«Консерватори» та «ліберали» в Церкві. Хто правий, хто винний, що робити?

Багато які дискусії про Церкву зводяться до теми стосунків т. зв. «консерваторів» та «лібералів». Перші скептично ставляться до спроб церковного «оновлення», другі – роздратовано відгукуються про нібито нездатність Церкви відповідати на «виклики часу». Хто правий, хто винний, що робити? Разом з нами на цю тему розмірковує кандидат філософських наук, богослов і релігієзнавець, диякон Тарасій Борозенець.

– Для початку визначимося з поняттями. Лібералізм – світська ідеологія прав і свобод індивідуума, що обмежуються лише правами і свободами інших індивідуумів. Людина проголошується мірою самої себе та всіх речей. Все, окрім свавілля людини, оголошується відносним та необов'язковим. Заперечується абсолютна істина, абсолютне благо. Для ліберала існує лише безліч суб'єктивних уявлень і думок про те, що вважати добром та істиною. Кожен може розуміти їх так, як забажає, або не розуміти зовсім.

Таким чином, людський суб'єкт стає не підзвітним ніяким абсолютам, лукаво виводиться за межі добра і зла. Цінності зі сфери належного переводяться в сферу ринку, стають товарами та послугами, що обираються та придбаються за особистим свавіллям. Ціннісний релятивізм, гедоністичне споживацтво, толерантність – ось постулати лібералізму. Ліберальне прагнення максимально звільнитись від усіх світоглядних і соціальних обмежень призводить сьогодні до відмови індивідуума від самої людської природи, до переходу від людини до постлюдини, від гуманізму до трансгуманизму. Лібералізм маніпулятивно ототожнює себе з ідеями прогресу, відкритості та модернізації. Всі, хто проти лібералізму, оголошуються ворогами розвитку і сучасності.

Декларована кінцева мета лібералізму так само утопічна, як і комунізм. Це побудова суспільства загального благоденства, якогось раю на Землі, в якому всі ті, хто до нього доживе, будуть щасливі. На думку руського православного мислителя Костянтина Леонтьєва, точніше за все цю ідеологію називати евдемонізмом.

Як пов'язаний церковний лібералізм та світський?

– Церковний лібералізм формується під впливом лібералізму світського. Для церковного лібералізму властиво «вільне» ставлення до церковного Передання та Церкви взагалі. Це красиво називається відкритістю світу або готовністю до діалогу з ним. Віруючі ліберали вважають, що догмати і канонічні постанови Церкви можна й потрібно змінювати, пристосовуючи їх до образу життя сучасної достатньо світської людини і суспільства, до останніх політичних, культурних, ідеологічних, естетичних віянь. Догмати і канони, все церковне Передання історично обумовлено, – заявляють ліберали, – тому їх слід реформувати і осучаснювати. Це, зокрема, виражається у всіляких послаблення, лібералізації канонічної дисципліни, мінімізації вимог до мирян та духовенства.

Ліберали бажають, щоб Церква була у світі, зі світом та від світу. Їм чужий її невідсвітний характер. Класичним прикладом лібералізму є російське обновленство революційних років минулого століття, український автокефальний рух, як у минулому, так і зараз. І перше, і друге були спровоковані революційними подіями в суспільстві. Останні виступили приводом, стали спусковим механізмом. Справжньою ж глибинною причиною стало те, що в широкому сенсі визначається як єресь етнофілетизму, коли церковні питання вирішуються виходячи не з церковного Передання, але з поточної політичної злоби дня.

А як щодо ставлення лібералів до інославних? Коли говорять про модернізм, зазвичай згадують екуменізм

– Для лібералів характерне широке інклюзивне розуміння єдності Церкви, визнання за неправославними, в крайніх випадках і нехристиянськими конфесіями церковної гідності. Ліберал – завжди екуменіст. Він вважає, що необхідно відновити втрачену єдність Церкви за рахунок відмови від фанатичного православного догматизму і канонічності шляхом знаходження якогось мінімального віронавчального компромісу з усіма християнськими конфесіями. У цьому контексті ставиться знак рівності між толерантністю і християнською любов'ю, християнство проголошується цілковитим втіленням толерантності.

Добре, а що таке «церковний консерватизм»?

– Церковний консерватизм в усьому протилежний лібералізму. Він виступає проти будь-яких сутнісних, змістовних змін Передання, за його повне, незмінне збереження, проповідь і насадження. У цьому вбачається необхідна умова досягнення людиною спасіння і обоження. При цьому, підкреслимо, зміна форм проповіді, Богослужіння, адміністративного устрою Церкви, тобто зовнішніх засобів донесення до людей Євангельської Вісті в залежності від історичних процесів допускається. В цьому немає нічого страшного. Це можна і потрібно робити. Історія Церкви, по суті, являє собою історію постійних змін зовнішніх форм при збереженні внутрішнього благодатно-спасительного змісту церковного життя.

З точки зору «здорового» консерватизму, християни покликані зберігати Передання, нічого не віднімаючи і нічого не додаючи, оскільки воно Богоодкровенне за своїм походженням та суттю, тобто походить від Самого Господа, Який є Шлях, Істина і Життя. Безрозумно намагатися вдосконалювати, покращувати, розвивати, реформувати, осучаснювати абсолютну, божественну Істину. Це може призвести лише до Її викривленого розуміння, до відпадання від Неї. Ми не повинні змінювати Передання під себе, але змінювати себе під Богоодкровенне Передання. Для цього слід його вивчати, сповідувати та проповідувати, справами любові втілювати в практичне життя. Ця позиція знаходиться у повній згоді зі Святим Писанням, святими отцями, догматичними і канонічними постановами Церкви, Її літургійною практикою.

Як консерватори ставляться до сумнозвісного екуменізму? В чому особливість їхнього розуміння Церкви?

– Консерватори безкомпромісно відстоюють реальну єдність і єдиність Православної Церкви, Її тотожність Церкві Христа і апостолів. Консервативна екклесіологія принципово ексклюзивна. Єдність Церкви – це її сутнісна властивість; вона ніколи не була й не могла бути втрачена. Православна Церква – це та сама Церква, Яка була заснована Христом і Його апостолами, Яка всупереч всім хитрощам сатани і його слуг Промислом Божим збереглася в історії. Тому абсурдно говорити про відновлення єдності Церкви. Не можна відновити те, що не втрачалося.

Богословськи коректно говорити про відновлення єдності з Церквою тих людей та спільнот, які від Неї колись відпали, на основі їхнього щирого покаяння, повної відмови від своїх єретичних помилок та прийняття всього православного Передання. У зв'язку з цим православні консерватори або взагалі відмовляються брати участь в екуменічному русі, або допускають таку можливість винятково для того, щоб використовувати екуменічні форуми для проповіді істинності Православ'я.

Що необхідно робити, щоб зберегти церковну ідентичність? У чому головна проблема на цьому шляху?

– Гадаю, що головна проблема нашої православної громадськості полягає у недостатньому знанні Православного Передання. У свою чергу це пов'язано з низьким рівнем православної освіти і ступеня воцерковлення більшості віруючих. За влучним висловом письменника Миколи Лєскова, «Русь була хрещена, але не була просвічена». На жаль, така ситуація багато в чому зберігається і сьогодні, хоча для того, щоб її змінити, зроблено і робиться досить багато.

Саме недоосвіченість, недовоцерковленість у більшості випадків, звичайно, за винятком свідомої зловмисності, призводить до нерозуміння православної Традиції. Звідси виникає схильність людини до різноманітних зовнішніх, чужих Православ'ю впливів. Під їхньою дією людина починає шарахатись із крайності в крайність – від фанатичної ревності не по розуму до ліберальної вседозволеності. Не маючи тверезого і ясного знання істотного змісту Богодухновенного Передання Церкви, його джерел та критеріїв, не будучи практично вкоріненою у ньому, людина спокушається його численними викривленнями та підмінами.

Так фундаментальне вчення про християнську любов, в основі якої лежать смирення і страх Божий, підміняється вченням про нібито притаманні християнству всетерпимість, всепрощення, вседозволеність і радикальний пацифізм. Християнство представляється релігією слабких, готових все витерпіти, все знести людей, навіть якщо йдеться про реальну загрозу ближнім, твоїй родині, твоїм співвітчизникам, церковним святиням. Вчення про свободу віруючого у Христі спотворюється у затвердження егоїстичного свавілля, яке маскується гучною псевдохристиянською риторикою. Вчення про вселенський характер Церкви та Її місію хибно трактується як проповідь певного варіанту безрідного космополітизму, згідно з яким людина повинна мало не відмовитися від зв'язку з історією та культурою свого народу, своєї країни, відкинути свою первісну соціальну самоідентифікацію, патріотизм як такий.

У чому полягають недоліки консервативної позиції? Можливо, у чомусь ліберальна критика права?

– Люди, які відносять себе до консервативного табору, через брак духовної освіти і ревність не по розуму часто не розуміють різниці між вселенським апостольським церковним Переданням і місцевими, локальними, історично і культурно зумовленими переданнями, переданнями з маленької букви, роблять останні мірилом першого. Для консерваторів також небезпечною є спокуса вже згадуваного етнофілітизму, але вже у вузькому сенсі, коли все своє, рідне, вітчизняне сприймається абсолютно некритично і проголошується критерієм істини. У цьому випадку вкорінені у Переданні патріотизм, вселенська спочутливість, місіонерська ненав'язливість, про які свого часу писав Федір Михайлович Достоєвський, викривляються в антихристиянський націоналізм, агресивний імперіалізм та сліпий фанатизм, які у деяких випадках доходять до радикалізму і навіть екстремізму.

В одному з документів Критського Собору стверджується, що «будь-які спроби розділити єдність Церкви, які вживаються окремими особами та групами під приводом нібито охорони або захисту істинного Православ'я, підлягають осуду». Однак у документі нічого не сказано щодо тих, хто розколює Церкву під виглядом необхідності її нібито «удосконалення», «оновлення» і т. д. Виходить, одна з крайнощів церковної самосвідомості – фундаменталізм – засуджується, а інша – модернізм – позбавлена жодної оцінки. Від кого зараз виходить найбільша загроза для Церкви – від т. зв. «зілотов», або від людей, що намагаються підпорядкувати Церкву світській логіці розвитку?

– Дійсно, постанови так званого Критського Собору страждають неточністю та однобічністю. Його рішення явно недопрацьовані. Позначився поспіх у його підготовці на останньому етапі, небажання враховувати позиції ряду помісних Православних Церков, в тому числі і Руської. В силу цього наша Церква відмовилась від участі у зібранні на Криті та не акцептувала його документи.

Гадаю, небезпека для Церкви, як і завжди, надходить від гріха, у якому б вигляді він не з'являвся, від кого б не походив. Єдність Церкви необхідно захищати від нападок як справа, так і зліва. Головне, щоб ця єдність була вираженням та втіленням апостольського та святоотцівського Передання. Дияволу не важливо, під яким приводом виводити людей з Церкви, чи то лібералізм, чи то помилковий фундаменталізм. Для нього головне, щоб люди зрадили Істину, спотворили Передання, відпали від Церкви та зреклись Христа. Інше – справа техніки, питання методології, тих ключів, вірніше, відмичок, які він підбирає до кожної людини.

Напевно, священноначалію зараз нелегко, оскільки доводиться лавірувати між різними церковними «партіями»?

– Хотілося б зауважити, що розподіл людей у Церкві на консерваторів та лібералів досить умовний і схематичний, як і розподіл людей на інтровертів та екстравертів у психології. Чисті ліберали або консерватори зустрічаються в реальності вкрай рідко. Часто-густо одна й та ж людина в одних питаннях дотримується консервативних позицій, в інших – ліберальних, при цьому часто не віддаючи собі в цьому звіту. Консерватизм і лібералізм – це скоріше якісь ідеальні типи, певні світоглядні напрями в сучасному церковному житті, ніж якісь усталені інституалізовані групи або навіть партії. Хоча тенденції до цього, безумовно, присутні.

Тому священноначалію доводиться проявляти неабияке терпіння, поблажливість і пастирську мудрість, «лагідність голубину та мудрість зміїну», щоб втихомирювати суперечки і конфлікти, які періодично виникають то праворуч, то ліворуч, для запобігання розколів та збереження єдності Церкви. Боротьба між консерватизмом і лібералізмом передусім розгортається в серцях людей, а потім вже вихлюпується в публічну сферу. Тут диявол з Богом борються, а поле битви – серця людей.

Як уникнути крайнощів фундаменталізму та модернізму в Церкві? Яким чином повинна діяти Церква, щоб відповідати на «виклики часу»?

– Потрібно йти шляхом «золотої середини». Для нас це шлях свідомого, осмисленого традиціоналізму, шлях посиленого теоретичного вивчання і практичного втілення всього того, що передано нам від апостолів і святих отців, Священного Писання, святоотцівської спадщини, догматичного, канонічного, аскетичного та літургійного богослов'я. Шлях цей довжиною у життя. Він неможливий без Церкви і поза Церквою, без Її благодаті, Таїнств, молитов, місіонерської, просвітницької, огласительної та катехизаторської роботи.

Сьогодні серед священноначалія, духовенства та мирян нашої Церкви є ясне розуміння стратегічної, нагальної, екзистенціальної важливості сфери освіти для Її сьогодення і майбутнього. Церковній освіті, яка розуміється як нероздільна єдність духовного навчання та виховання, сьогодні приділяється величезна увага.

В цьому і полягає найбільш дієва відповідь на сумнозвісні «виклики часу». Виклики часу приходять та йдуть разом з їхнім часом. Церква ж, вірна Своєму Переданню, залишається, проходячи через століття. Залишимося й ми, якщо за словом Апостола будемо триматися Передання. «Отже, браття, стійте і тримайтеся Передань, яких ви навчились чи то словом, чи нашим посланням» (2 Сол. 2:15). Вірність Церкві, Її вірність Христу та наша вірність Їй, переборює будь-які земні виклики та спокуси, вводить людину у вічне блаженне життя у Царстві Божому.

Розмовляв Олексій Смирнов