Що я маю зробити, або яким стати
Недільна проповідь неділі дванадцятої після П'ятидесятниці.
Тема євангельського читання дванадцятої неділі по П'ятидесятниці присвячена багатому юнаку, який поставив Христу найважливіше питання: «Що потрібно зробити, щоб успадкувати вічне життя?». Це питання було поставлено в традиційному для іудеїв ключі. У їхньому розумінні угода з Богом полягала в сумі виконаної релігійної роботи, за загальним результатом якої іудей має отримати на суді у Бога залік.
За великим рахунком, деякі християни недалеко пішли від такого розуміння спасіння. Нанизуючи собі на думку намистинки добрих справ і вичитаних правил, вони сподіваються таким чином зібрати собі той скарб, який дозволить їм увійти до Царства Божого.
Але правильно було б поставити питання не «що я маю зробити?», а «яким я маю стати, щоб успадкувати життя вічне?». Що б ми не робили – це лише засоби для того, щоб змінити свою внутрішню людину, щоб зробити її здатною пройти крізь вушко голки, що веде в Життя майбутнього віку. Тому і Христос відсилає багатого юнака до заповідей, які описують якості оновленої Богом особистості.
По суті, заповіді є характеристикою природної моделі поведінки людини, яка виконує їх не тому, що так треба, а тому що інакше не може.
Далі Спаситель пояснює багатому юнаку те, що потрібно для набуття досконалості: «Продай маєток, роздай жебракам… і приходь і йди за Мною» (Мф. 19.21) Що ж таке духовна досконалість християнина? Це цілковита чистота серця, яке є повною мірою Божественної благодаті. Ця чистота припускає абсолютне нестяжання, яке, на думку святих отців, буває кількох видів.
Перше – це ЗОВНІШНЄ нестяжання. Коли людина зрікається всього земного. Йдеться, по-перше, про відсутність прихильності до земних речей цього світу, що не таке вже й складне завдання. Тисячі людей на землі щодня втрачають за одну мить все, що вони накопичили за все своє життя. Повені, пожежі, землетруси зводять до нуля все, що людина змогла накопичити.
А хіба не те саме відбувається і при розлученні душі з тілом? Жити, вміючи користуватися малим – одна із граней мистецтва спасіння.
Є набуття іншого рівня, коли душа людини прив'язується не до речей і грошей, а до чоловіка, дружини, близьких, дітей, батьків, роботи тощо. Нерідко буває так, що душі батьків повністю поглинаються прихильністю до дітей, так що свого життя без них вони вже не можуть собі уявити. Душевні здобутки, які на перший погляд не приховують нічого поганого, можуть стати сильною перешкодою для набуття людиною свободи в Дусі Святому, а іноді можуть призвести і до вічної загибелі.
Досить згадати ті часи, коли для боротьби з пияцтвом радянська влада вирішила вирубувати виноградники, у тому числі й такі сорти, над виведенням яких працювало не одне покоління вчених. Побачивши це безумство, деякі селекціонери, віддані всім серцем своїй справі та улюбленій роботі, закінчували життя самогубством. Так любов до роботи може спричинити загибель душі.
Другий вид нестяжання – ВНУТРІШНЄ нестяжання. Це коли людина знаходить сили до повного зречення будь-яких земних бажань. По суті причина всіх наших бід криється в наших бажаннях. Ми постійно чогось хочемо, прагнемо того чи іншого об'єкта свого бажання. Імпульси помислів ведуть нас то до того, то до іншого, змушуючи забувати про Бога і кататися душею землею, поки в нас не закінчиться запас життєвих сил.
Однією зі складних умов набуття внутрішньої свободи є зречення навіть від себе.
Турботи про здоров'я, страх перед хворобами та невизначеним майбутнім завжди паралізують душу і не дають їй вільно дихати. Вміти віддати в руки Божі себе, своїх близьких і все, що з нами буде потім, вимагає від нас високого рівня віри в Бога та довіри до Його Промислу.
Третій вид нестяжання – СОКРОВЕННЕ нестяжання, яке є вищим видом нестяжання. Його неможливо досягти у світі, та й у чернецтві мало хто на нього здатний. Це таке нестяжання, коли подвижник залишає всілякі піклування про всі земні речі. Розум і серце такої людини вже живуть на небі. По землі він тільки ходить, іноді навіть сам цього не помічаючи. Душа того, хто здобув потаємне нестяжання, легко знаходить невпинну молитву і вводиться Святим Духом в особливий стан Божественного споглядання. Починається воно на землі, а триває нескінченно на Небі. Це той самий скарб, заради якого можна продати все, що ти маєш, щоб його придбати. До такого стану приводить серцева молитва, що звершується з безперервною увагою.
Увага – це основне правило безперервної молитви. Воно означає те, що людина будь-якої миті свого життя не дозволяє розуму блукати в розсіяних помислах. Увага – це шлях до досконалості людського духу.
«Важко багатому ввійти в Царство Боже» (Мф. 19.23), тому що воно не є тілом і кров'ю і не має в собі нічого створеного. Це Царство вічної Істини, до якої не ввійдеш ні з чим речовим. Душа, пов'язана по руках і ногам тлінним і нікчемним для мене багатством, набуттю якого вона віддала все своє життя, залишається біля входу в Рай без пропускного квитка. «Без неуважливості душа не може звільнитися від заколоту помислів і, не привівши в безмовність почуття, не зможе відчути миру в думці» (преп. Ісаак Сирін).
Так хто ж може спастися? – можемо ми з подивом запитати Христа разом із Його учнями. І отримаємо відповідь – ніхто! Ніхто не може спастися лише своїми власними зусиллями. Той, хто сам є вмістилищем гріхів, не зможе позбавити себе від гріха. Всі наші зусилля потрібні лише для одного – щоб приготувати себе до Спасіння, виявляючи Богу наш щирий намір поєднатися з Ним. Але саме Спасіння дарує душі один лише Бог – Господь Ісус Христос.
