​Смертоносна спіраль людської ненависті

Перетворення людини на диявола. Фото: СПЖ

​13 жовтня 1990 року – офіційне закінчення Громадянської війни в Лівані. ​Сьогоднішня наша розмова не про політику і не про війну. Описана тут історія – лише ілюстрація того, як легко людина у своїй озлобленості може перетворитися на диявола. Ми покажемо сам механізм і послідовність такого перетворення.

​Благополучна швейцарія Близького Сходу

​Ліван кінця 60-х років минулого століття. Цю країну ще називали «близькосхідною Швейцарією» за її економічне процвітання. Найбагатша країна, щасливі мешканці: усі працюють, живуть мирним життям, будують плани на майбутнє, діти сміються, дорослі займаються бізнесом. У них усе добре. Ядром Лівану була сильна християнсько-маронітська громада. Вони жили в цій країні століттями. Ліван став для них єдиним прихистком на всьому Близькому Сході, де вже давно переважав мусульманський світ. Права християн закріпила конституція 1943 року: тільки вони мали право обіймати ключові посади в державі.

​Але ситуація з певного часу почала змінюватися. Там з’явилася Організація визволення Палестини, яку вигнали з Йорданії 1970 року. Християни панічно боялися ісламізації країни, втрати своєї держави та демографічного поглинання. Палестинці сприймалися ними як загроза для життя і безпеки. У цій країні давно жили й власне ліванські мусульмани. Вони, звісно, почувалися трохи скривдженими, оскільки не мали права повноцінно брати участь у житті держави. Але це було некритично. Християни і мусульмани жили одне з одним у мирі та злагоді, це головне.

​Але біженці з Палестини, які приїхали до Лівану, почувалися тут так само незатишно. Вони боялися, що ліванська армія і християнські міліції (там було кілька таких об’єднань) спробують витіснити їх із країни. Причин для такого занепокоєння насправді не було. Але, тим не менш, їм так здавалося. Напевно, ось тут би, коли вже утворилося два таких табори, треба було б поговорити, обговорити всі ці страхи, зняти напругу, знайти інструменти, що гарантують безпеку, і всіх заспокоїти, але все пішло інакше.

​Перші іскри майбутньої різанини

• ​Крок перший. 3 квітня 1975 року відбувається замах на лідера християнської партії. Сили християнської міліції при цьому розстрілюють автобус із палестинцями. Давайте одразу позначатимемо конфесії: християни розстріляли автобус із мусульманами. Тоді там загинули 27 людей. Хто чинив замах, навіщо — було незрозуміло. Чи мали загиблі мусульмани якесь стосунок до цього, ніхто не знає. Але сталося те, що сталося.
• ​Крок другий. ​Через кілька місяців в одному з районів міста знаходять тіла чотирьох убитих християн. Це були молоді юнаки. І як на лихо, серед них опинився син одного з головних командирів християнської міліції. Підозра знову впала на мусульман.
• Крок третій. Убитий горем командир перекриває ключові перехрестя Бейрута. А в ті часи в ліванських посвідченнях особи в обов'язковому порядку зазначалася релігійна належність громадянина. І на блокпостах усіх, у кого в графі «віросповідання» було написано «мусульманин», витягують із машин і розстрілюють впритул. За кілька годин загинули вже понад двісті людей.

​Маховик ланцюгової кривавої помсти

• ​Крок четвертий. Далі — більше. Міліція оточує найбідніший район Бейрута, де жили мусульманські біженці, і починає зачистку. Жінок і дітей заганяли в будівлі, які потім підпалювали. Поранених добивали на вулицях. Район було зруйновано вщент важкою технікою і спалено. Жертвами різанини стали вже 1500 людей. Фотографії християнських ополченців, які святкують перемогу та грають на музичних інструментах на тлі димних руїн і трупів, облетіли весь світ.
• Крок п'ятий. Через два дні, 20 січня 1976 року, мусульмани починають штурм одного з християнських міст у передмісті Бейрута. Чоловіків ставили до стін власних будинків і розстрілювали на очах у родин. Жінок піддавали груповим наруґам і катуванням. Дітей убивали пострілами в потилицю. Історичні хроніки зафіксували факти нелюдської жорстокості, загинули тисячі людей.
• Крок шостий. ​Християни у відповідь оточують велике місто з мусульманським населенням. Усередині міста — окрім бойовиків, тисячі мирних жителів: старих, жінок і дітей. За тижні облоги в місті закінчуються вода, їжа та медикаменти. Люди пили воду з радіаторів і стічних канав, помирали від виснаження та постійних артилерійських обстрілів. Хірурги в підпільних шпиталях ампутували кінцівки без анестезії. Після облоги християни вриваються в місто, і починається страшна кривава різанина. Чоловіків шеренгами вишиковували вздовж стін і розстрілювали з кулеметів. Жінок і старих спалювали в підвалах-сховищах. Будівлі табору разом із пораненими мусульманами, що перебували там, давили важкими бульдозерами.

​Далі в такому ж шаховому порядку йтимуть наступні кроки. Ми про них говорити не будемо. Суть зрозуміла й так.

​Механізм дегуманізації ворожої сторони

​Чим усе закінчилося? Війна в Лівані тривала 15 років (1975–1990), і в ній так ніхто й не зміг перемогти. Закінчилося все виснаженням, зубожінням, економічною руїною, загибеллю десятків тисяч людей і вимушеним компромісом. Країна, що була фінансовим центром регіону, опинилася в руїнах, а її економіку було повністю знищено. Суду над військовими злочинцями не було.

​А ж могли б жити дружно і спокійно. Але з кожним витком ненависті та взаємних убивств злоба лише зростала.

Щоразу взаємні вбивства лише розпалювали цю ненависть. І там, і там гинули невинні люди, діти, старі. Але маховик уже неможливо було зупинити. Чому жодна зі сторін не змогла зупинитися? Чому кожен новий крок вів до ще більшої жорстокості?

​Річ у тім, що засоби масової інформації з обох сторін виховували у свідомості своїх прихильників образ абсолютного зла в супротивникові. Ворога дегуманізували. По той бік немає людей: там злі, дикі тварини в людській подобі. Вони – зло в чистому вигляді, і його потрібно винищувати без жодної жалості. Коли супротивник позбавлений людських рис, зняти запобіжник моралі не становить жодних проблем.

Убивство мирного мусульманина в порту стало «адекватною» відповіддю на вбивство християн на дорозі. Убивство мусульманських дітей в одному місті стало «справедливою» помстою за вбивство християнських дітей в іншому. «Це вам за наших дітей!» Діти – це ж святе, за їхню смерть не шкода вбивати й інших дітей, чи не так?

​І останнє – це припинення будь-якої спроби знайти компроміс і піти на переговори. Здоровомислячі політики стали заручниками радикалів. Будь-яка спроба компромісу сприймалася як зрада пам’яті загиблих. Якщо починати миритися, означає, що ті, хто загинув, загинули даремно. Пролита кров вимагала нової крові, щоб виправдати попередні жертви.

​Трагічні уроки сліпого здичавіння

​Так відбувається завжди, коли суспільство дозволяє страху й дегуманізації взяти гору над розумом і милосердям. Люди починають дичавіти, і якщо це здичавіння не зупинити, то зрештою жодна зі сторін не буде у виграші. Програють усі. Залишаться лише сотні тисяч, а то й мільйони могил людей, які могли б жити.

​Такі уроки дає нам історія. Але, як сказав ірландський драматург Бернард Шоу: «Єдиний урок, який можна винести з історії, полягає в тому, що люди не виносять з історії жодних уроків». І, на жаль, сучасна історія говорить нам про те, що він був безсумнівно правий.

Читайте також