Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський

Священномученик Дамаскин, єпископ Глухівський. Фото: shagirt.livejournal.com

Дитинство, освіта, священство

15 вересня Церква відзначає пам'ять священномученика Дамаскина, єпископа Глуховського. Він народився 29 жовтня 1877 р. у місті Маяки (нині село) Одеської області та був названий Димитрієм. Його батько був поштовим службовцем, про матір відомостей не збереглося. Сім'я була багатодітною (сім дітей) і дуже бідною. У 1887 р. у віці 10 років Дмитро вступив до Херсонського духовного училища, яке закінчив у 1893 р. Навчався він добре і училище закінчив за першим розрядом, що дало йому можливість вступити до Одеської духовної семінарії. Але незабаром він був змушений піти з семінарії, оскільки бідність його сім'ї не дозволяла їй утримувати одночасно двох студентів.

Вибір було зроблено на користь його брата Миколи, який навчався на другому курсі. А Димитрій у 1895 р. вступив до Херсонської учительської семінарії, освіта в якій була безкоштовною, а якщо студент погоджувався після закінчення семінарії працювати учителем у початковій школі не менше 4-х років, він міг навіть отримувати невелику стипендію.

Після закінчення учительської семінарії Димитрій Цедрик зайняв місце вчителя в одній із шкіл міста Берислава Херсонської губернії. Але вже у 1900 році він вступив на дворічні місіонерські курси при Казанській духовній академії, на яких готували просвітителів азіатських народів, які ще були язичниками: бурятів, калмиків, монголів та інших.

Казанська академія на той час зібрала під своїми склепіннями багатьох видатних богословів і церковних діячів. Ректором Академії був єпископ Антоній (Храповицький), вже тоді відомий архієрей, який у майбутньому відіграє велику роль у відновленні патріаршества, а після Революції 1917 р. та Громадянської війни очолить Руську Зарубіжну Церкву. Безпосереднім начальником місіонерських курсів був архімандрит Андрій (Ухтомський), виходець із знатного княжого роду, в майбутньому архієпископ, автор близько 500 богословських робіт і керівник однієї з церковних груп, опозиційних митрополиту Сергію (Страгородському).

Після Революції 1917 р. архієпископ Андрій неодноразово заарештовувався, пройшов в'язниці та табори і був розстріляний у 1937 р. Одним із провідних професорів Казанської академії був Віктор Несмєлов, автор праць з філософської антропології, з яким Димитрій Цедрик дуже близько зійшовся. В. Несмєлов організував богословсько-філософський гурток, членом якого став Димитрій.

Під впливом цих людей формувалися богословські та життєві погляди Димитрія Цедрика. У 1902 р. він прийняв чернечий постриг з ім'ям Дамаскин на честь преподобного Іоанна Дамаскина. Через кілька днів сталося його висвячення в ієродиякона і в ієромонаха і направлення в Забайкальську духовну місію. Тут він пробув 3 роки і займав посади завідувача Читинського місіонерського училища та місіонера в кількох станах, населених бурятами та тунгусами.

Займаючись місіонерством, ієромонах Дамаскин переклав кілька богослужбових піснеспівів на бурятську мову, а також організував церковний хор із навернених бурятів.

У вересні 1905 р. він переїхав до Владивостока, де вступив на курси Східного інституту. Одночасно з навчанням він викладав спів і закон Божий у чоловічій гімназії та по черзі був настоятелем кількох храмів у Владивостоці. В 1910 році він був призначений місіонером в Астраханську єпархію.

Після початку Першої світової війни ієромонах Дамаскин прямує до діючої армії, де служить військовим священником і санітаром, керує спочатку лікарсько-поживним загоном Червоного Хреста, а потім загоном боротьби з заразними хворобами. За цю службу він був нагороджений орденами святої Анни 3-го та 2-го ступеня.

Після Революції 1917 р. він демобілізувався з армії і опинився в Орловській губернії, де з ним сталася одна трагічна подія. Разом зі своїм братом священником його заарештували і засудили до розстрілу. Якимось дивом йому вдалося уникнути страти, але брат його все ж таки був розстріляний.

У 1918 р. він переїхав до Києва і став насельником Золотоверхого Михайлівського монастиря, одночасно вступивши до Київської духовної академії, яка ще існувала тоді. У цей час Київ кілька разів переходив із рук в руки воюючих сторін Громадянської війни і восени 1919 р., коли білогвардійські війська відступали з Києва до Криму, з ними пішов ієромонах Дамаскин. У Криму він був зведений у сан архімандрита архієпископом Таврійським Димитрієм (Абашидзе) та призначений настоятелем Георгіївського Балаклавського монастиря. Однак під час евакуації білогвардійців із Криму він із ними не пішов, а вирішив залишитися і продовжувати своє служіння Церкві вже за радянської влади.

У 1922 р. більшовики активно підтримали оновленський розкол. До оновленців приєдналися багато священників і архієреїв, але архімандрит Дамаскин твердо захищав Церкву і активно протидіяв розколу. Невдовзі, у листопаді 1922 р., його заарештували разом із тоді вже звільненим на спокій архієпископом Димитрієм (Абашидзе), керуючим Таврійською єпархією архієпископом Никодимом (Кротковим), єпископом Севастопольським Сергієм (Звірєвим) та іншими священнослужителями.

За відсутністю доказів звинувачення архімандрит Дамаскин був виправданий і відпущений на волю, проте вже через кілька місяців, на початку 1923 р., його знову заарештували за звинуваченням у «опорі вилученню церковних цінностей». Незважаючи на те, що за цим звинуваченням доказів також не було, він провів дев'ять місяців у в'язниці. Потім його звільнили та вислали за межі Криму. Архімандрит Дамаскин поїхав до Москви, де через деякий час був хіротонізований на єпископа.

Єпископське служіння

18 листопада 1923 р. в Донському монастирі відбулася хіротонія архімандрита Дамаскина на єпископа Глуховського, вікарія Чернігівської єпархії, яку очолив патріарх Тихон (Бєлавін). Зважаючи на те, що правлячий Чернігівський архієрей, архієпископ Пахомій (Кедров) перебував тоді в ув'язненні, єпископа Дамаскина призначили тимчасово керуючим Чернігівською єпархією.

Діяльність його на Чернігівщині була дуже активною, але недовгою. Він багато їздив містами та селами єпархії, всюди проповідував, закликаючи триматися істинної віри і не спокушатися оновленням та іншими спокусами.

Він привів у зразковий порядок управління єпархією, налагодив діяльність єпархіального управління, організував роботу вікаріатств і благочинь.

Але вже 15 вересня 1924 р. єпископа Дамаскина заарештували у місті Ніжині Чернігівської губернії і помістили до чернігівської в'язниці за звинуваченням в організації нелегальних структур церковного управління, у виступах проти оновлення та поминання за богослужінням єпископів. І тут величезна кількість вірян Чернігівської єпархії почали направляти скарги до різних держорганів з вимогою чи справедливого та відкритого суду над єпископом, чи його негайного звільнення. І вони досягли свого.

14 травня 1925 р. єпископ Дамаскин був звільнений. Але вже у липні 1925 р. його знову заарештували за «контрреволюційну пропаганду», хоч дуже швидко відпустили. У серпні 1925 р. відбувся новий арешт і звинувачення у справі «Воздвиженської Неплюєвської монархічної організації». Ця організація, яка спочатку називалася «Хрестовоздвиженське православне трудове братство», була заснована видатним громадським діячем М.М. Неплюєвим у 1893 р. Це була відносно успішна спроба влаштувати громаду на зразок першохристиянської громади в Єрусалимі, на засадах служіння Богу та спільної власності. Після Революції 1917 р. братство перейменувалося на «Першу українську радянську комуну» та намагалося зберегти в нових умовах свій внутрішній християнський і господарський устрій. За цим звинуваченням у влади також не було доказів, які б підтверджували вину єпископа Дамаскина, і його відпустили за умови, що він залишить Чернігівщину.

Після цього владика виїхав до Москви, де на нього незабаром чекав наступний арешт. 30 листопада 1925 р. був заарештований з великою групою архієреїв у справі Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Крутицького Петра (Полянського). Єпископа Дамаскина звинувачували в участі у нелегальному «Данилівському синоді». У цій справі він був засуджений до 3 років заслання до Сибіру.

Конфлікт із митрополитом Сергієм

У 1927 р. під час відбування заслання в заполярному селищі Полой, де був страшний холод і лютувала цинга, єпископ Дамаскин дізнався про появу знаменитої Декларації митрополита Сергія про лояльність до радянської влади з боку Церкви. Історично Церква завжди була лояльна до державної влади і виконувала всі її накази, якщо вони не суперечили Божим заповідям. Але в цьому випадку радянська влада декларувала знищення Церкви і робила для цього все можливе. У цих умовах союз церковного управління з безбожною державною владою був не тільки потуранням владі, але й великою спокусою для віруючих, яка підірвала авторитет Церкви та спровокувала численні церковні негаразди.

Такий підхід компромісів та угоди з владою, яка нищила Церкву, названий згодом «сергіанством», виявився історично помилковим. Розрахунок на те, що влада припинить чи бодай послабить гоніння на Церкву після цієї Декларації, не виправдався. Влада продовжувала винищувати не лише незгодних із Декларацією архієреїв, священників і вірян, а й тих, хто повністю підтримав Декларацію.

Про те, наскільки Декларація 1927 р. обурила єпископа Дамаскина, можна судити з того факту, що він у короткий час написав із цього приводу близько 150 листів різним особам. Щоб відправити таку велику кількість, йому довелося розлучитися зі своїм келійником і відправити його до Москви для того, щоб частину листів він доставив особисто, а більшу частину опустив у ящики в різних містах країни.

Після повернення із заслання в 1928 р. єпископ Дамаскин відвідав Москву, де мав досить тривалу бесіду з митрополитом Сергієм (Страгородським). Ця розмова ще більше переконала його в неправоті заступника патріаршого місцеблюстителя, яким тоді був митрополит Сергій. «На мої два питання: 1) чи вважаєте Ви, що Ваше рішення є голосом соборної ієрархічної свідомості Руської Церкви, і 2) чи слід вважати Ваш особистий авторитет достатнім, щоб протиставити його сонму маститих ієрархів, які абсолютно не розділяють Вашу точку зору, – Ви не дали відповіді», – написав він згодом митрополиту Сергію.

Також єпископ Дамаскин продовжував писати послання різним особам і церковному народу взагалі, в яких критикував політику митрополита Сергія. Він наголошував, що переважна кількість ієрархів, більшість з яких мучилася в таборах і засланнях, а також величезна кількість вірян були не згодні з Декларацією.

Згодом стало очевидним, що радянська влада обдурила керівництво Церкви, вона продовжила забирати і руйнувати храми у так званих «сергіанських» громад і репресувати «сергіанське» духовенство.

По суті, гоніння тривали, але керівництво Церкви вже було начебто на боці влади. «Незліченні, нескінченно тяжкі, внутрішні наслідки декларації – цього продажу первородства Істини за сочевичну юшку брехливих і нездійсненних благ», – пише єпископ Дамаскин у своїх листах. Однак разом з тим він дуже побоювався церковного розколу і закликав своїх прихильників не відступати від митрополита Сергія. «Все духовенство і церковники повинні згуртуватися навколо нього (митрополита Сергія – Ред.), щоб утримати його від вчинків, які ганьблять Церкву», – писав владика Дамаскин в одному з листів.

У цей час він відхилив пропозиції деяких архієреїв, які кликали його на служіння у свої єпархії. В одному з листів він написав: «Є й інша пропозиція, від засланців: приїхати до них на заслання добровільно. Відчуваю, що це було б найбезпечніше місцеперебування, але не хочеться ні про що просити панів». Вдумаємося в це: людина хоче добровільно розділити тягар в'язниць і заслань, але не йти на компроміси із совістю! Це дуже промовисто характеризує особистість владики Дамаскина. У добровільне заслання він не поїхав, а влаштувався у містечку Стародуб, що колись входило до Чернігівської єпархії.

Крім написання послань з критикою Декларації митрополита Сергія, він організував відправлення надійної людини до патріаршого місцеблюстителя, митрополита Петра (Полянського), який жив на засланні в убогому селі Хе Тобольської області, що знаходився за 200 км від найближчої залізничної станції. Метою було почути думку митрополита Петра про Декларацію митрополита Сергія і взагалі про те, що відбувається в Церкві.

Посланець єпископа Дамаскина повіз до Хе солідний пакет документів, у якому був і текст Декларації, і листування різних архієреїв з цього приводу, і різні послання та звернення. Через крайню хворобливість митрополита Петра і побоювання, що таємна місія буде розкрита владою, патріарший місцеблюститель не зміг передати письмового відгуку про Декларацію, але на словах погодився з негативною оцінкою цього документа і всієї політики митрополита Сергія. Принаймні так стверджував єпископ Дамаскин зі слів свого посланця.

У квітні 1929 р. митрополит Сергій видав розпорядження, згідно з яким духовенство зобов'язувалося подати до органів влади відомості про церковні громади. Це робило репресії проти цих громад більш зручними для влади. У відповідь на це єпископ Дамаскин припинив поминання митрополита Сергія за богослужінням.

Ще раніше він написав йому досить різкого листа, в якому, зокрема, заявив: «Гріх Ваш ще внутрішня неправда самої Декларації, заснована на боязкості. Адже тільки в такому освітленні стає зрозумілим восьмий вірш двадцять першого розділу Одкровення, де боязкі ставляться поряд з невірними, вбивцями та любодійцями. Але ще більший ваш гріх проти внутрішньої правди церковної, проти Євангельського заповіту – безбоязно сповідувати Істину. Страшно подумати, як похитнули, підірвали Ви вашою Декларацією авторитет церковної ієрархії, які рясні жнива збирають на цьому ґрунті вороги наші, як багато віруючих, не бачачи для себе доброго прикладу у своїх пастирях, засумнівалися у Вічній Правді, і як багато від цього відсахнулося Церкви і гине у відщепенських болотах і в струменях сектантства! Користуються вміло вороги зробленим Вами в Церкві сум'яттям і удесятеро з нахабством проводять свою безбожну програму».

Останні роки, кончина та прославлення

Така жорстка та однозначна позиція єпископа Дамаскина викликала роздратування у прихильників митрополита Сергія. У листопаді 1929 р. на нього пише донос один стародубський священник, владику знову заарештовують і засуджують на 3 роки заслання на Соловки. Після закінчення терміну заслання він знову повертається до Стародуба, їздить багатьма містами та організовує підпільні богослужіння. Не припиняє активного листування, в якому розвиває свої ідеї про те, що для збереження вірності та чистоти християнської віри Церква має піти на нелегальне становище, у пустині та катакомби.

Однак, незважаючи на свою непримиренну позицію, єпископ Дамаскин не примикав до жодного церковного угруповання «непоминаючих», хоч і сам не перебував у євхаристійному спілкуванні з митрополитом Сергієм. Він наполягав на тому, що не можна робити жодних дій, доки не буде публічно заявлено позицію митрополита Петра (Полянського), якого він вважав законним керівником Руської Церкви.

У 1934 р. єпископ Дамаскин був знову заарештований і знову засуджений до трьох років заслання. Ще до закінчення цього терміну, в 1936 р., він отримав новий вирок – 5 років заслання у казахстанському краї. В серпні 1937 р. він був заарештований у таборі за звинуваченням у «антирадянській агітації та організації нелегальних збіговиськ». Під цим формулюванням ховалося святкування Пасхи, яке владика організував разом з іншими засланцями. 15 вересня 1937 р. його розстріляли в Карагандинському таборі за вироком Особливої ​​трійки НКВС і поховали в безіменній могилі.

У 1981 р. єпископ Дамаскин був канонізований разом з багатьма іншими новомучениками в Руській Православній Зарубіжній Церкві. А в 2000 р. він був зарахований до святих Новомучеників і Сповідників Ювілейним Архієрейським собором Руської Православної Церкви.

Святий священномучениче Дамаскине, моли Бога за нас.

Читайте також