Чому Бог допускає зруйнування храмів: відповідь засланого святителя

Розмова про Божий Промисел. Фото: СПЖ

Ми розпочинаємо цю розмову в ті дні, коли в Україні знову десь захоплюють і опечатують храми і хтось із наших знайомих у розгубленості запитує: а де ж Бог, коли відбувається це беззаконня? Відповісти на це одразу складно, у нас немає достатньої духовної розсудливості. Краще спочатку послухати святого чоловіка, якого двічі виганяли з візантійської столиці і який писав про це відверто, без зайвої сентиментальності.

404-й рік. Іоанна Златоустого, архієпископа Константинопольського, щойно засудили неправедним собором і вивезли з першопрестольного міста. За його спиною залишилися домашній арешт, розлука з паствою та звинувачення, вигадані ворогами. У квітні вийшов імператорський указ про нове заслання архієпископа – нібито за самовільне зайняття кафедри після винесеної соборної заборони, і в червні того ж року його відправили до вірменського міста Кукуз.

Це містечко розташовувалося на самому краю тодішньої ойкумени, де не було богословських бібліотек і соборних амвонів, а суворий гірський клімат із різкими перепадами температур став для святителя постійним випробуванням. Далі на нього чекало нове заслання до Пітіунта, куди його направлять через три роки і куди він уже не дійде живим.

Ми сідаємо перед вселенським учителем, щоб запитати його прямо: чому Бог дозволив цьому статися? Чому Він не захистив Свій дім, Свою паству, Свого єпископа?

«Що ти називаєш домом Божим?»

– Владико, ось питання, яке нам сьогодні часто ставлять люди. Монастирі й храми закривають. Громади розганяють. Віруюча людина в цей момент відчуває себе покинутою. Якщо Бог всемогутній, чому Він дозволяє таке чинити над Своїм домом?

Святитель Іоанн відповідає питанням на питання:

– Запитаю і я тебе, брате мій – а що ти називаєш домом Божим? Склепіння храму? Купол, під яким зручно молитися? Чи людей, які в цих стінах стають не просто учасниками богослужіння, а живим Тілом Христовим? Коли мене виводили з Константинополя, я бачив, як ридає моя паства на вулицях, як жінки хапаються за поли мого одягу. Але я вже тоді знав: мене не виводять із Церкви. Церква залишається там, де зберігається віра у Христа.

– Але ж Ваше кафедральне місто після цього горіло в пожежі. Хіба це не виглядає як поразка? Складається враження, що Бог просто відвернувся і від Вас, і від Вашої пастви.

Святитель лагідно повчає:

– Я колись писав про це моїй духовній доньці, диякониссі Олімпіаді, перебуваючи вже у вигнанні. Вона була у відчаї, бачачи бурю, що обрушилася на Церкву, і запитувала мене про те саме, про що запитуєш ти. Я відповів їй так: «Ми бачимо, що море бурхливо здіймається від самого дна; одні корабельники плавають на поверхні вод мертві, інші пішли на дно; корабельні дошки розв'язуються, вітрила рвуться, щогли ламаються».

Я не обнадіював скорботну жінку. Я не казав їй: не бійся, буря несправжня, все буде добре. Я казав інше: Бог сильніший за будь-яку бурю.

Незгасима піч

– Владико, якщо Бог може зупинити бурю одним помахом – чому зараз Він зволікає? Чому не рятує Церкву від наруги одразу, поки вона остаточно не розкололася?

Святитель Іоанн спокійно відповідає:

– Якщо ж Він робить це не з самого початку і не відразу, то тому, що такий у Нього звичай: не припиняє небезпек на початку, а тоді вже, коли вони посиляться і дійдуть до останніх меж і коли більшість утратить уже будь-яку надію, – тоді Він, нарешті, здійснює чудесне і несподіване. Згадай трьох отроків у печі вавилонській. Бог адже міг не допустити їхнього полону. Міг зупинити царський гнів раніше, ніж піч розпалили понад міру. Але не зробив цього – ти пам'ятаєш, навіщо?

– Щоб явити чудо в усій повноті?

-– Саме так. Він допустив, щоб отроки були віддані в руки іноплемінників, щоб піч була розпалена до несказанного ступеня, щоб царський гнів палав сильніше за піч, щоб міцно зв'язані були їхні руки й ноги, і щоб, нарешті, вони були вкинуті у вогонь; і коли всі, дивлячись на них, зневірилися в їхньому спасінні, саме тоді несподівано виявилося діло Художника Бога. Бог не врятував їх від вогню. Він врятував їх у вогні. Піч перетворилася на храм.

Так і зараз Бог віддає святині полум'ю. Але наші душі Він ніколи не погубить, якщо ми самі не відступимо від Нього.

Нам ніяково. У глибині душі хочеться, щоб святитель сказав: не переживайте, храми вам повернуть, все буде як раніше. Але він не каже цього, а каже щось важче для сприйняття – і, здається, більш чесне.

Страсна П'ятниця виглядала як поразка Бога

– Владико, але хіба втрата святині – не поразка віри? Хіба не для молитви будуються храми?

Святитель відповідає так:

– Христос ще в колисці став переселенцем і втікачем, відведеним до країни іноплемінників; а коли виріс, проти Нього почала збуджуватися ворожнеча звідусіль – Його називали самарянином, шахраєм, чарівником, другом митарів і грішників. І навіть Його найближчі учні, побачивши Його зв'язаним, розбіглися – один зрадив, інший відрікся, третій утік. Якщо будеш оцінювати перемогу чи поразку лише за видимим підсумком подій, ти завжди прийдеш до відчаю.

Страсна П'ятниця виглядала як остаточна поразка Бога. Лише в Неділю стало видно, що насправді це була Його перемога.

– Тобто Ви хочете сказати, що ми просто не бачимо повної картини нинішніх подій?

Вселенський учитель додає:

– Я хочу сказати дещо більше. У всіх цих втрат є межа, за яку вони не можуть переступити. Вони не можуть відняти у тебе віру – якщо ти сам її не віддаси на наругу.

В одному кораблі з паствою

– Владико, а Вам самому не було страшно? Адже Ви писали утішні листи із заслання, де самі були без даху над головою, без пастви, в чужому й холодному краю.

Святитель Іоанн відповідає емоційно:

– Чи було мені страшно? Ти гадаєш, я писав ці рядки лише як сторонній спостерігач бурі, що вирувала далеко від мене? Ні, я писав їх, сидячи в тому самому кораблі, що й мої духовні чада. Я не з чужих слів знав, про що пишу Олімпіаді, коли просив її не зациклюватися лише на сумному. Пізніше я написав їй, що за все, що б не сталося, треба дякувати Богу. У цих словах було те, у що я твердо вірив сам, бо іншого вибору мені не залишалося.

– І цього вистачало? Однієї цієї думки вистачало, щоб вистояти?

– Вистачало не думки, – уточнює святий. – Вистачало Того, до Кого ця думка була звернена.

Я міг би сказати собі тисячу разів «кріпись», і це був би просто поганський стоїцизм. Я був упевнений, що Бог врятує Своїх вірних посеред бурі.

Ми завершуємо цю розмову без зайвого пафосу, бо святитель Іоанн Златоустий проповідував не заради красного слівця. Він дав нам завдання: дивлячись на спустілі храми, не думати, що разом із ними зруйнована наша віра. Ми не знаємо, коли закінчиться шторм, який сьогодні обрушився на нашу Церкву. Але ми знаємо тепер, що у Бога не варто питати «Чому Ти дозволив це?», а лише просити Його: «Не залишай мене одного в цих випробуваннях!».

Читайте також