Миротворець між столицями: навіщо Патріарх Феофіл їде до Києва
Єрусалимський Патріарх побував у Трампа та Путіна, тепер на нього чекають у Києві. Чому його обережна позиція може дати більше, ніж гучні заяви Фанара.
Єрусалимський Патріарх Феофіл III оголосив, що готується до поїздки в Україну. Про це він заявив одразу після візиту до Москви, де 5 листопада зустрічався в Кремлі з Володимиром Путіним. Сказано це було в притаманній йому манері: без гучних слів, однією фразою про те, що найближчими днями він хоче зосередитися на підготовці візиту та перемовин, «з метою принести в регіон спокій і мир». Єрусалимська Патріархія додала, що поїздка є частиною ширшої міжнародної місії, розпочатої ще влітку зустріччю з Дональдом Трампом у Вашингтоні.
Що це означає? На перший погляд, нічого нового. Патріарх Феофіл позиціонує себе миротворцем. Але достоту так само називають себе сьогодні всі ієрархи першого ряду, і насамперед Патріарх Константинопольський Варфоломій. Слово «мир» не сходить з вуст жодного з церковних лідерів, і було б дивно, якби сходило: що ще може говорити християнський єпископ, коли п'ятий рік в Україні триває війна? Проте різниця не в словах. Різниця в тому, що за ними стоїть, до кого вони звернені і що з них може вийти на практиці.
Миротворець з одного боку
Позиція Патріарха Варфоломія відома й за понад чотири роки практично не змінювалася. Константинополь твердо стоїть на одному боці конфлікту – України та Заходу. Його риторика однозначна: критика Росії та покладання відповідальності за війну як на російську державу, так і на Руську Церкву. Сюди ж належать регулярні телефонні розмови та зустрічі з Володимиром Зеленським, на яких президент дякує Патріарху за «абсолютно чітку моральну позицію», і візити до Вашингтона, де головною темою нерідко стає війна в Україні. Вимога в Патріарха Варфоломія одна: війна має припинитися на умовах української влади.
Ця позиція чітка й послідовна. Патріарх Варфоломій не вдає, що не розуміє, хто розпочав війну, і не ховається за дипломатичними формулами. З звичайної, людської точки зору в його словах важко знайти вади. Але питання, яке тут постає, інше: чи можна назвати таку позицію миротворчою? І автор цих рядків, попри всю повагу до Константинопольського Патріарха й за повного розуміння того, хто на кого напав, змушений відповісти: ні. І ось чому.
Миротворчість – це не вибір сторони, навіть правої. Обирати сторону – справа прокурора, судді, історика, і без них не обійтися. Але в миротворця інше завдання: він шукає точку, в якій дві сторони, що ненавидять одна одну, зможуть бодай сісти за стіл перемовин. А для цього потрібно, щоб обидві сторони були готові з ним, з миротворцем, розмовляти.
Між тим Патріарх Варфоломій для Москви, як відомо, не співрозмовник, а супротивник, і так склалося задовго до 2022 року. У перемовинах же про мир завжди беруть участь двоє. Той, кого одна зі сторін слухати не стане, може вимовити скільки завгодно правильних слів, але результату не доможеться.
Є й друга обставина, про яку говорити важко, але говорити доведеться. Перспектив безумовної військової перемоги України, яка дозволила б продиктувати умови миру, сьогодні не бачить жоден тверезий спостерігач. Це гірко, це несправедливо, але це так. А отже, риторика безумовної підтримки Києва та безумовного засудження Москви – шлях, який сам по собі до миру не веде. У ній Патріарх Варфоломій виглядає дуже гарно: його дякують президенти й приймають конгресмени, його моральний авторитет на Заході зростає. Але реальної користі для припинення війни від цієї риторики, на жаль, небагато. Вона стверджує правду однієї зі сторін, але не наближає мир ні для кого. Константинопольський Патріарх у цій історії зміцнює своє становище в західному світі – і це його право та, можливо, його обов'язок як глави Церкви, що живе в Туреччині й залежить від західної підтримки. Але давайте називати речі своїми іменами: це позиція союзника, а не посередника.
Інша дорога
Політика Патріарха Феофіла влаштована зовсім інакше, і це помітно навіть тим, хто його терпіти не може. Він уникає різких висловлювань на адресу обох сторін. Він не говорить про «агресію», але й не повторює формулу про «спеціальну операцію». Він відвідує одну столицю – і їде до іншої. У червні Трамп приймав його в Білому домі, і Патріарх говорив про «церковний чинник» в урегулюванні війни та досягненні миру. У листопаді він уже був у Кремлі в Путіна, а тепер готується до поїздки до Києва. Між цими точками були Афіни, де грецька влада назвала його місію «відкриттям нового духовного каналу» для російсько-українського врегулювання.
За це його ганять з обох сторін, і ганять однаково. У Києві пригадують, що в Москві він назвав війну «ситуацією на західних кордонах» і сказав Путіну, що молиться про його здоров'я. Критики з російської емігрантської преси називають його «Шредером у рясі» і перераховують московські пожертви на Святу Землю. Ситуація, скажімо так, не найприємніша для Патріарха Феофіла. Але саме ця двозначність, яку так зручно таврувати, і є єдиним ресурсом, яким володіє Єрусалимський Предстоятель. Він може увійти в Кремль – і його там вислухають. Він може увійти в Білий дім – і його там приймуть. Він зможе увійти в кабінет на Банковій – і там теж не відмовляться від розмови з ним, хоча б тому, що від людини, яку приймав Трамп, відмовитися важко. Нічого подібного у Патріарха Варфоломія немає і бути не може: двері однієї зі столиць для нього зачинені, і зачинені надовго.
Тут варто сказати й про те, що візантійська церковна дипломатія, спадкоємицею якої є Єрусалимська Церква, завжди працювала саме так. Вона не виголошувала викриттів, вона вичікувала, лавірувала, приймала подарунки від усіх і нікому не відмовляла в аудієнції. Її за це часто засуджували – і до неї ж зверталися, коли інші канали були вичерпані. Патріарх Феофіл робить рівно те, що робили його попередники впродовж півтора тисячоліття, і те, що вони вміли робити краще за всіх.
Нехай його вплив не такий великий, як хотілося б. Нехай за ним стоять і власні інтереси Єрусалимської Патріархії, якій потрібні і прочани, і покровителі, і гарантії безпеки для святинь у регіоні, де безпеки немає ні в кого. Але тільки така позиція – між, а не над і не поруч з однією зі сторін – у принципі здатна принести результат. У Патріарха Варфоломія такого результату не може бути за визначенням, за всіх його гідностей. У Патріарха Феофіла – може.
Імовірність невелика, але вона не дорівнює нулю, і в нинішній ситуації це вже дуже багато.
Євангельська міра
Тут доречно згадати слова, які знають усі: «Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими» (Мф. 5:9).
Христос не сказав: «Блаженні ті, хто правильно визначив винного». Не сказав: «Блаженні ті, хто найголосніше засудив неправого». Він сказав: «Блаженні миротворці» – ті, хто творить мир так, як ремісник робить річ: руками, з того матеріалу, що є під рукою, а не з того, який хотілося б мати.
Хто в нинішній ситуації більше виконує ці слова – Патріарх Феофіл чи Патріарх Варфоломій? Один виголошує правильні, щирі викривальні промови і збирає за них подяки, які йому, можливо, справді потрібні. Другий їздить туди, куди їздити незручно, потискає руки, які потискати хочуть не всі, і говорить про одне: про переговори, про припинення вогню, про мир. Питання риторичне, і автор не стане відповідати на нього за читача. Зауважимо лише, що в Євангелії блаженство обіцяне не тим, хто правий, а тим, хто трудиться заради миру.
Можна скільки завгодно звинувачувати Патріарха Феофіла в «продажності» та «проросійськості» (що з великим задоволенням роблять, наприклад, представники ПЦУ). Але для українського народу – не для української влади, не для українських політичних еліт, а для людей, які сидять у підвалах і отримують похоронки, – по-справжньому корисна саме його позиція. Тому що тільки вона може принести те, чого ці люди потребують найбільше. Не перемогу, не справедливість, не покарання винних, а мир.
Церковне питання після війни
Є й другий пласт, про який поки що говорять мало, але який неминуче вийде на перший план. Закінчення війни принесе з собою активізацію переговорів щодо української церковної проблеми. Це закономірно: мирне врегулювання не зможе обійти питання, через яке сьогодні закривають храми і судять єпископів.
Уже зараз зрозуміло, що тактика ПЦУ та української влади, спрямована на розгром Української Православної Церкви, не спрацювала. Закон про заборону ухвалено, Лавру відібрали, митрополитів судять – а Церква стоїть, і мільйони людей нікуди з неї не пішли. Це, судячи з усього, починають розуміти і в Константинополі: 6 січня цього року Патріарх Варфоломій, співслужачи з Епіфанієм, публічно закликав його «шукати шляхи зближення із співєпископами в Україні через діалог» і нагадав, що примирення вимагає виходу «з упертої впевненості, що тільки одна сторона володіє абсолютною істиною».
Це важливі й чесні слова, і вони дорогого коштують – особливо з вуст людини, яка сама створювала ПЦУ і якій найважче визнати, що проєкт не дав очікуваної єдності. Але далі цих слів Фанар поки не йде. Тим часом після мирних переговорів усе одно доведеться проводити якісь всеправославні зустрічі, а можливо, дасть Бог, і собори.
І тут у Патріарха Варфоломія та Патріарха Феофіла ситуація багато в чому та сама, що й у питанні війни. Константинополь пов'язаний власними рішеннями 2018–2019 років і не може від них відступити, не втративши обличчя: ПЦУ «визнана», Томос виданий, Єпіфаній – єдиний «законний митрополит» Київський, і будь-який інший погляд на речі сприймається як посягання на авторитет Вселенського престолу. Для Фанара ця позиція (принаймні поки що) незмінна. Але з такою позицією важко вести переговори, адже переговори передбачають, що в іншої сторони теж є що сказати, а тут іншій стороні заздалегідь відведена роль засудженого.
Патріарх Феофіл же ПЦУ не визнав. Він приймає паломників УПЦ, не раз казав, що вважає митрополита Онуфрія Предстоятелем Української Церкви в нинішній скрутний час, і при цьому зберігає стосунки з Константинополем. Тобто він не розриває спілкування з жодною зі сторін. Саме він у 2020 році зібрав в Аммані Предстоятелів і представників кількох Церков, коли зрозумів, що всеправославну розмову про Україну більше нікому ініціювати, – і зробив це, не посварившись з Фанаром. Саме він у 2023 році обговорював з папою Франциском посередництво в російсько-українському конфлікті. Іншими словами, він намагається домовитися і з одними, і з іншими, не вимагаючи ні від кого попередньої капітуляції.
У цій ролі він виглядає переконливіше – і з християнської, і навіть просто з людської точки зору. Не тому, що він кращий за Патріарха Варфоломія, а тому, що він вільніший: він нічого не обіцяв ні Києву, ні Москві й тому може запропонувати обом те, чого не може запропонувати зв'язаний зобов'язаннями та «незмінною» позицією Константинополь.
Що Патріарх Феофіл привезе до Києва
Можна припустити, що Патріарх Феофіл їде в Україну не з порожніми руками. І не лише до Зеленського. Було б дивно, якби Єрусалимський предстоятель, який побував у Кремлі й готується до візиту на Банкову, не привіз якихось пропозицій і Митрополиту Онуфрію, і Єпіфанію Думенку. Цілком можливо, що саме церковна частина його місії виявиться зрештою важливішою за політичну: у Патріарха немає армії й немає санкцій, але є те, чого немає ні в Трампа, ні в Путіна, ні в Зеленського, – право говорити з єпископами як єпископ і можливість запропонувати формат, здатний зрушити ситуацію з мертвої точки.
Яким буде цей формат, поки що невідомо, і гадати не варто. Зрозуміло інше. Будь-яке рішення, ухвалене без УПЦ або через її голову, виявиться таким самим нежиттєздатним, як і всі попередні. Але й просто «скасувати» ПЦУ не вийде: за нею стоїть влада і майже вісім років спроб домогтися «визнання», і з цим доведеться рахуватися. Між цими двома неможливостями й лежить вузька стежка, якою хтось має пройти першим. Патріарх Феофіл, схоже, єдиний, хто сьогодні готовий спробувати.
Війна – політична і церковна – це зло, руйнівне для всіх без винятку. Безумовним переможцем із неї не вийде жодна зі сторін, і вже напевно не виграють прості віруючі, яких котрий рік поділяють на правильних і неправильних. Потрібно йти до миру і бодай до якоїсь згоди – нехай недосконалої, нехай тимчасової, нехай збудованої на компромісах, які нікому не сподобаються.
Якщо Патріарх Феофіл тут допоможе – нехай навіть заради якихось своїх інтересів, нехай навіть за орден Дружби і пожертви (як його в цьому звинувачують представники ПЦУ), – честь йому і хвала. Бо миротворця судитимуть не за те, з ким він обідав, а за те, чи замовкли після його візиту гармати. А це, зрештою, єдиний критерій, який має значення.

