Фасад із кісток і фасад зі світла
Антоніо Гауді сорок три роки будував храм у Барселоні, знаючи, що це будівництво – на віки.
У понеділок, 7 червня 1926 року, літня людина в зношеному костюмі вийшла з майстерні при недобудованому храмі. Як і щодня, вона попрямувала до церкви Сант-Феліп-Нері. На вулиці її збив трамвай. Через три дні вона померла в лікарні.
У суботу похоронна процесія пройшла через усе місто до того самого храму, де він жив останні місяці. Каталонський журналіст Луїс Каррерас написав наступного дня: «Він вийшов звідти в понеділок, сам. Повернувся в суботу – у супроводі цілого народу».
Цією людиною був Антоніо Гауді. Його поховали в крипті Саграда Фамілія, храму Святого Сімейства. Над ним тоді височіла лише одна добудована вежа.
Дерево замість підручника
Перший камінь в основу храму заклали 19 березня 1882 року за проєктом іншого архітектора, Франсиско де Пауля дель Вільяра. Через рік будівництво прийняв тридцятирічний Гауді. З сорока восьми років роботи архітектором сорок три він віддав цьому храму. В останні роки не брав інших замовлень, а з листопада 1925 року ночував на місці будівництва.
Вчився Гауді не лише в корифеїв архітектури. Учні згадували, як він показував на дерево рукою і додавав: «Це дерево біля моєї майстерні – мій учитель!»
Гауді дивився на природу як на книгу Творця. Якщо Бог створив дерева такими, що вони тримають важкі крони, значить, і колона храму може розгалужуватися, як стовбур. Якщо мушля закручується по спіралі, значить, і сходи можна збудувати так само. Архітектуру склепінь він теж розраховував незвичайним способом: підвішував шнури з вантажиками, а потім дивився на перевернуту фотографію цієї сітки.
Багато його творчих рішень здаються плинними, майже живими. Насправді вони сплетені з прямих ліній. Гауді одним із перших в архітектурі застосував форми, які математики називають гіперболоїдами та параболоїдами.
Ослиця під стелею майстерні
Першим Гауді звів східний фасад на честь Різдва Христового. У ньому все дихає святковою радістю.
Для створення скульптур він шукав живих натурників, фотографував їх і робив гіпсові зліпки прямо з тіла. Для сцени Вбивства немовлят знімали зліпки з дітей, які померли під час народження, яких приносили з лікарні. А ослицю для Втечі до Єгипту довелося піднімати на ременях під черевом. Історія розповідає, що тварина впиралася, не бажаючи позувати в догоду людям.
Якщо підняти погляд до основи колон біля входу, можна помітити черепах. Колону Йосипа тримає морська черепаха – вона дивиться в бік моря. Колону Марії – сухопутна, з боку гір. За поясненням фонду, який веде будівництво, черепахи та хамелеони на фасаді ніби сповзають униз, тікаючи геть від зла.
За життя Гауді тут закінчили лише дзвіницю святого Варнави, у 1925 році. Усе інше він залишив своїм наступникам.
Фасад з кістками
Західний фасад, звернений до заходу сонця, присвячений Страстям Христовим. За задумом Гауді, фасад мав бути страхітливим, наче складеним із кісток.
Будувати його почали лише в 1954 році, а скульптури з 1986 року створював Жузеп Марія Субіракс. Його стиль різко контрастує з протилежним фасадом.
Видно кутасті постаті, рубані обличчя, не спостерігається навіть тіні парадності. Це було зроблено архітектором свідомо, адже смерть ніколи не буває красивою.
Затримаймося біля скульптурної сцени зі святою Веронікою. На плащаниці, яку вона тримає, – Лик Христа, вирізаний увігнутим рельєфом. Куди б ви не відійшли, здається, що Він дивиться прямо на вас. Один з євангелістів ліворуч отримав обличчя самого Гауді. Сцена поцілунку Юди має магічний квадрат із чисел, сума яких у будь-якому напрямку дає 33 – вік земного життя Христа.
Неквапливий Замовник
Чому Гауді не поспішав зі будівництвом свого архітектурного шедевра? Він вимовив фразу, яку повторюють нині всі екскурсоводи Барселони: «Мій Замовник не поспішає».
Справжні ж слова Гауді, збережені учнями, звучать ще сильніше: «Я знаю, що особистий смак архітекторів, які прийдуть після мене, вплине на будівлю… Великі храми ніколи не були справою одного архітектора».
Він розумів, що працює для нащадків. Створений ним фасад собору став взірцем, за яким послідовники можуть збагнути задум генія. Для цього Гауді виготовив безліч гіпсових моделей скульптур і підготував креслення.
Невдовзі стало зрозуміло, що це було мудрим рішенням. У 1936 році майстерню було розорено. Креслення та фотографії згоріли, гіпсові моделі розбили. Здавалося, задум автора втрачено назавжди. Але з 1939 року роботи тривали: архітектори збирали уламки моделей, вивчали вцілілі знімки й опубліковані плани. І, головне, перед очима в них стояв готовий фасад Різдва.
Гауді був не першим, чий храм будували покоління зодчих. Кельнський собор зводили понад шість століть, Міланський – майже шість. Але Саграда Фамілія – один із небагатьох давніх храмів, який продовжують будувати й донині.
Хрест над містом
20 лютого 2026 року кран підняв на вершину центральної вежі величезний хрест з Агнцем посередині. Вежа Ісуса Христа сягнула свого піку – 172,5 метра. Тепер це найвищий храм у світі.
10 червня 2026 року, рівно через сто років після смерті Гауді, папа Лев XIV благословив і відкрив цю вежу. Він назвав базиліку справою, яка ще будується.
Трохи нижче вже кілька років сяє зірка над вежею Богородиці. Дванадцятипроменева скляна зірка вперше засвітилася 8 грудня 2021 року.
Будівництво храму досі не завершене. Головний, південний фасад Слави лише починають зводити. Форму сходів перед ним ще обговорюють клірики храму, міська влада та мешканці довколишніх районів. З вісімнадцяти задуманих веж чотири поки не збудовані. Завершення робіт очікується аж у середині 2030-х років.
Храм будується, як і задумував Гауді, на пожертви. Його називають спокутним – тобто створеним як плід покаяння.
Сьогодні до пожертв парафіян додалися ще й кошти від продажу квитків для мільйонів туристів.
Покоління будівничих
Гауді помер, коли над Барселоною височіла лише одна вежа. Зараз їх уже чотирнадцять. Десятки архітекторів, скульпторів, майстрів зі скла й каменю вкладали в собор свої життя, знаючи, що розпочату справу передадуть наступним поколінням зодчих.
Можливо, саме в цьому й криється прихований філософський сенс Саграда Фамілії як найвідомішого в історії довгобуду.
Вікове будівництво святині нагадує про те, що церковне життя завжди довше за життя людське.
Кожен може вкласти в неї свій камінь, а сама будівля зводиться століттями. Гауді зрозумів це раніше за всіх і тому будував для Бога земний дім, щоб кожен згодом зміг внести в цю богоугодну справу свою лепту.
