувається. І однак саме він поступово став живим символом тюремної влади: почав ходити, говорити і триматися так, як від нього того очікували.
За останні десятиліття накопичилося безліч спостережень, які показують: люди, яким хоча б ненадовго дають відчути владу, починають гірше розуміти чужу точку зору, слабше відгукуються на чужий біль – і водночас стають помітно впевненішими у власних судженнях. Вони рідше прислухаються до порад і в результаті частіше помиляються. Психіатри, які спостерігали за політиками, запропонували для цього стану окрему назву – «синдром гордині». Цей розлад розвивається у людей, які довго перебували нагорі, і, що показово, зазвичай минає невдовзі після того, як людина втрачає посаду.
Тепер складемо все це в один пазл: людина не сумнівається у своїй правоті, не чує заперечень, погано відчуває тих, хто поруч, віддає розпорядження, не розуміючи, як вони відіб'ються на чужому житті, і цілком упевнена, що має право втручатися в це життя. Впізнаєте портрет?
Якщо так, продовжімо розмову.
Наш власний підвал
Якщо перенести сказане в церковну огорожу, картина вийде невтішною, і навіть більш небезпечною, ніж експеримент Зімбардо.
Там усі учасники заздалегідь знали, що це лише гра і що за два тижні вони розійдуться по домівках. І все одно гра стала реальністю. У нас же, у церковному середовищі, все по-справжньому. Парафіянин, який каже: «Батюшко, все вашими молитвами», найчастіше справді думає, що молитва священника сильніша за його власну. Звертання «владико святий» – це не лестощі, а слова, закріплені в богослужбових книгах. Та й многоліття співається не жартома.
З фальшивої тюрми можна вийти, оголосивши, що експеримент закінчено, а церковний устрій – справжній, не вигаданий, і склався він не за чиїмось злим умислом.
Щодня, роками, людина живе в середовищі, де їй цілують руку, встають при її появі, не перебивають, не заперечують вголос. Її називають мудрою і прозорливою, а її приватну думку про медицину, політику, виховання дітей або вибір професії приймають як керівництво до дії. І найголовніше – їй практично ніколи не кажуть «ні».
Результат виходить рівно той, який описав Зімбардо. Коли оточуючі ставляться до тебе так, ніби ти справді «святий» і «мудрий», то рано чи пізно ти починаєш себе таким відчувати.
Ти перестаєш допускати, що можеш помилятися. Чужу думку ти вислуховуєш лише з ввічливості. Твої розпорядження дедалі менше відповідають реальним обставинам життя тих, кому вони адресовані, – бо тобі давно ніхто не говорить правди про це життя, а сам ти його не бачиш. І ти дедалі впевненіше вирішуєш за інших те, що вирішувати за них не має права ніхто.
Найгірше, що збоку це виглядає не як «синдром гордині», а як «духовне зростання». Впевненість у своїх словах зчитується іншими як твердість переконань, глухота до заперечень – як вірність духовним принципам, а зростаюча дистанція з «простими смертними» – як духовна висота. І ніхто не б'є на сполох, адже тривожитися ніби нема про що.
Апостол Петро та його розуміння священицького служіння
Коли апостол Петро говорив: «Якщо й усі спокусяться через Тебе, я ніколи не спокушуся», він не брехав і не позував – він був упевнений, що так і буде.
Але потім обставини змінилися. Його не катували, не погрожували стратою – він потрапив уночі до чужого двору і злякався. Вистачило кількох хвилин, щоб усе, що він думав про себе, розсипалося на порох.
Ще один випадок. Через роки, вже будучи першоверховним апостолом, Петро приходить до Антіохії і вільно їсть із язичниками. Але з'являються «деякі від Іакова» – і він починає уникати тих самих язичників, яким проповідував. Стовп Церкви змінює поведінку через те, що до кімнати зайшла інша людина.
Тож коли апостол Петро звертається до пастирів, він пише про те, що знає з особистого досвіду:
«Пастирів ваших благаю я, співпастир і свідок страждань Христових і співучасник у славі, яка має відкритися: пасіть Боже стадо, яке у вас, наглядаючи за ним не примусово, але охоче і богоугодно, не заради ганебної користі, але з ревності, і не пануючи над спадком Божим, але подаючи приклад стаду; і коли з'явиться Пастиреначальник, ви отримаєте нев'янучий вінець слави» (1 Пет. 5:1–4).
Розберемо цей текст: тут важливе майже кожне слово.
«Співпастир». У грецькому – συμπρεσβύτερος, «співпресвітер». Апостол, учень Христів, свідок Преображення і Гефсиманії, звертаючись до пресвітерів (простих священників!), називає себе одним із них. Він мав повне право написати інакше – нагадати, що він апостол, – і ніхто б не заперечив. Але Петро смиряється. Це перша і головна практична порада в усьому уривку: не грай тієї ролі, яку тобі пропонують, навіть коли пропонують її щиро.
«Свідок страждань Христових і співучасник у славі, яка має відкритися». Страждання – в минулому, вони вже були, він їх бачив. А слава – в майбутньому, вона ще «має відкритися». Між цими двома точками пастирю не обіцяно нічого. Найчастіше ж складається так, що славу священникові або єпископові пропонують негайно, прямо тут.
«Наглядаючи» – ἐπισκοποῦντες. Це той самий корінь, від якого походить слово «єпископ». Він означає уважну турботу, догляд, а не начальствування. Апостол вводить обмеження: піклуватися про паству потрібно «не примусово, але охоче». Не тому, що посада зобов'язує, а тому, що є внутрішня потреба саме так послужити Христу.
Цю думку апостол посилює словами «не заради ганебної користі». Йдеться не лише про гроші. Користь – це будь-яка вигода, одержувана зі служіння: пошана, вплив, страх оточуючих, відчуття власної значущості, можливість розпоряджатися чужим життям. Гроші тут, мабуть, найменш небезпечна форма – хоча б тому, що їх беруть, розуміючи, що роблять погано. Пошану ж приймають із чистою совістю.
«Не пануючи над спадком Божим». В оригіналі – κατακυριεύοντες. Це те саме дієслово, яке апостол Петро чув з уст Христа: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, панують (κατακυριεύουσιν) над ними… але між вами хай не буде так» (Мк. 10:42–43). Влада священнослужителя, зокрема єпископа, не в тому, щоб бути паном, а в тому, щоб бути слугою.
Далі Петро говорить про «спадок Божий». Люди в парафії та єпархії – не власність і не підлеглі. Вони – довірена частина чужого надбання. За неї звітують перед Тим, Хто її вручив.
«Але подаючи приклад стаду». Єдиний інструмент влади, який апостол залишає пастирю, – власний приклад. І це, між іншим, інструмент, який неможливо застосувати з кабінету, делегувати чи підробити.
Як зрозуміти, що в мене «синдром гордині»?
Про те, як зовнішні обставини впливають на людину, Церква знала задовго до підвалу в Стенфорді. Святитель Іоанн Золотоустий у третій книзі «Про священство» докладно розбирає, як діє на душу пастиря те саме «шанобливе» середовище, в якому він живе, і приходить до висновку, що головна небезпека йде не від гонителів або єретиків, а саме звідси – від шанувальників.
Але не можна говорити: раз винні обставини, то людина не винна. Свобода якраз і виявляється в тому, щоб залишитися собою всередині середовища, яке на тебе тисне. І правильний висновок не в тому, що «треба бути сильним духом». Важливіше влаштувати своє життя так, щоб не доводилося покладатися лише на власну силу, мудрість і уявну святість.
Якщо сказати зовсім просто: у кожного священника і тим більше у кожного архієрея має бути людина, здатна сказати йому про його неправоту.
У одруженого священника цю роль значною мірою бере на себе сім'я. Матінка і діти бачать його без облачення. І якщо його дратує, що вдома йому не кланяються, як у храмі, то це поганий знак.
Крім людей, які говорять нам правду, потрібні й запитання, які ми ставимо собі самі:
- Коли я востаннє змінив рішення, бо мене переконали?
- Коли я востаннє просив прощення в того, хто від мене залежить?
- Коли я востаннє чув від свого оточення слово «ні»?
Відповіді покажуть, що йде не так.
І ще одне, найважче: потрібно вміти відділяти ставлення до сану від ставлення до себе. Руку цілують не твою, і поважають теж не тебе. Священник на кожній Літургії, поки хор співає «Іже Херувими», читає молитву, яка починається словами «Ніктоже достоїн від зв'язавшихся плотськими похотями і насолодами приходити, або наближатися, або служити Тобі, Царю слави», а перед причащанням називає себе першим із грішників.
Замість висновку
Ми майже ніколи не буваємо тими, ким здаємося. І що найнеприємніше, майже ніколи не буваємо тими, ким вважаємо себе самі. Наш образ себе – це лише гарна картинка, яка тримається доти, доки не зміняться обставини.
Звідси варто повернутися до того, з чого ми почали. Коли єпископ або предстоятель помісної Церкви говорить і робить те, чого не повинен, найпростіше пояснити це злою волею або розрахунком. Іноді справді так і є. Але найчастіше перед нами те саме явище, що й у стенфордському підвалі, тільки розтягнуте не на шість днів, а на десятиліття. І двері ніхто не відчинить: оголосити, що експеримент закінчено, тут нікому.
Проблема ще й у тому, що поруч з ієрархом давно не залишилося нікого, хто міг би сказати йому: «Ви не праві» – і не понести за це покарання. Він не чує опонента не тому, що не хоче, – просто немає людини, яка скаже незручну правду.
Це не осуд церковної ієрархії. Це розмова про те, що з кожним із нас відбувається рівно те саме – тільки в меншому масштабі. Настоятель у своїй парафії, батько у своїй сім'ї, начальник у своєму відділі опиняються в тому самому підвалі.
Господь хоче, щоб ми чинили за словом Євангелія: «Хто хоче бути більшим між вами, хай буде вам слугою» (Мк. 10:43). Сан, становище, шанобливість оточуючих самі по собі не роблять нас кращими. Нас змінює один Пастиреначальник Христос. І перед Ним постане лише та людина, якою кожен із нас став насправді.
