Кивєо-Печерська лавра. Святість і порожнеча

З нового 2023 року нашій Церкві було відмовлено у проведенні богослужінь у храмах на верхній території Києво-Печерської лаври: Успенському соборі та Трапезному храмі, освяченому на честь Антонія та Феодосія Печерських. На Різдво в Успенському вже служили представники ПЦУ. Після Різдва я вирішив відвідати улюблену обитель. У роздумах я пару годин тинявся навколо храмів, сидів під старими лаврськими деревами. А замислитись було над чим.

З кінця 90-х і майже до середини 2010-х Києво-Печерська лавра була одним із найпривабливіших місць не лише України, а й усього пострадянського простору. Біля стародавніх стін Лаври безперервно шуміло море людей. Паломники з Білорусі, Росії, Польщі, Болгарії, Молдови, Сербії, з великих і маленьких міст нашої країни нескінченними потоками наповнювали двори, вулиці та храми улюбленої святині. У печерах було не проштовхнутися. Приїжджали віряни з країн т. зв. далекого зарубіжжя і навіть з-за океану. Біля стін Лаври не було вільного місця для паркування автобусів, все було забито транспортом.

Так, Лавру відвідувало багато і звичайних світських туристів, але здебільшого цей давній монастир відвідували люди, кому він дорогий своєю історією, існуванням у ній чорнечої обителі. Сюди приїжджали на молитву.

Я пам'ятаю, як це було на самому початку. Відкриття Лаври було знаком свободи та звільнення від духовного сну, символом пробудження та відновлення Церкви й народу. З кожним роком Лавра все більше змінювалася та оживала: реконструювалися храми, відкрилися духовні школи, семінарія та академія, заселялися чернечі келії. Залунали дзвони на знаменитій лаврській дзвіниці, озолотилися бані, зацвіли сади. Нарешті було відновлено Успенський собор. Яка це була радість для всіх вірян, не передати словами. На наших очах відбувалося диво Боже.

Ми думали, що це тільки початок, а попереду буде ще багато чого значущого…

Весна духовна закінчилася, минуло помірне, спокійне літо і через деякий час прийшли перші холоди та політичні заморозки, які вплинули на перебіг подій.

Поступово Лавра опинилася в ізоляції від вірян сусідніх країн, і це помітно. Держава також перестала надавати підтримку, а згодом змінився порядок денний у медіапросторі.

Лавру поступово представляли якимось осередком опозиції та консерватизму, і вона не підходила під ідеологічні плани нових партій та політичних лідерів. Таку технологію було розраховано вже на внутрішнього українського слухача та глядача, тим самим значна частина громадян вірила всьому, що приписувалося монастирю. Тим самим від Лаври миттєво відійшла частина людей, яка потенційно могла зацікавитися духовним і влитися в життя Церкви, але захопилася політикою, і її закрутило у вихорі пропаганди та антагонізму.

Братія монастиря як могла підтримувала матеріальний рівень Нижньої лаври і навіть у такі важкі роки відновлювала храми. Верхня лавра була жива у тій частині, де звершувалися Богослужіння, а саме в Успенському храмі та Трапезному. У великі свята та вихідні дні тут завжди збиралися кияни та гості столиці, щоби прославити Господа, сюди стікалися багатотисячні всеукраїнські хресні ходи. Лавра була саме тією Лаврою, якою вона мусила бути. Не музеєм, не заповідником, а єдиним великим храмом.

З початку цього року заморозки змінилися настанням холоду, і віряни Української Православної Церкви повідомили, що вони тепер не можуть звершувати церковні служби там, де молилися десятки років. Для обивателя, далекого від релігії, щось змінилося, оскільки на Різдво Христове та Хрещення до храму було допущено нову релігійну структуру, а в Трапезному храмі навіть було здійснено концерт світських музикантів із бубнами та закликами вбивати.

Для когось це може бути альтернативним життям та новим віянням. Однак це велика помилка, і ситуація в частині Лаври, яка контролюється державою, наочно говорить про реальне запустіння.

Порожнеча прийшла в прямому та переносному значенні. Тут зовсім нема людей, немає тепер і вірян. Тепер це музей, і все майже як за більшовиків на початку ХХ століття. Ті, хто здійснює та надихається ідеєю захоплень, насправді є знаряддям замовника, який є супротивником нашої Церкви з моменту її створення. Ось кому на руку порожні християнські храми та монастирі.

Якщо без упередження глянути на те, що відбувається, то можна помітити, як суспільство змінилося за останні десятиліття. Релігійні розбірки та протистояння підточили сили людей, вони стали байдужими не лише до церковного питання, а й до християнства загалом. Церква для багатьох стала лише прикладним інструментом у національному питанні, частиною державного механізму, якимось вторинним атрибутом. Духовне парафіяльне життя тепер видавлюється з багатьох храмів, і після рейдерських захоплень, передачі іншим структурам, храми часто стають просто порожніми культовими будівлями з новою вивіскою. А для приємної очам картинки на масові заходи у значних місцях доводиться скликати групу підтримки та журналістів. Але все це тимчасово, ажіотаж пройде і вся ця порожнеча буде ще очевиднішою.

Церква живе від катакомб до катакомб. Мабуть, настав час знову йти на глибину, до нових печер, у які віддалялися стародавні молитовники. Церкві важлива не самоізоляція, їй необхідно зберігати свою ідентичність і відповідати Євангелію. Тоді Церква залишається Церквою Христовою.

Є в народі таке прислів'я: «Святе місце порожнім не буває». Виявляється, буває. Іноді стає пусто і вичавлює все святе. І той, хто відмовляється вірити в це, хай порівняє Києво-Печерську лавру багато років тому й сьогодні. Не можна списати те, що відбувається, на війну, політичні, економічні проблеми. Все відбувається не миттєво, а методично та поступово. Проблема насамперед духовна. І її не вирішити адміністративними заходами та указами, показовими акціями та патріотичним запалом.

Одужання можливе, якщо люди на всіх рівнях повернуться до покаяння, доброти, прощення та любові. Тільки на цих базових цінностях буде повернення до тих витоків, за яких зароджувалась сама Києво-Печерська лавра. І нині кожен сам робить вибір для себе та майбутнього. Святість чи порожнеча.