Зона – це світ померлого Бога
Недільна проповідь.
«І тому вийдіть з-поміж них і відділіться, говорить Господь, і не торкайтеся нечистого; і Я прийму вас. І буду вам Отцем, і ви будете Моїми синами та дочками, говорить Господь Вседержитель» (2 Кор. 6:17-18), – чуємо ми слова апостола на 17-у Неділю після П'ятидесятниці.
«Вийдіть з-поміж них і відділіться…»
Кажуть, колись середовище було іншим, і тут було все інакше. Потім сталося щось страшне. У середовище пробралася темрява, та, що над безоднею. Спочатку вона зробила маленьку дірку, потім почала її розширювати все більше і більше, поки весь простір середовища не наповнився розрухою, старістю та сіро-коричневою пусткою.
Світ краси перетворився на зону. Отрута проникла в кожну клітину зони. Ходити нею стало дуже небезпечно. Болото в середовищі прикривалося зверху зеленою гарною лукою, а хижі звірі маскувались під свійських тварин. Всюди були розставлені невидимі пастки. Прекрасні жадані форми манили і зазивали, але варто було до них тільки потягтися, як порожнеча миттєво вгризалася в серце, впорскувала кислоту і повільно і болісно розчиняла душу в коричневій жижі гріха. Люди, дихаючи сірководнем зони, також ставали іншими. Вони зливались із середовищем і наповнювалися його каламутно-сірим змістом. Незліченна їх кількість угоріла від її сморіду.
Ось, наприклад, одна сторінка з величезної кількості біографій померлих людей, спіймана мною на льоту. Це не вигадка, а справжня історія.
Ерудований, який подавав гарні надії на майбутнє, молодий чоловік у роки перебудовного лихоліття почав спиватися, потім красти і, обзавівшись якимсь чином вогнепальною зброєю, займатися розбоєм. Далі були в'язниці та табори. Вийшовши на волю, він кинув пити, навіть улаштувався на роботу, але тут за ним прийшли вони – господарі довкілля.
«Вже пізно», – кажуть вони
Ось його розповідь: «Уже десять днів одне й те саме. Не можу заснути, опівночі приходить до мене ціла делегація. Півтіні, привиди, ось тільки на ногах у них цілком реальні мідні дзвіночки та якісь маленькі тарілки. Від них іде страшний холод. Головне – тупотять своїми копитами у такт биття мого серця. Піднімають мене та ведуть за собою. Я все добре розумію, не сплю. Приводять мене до якогось сірого, нескінченно довгого барака, схожого на один із тих, у яких я жив на зоні. Там дуже холодно та сиро. Нари від підлоги до стелі. На них нещасні, похмурі люди. Все сіро, тьмяно, страшно. Я там бачив деяких померлих моїх товаришів, із якими був на відсидці. Тіні показують одне з ліжок. "Це буде твоє". "Я не хочу", – відповідаю. "Вже пізно", – кажуть вони».
Хлопець мав намір прийти на причастя, але не прийшов. Прийшла його невіруюча мама у чорній хустці. Виявляється, її син помер уночі напередодні того дня, коли хотів причаститись. Серце зупинилося.
Мама каже, що коли сина відвезли в морг, то вона відчула у своїх грудях холод, що леденить душу. «Це, напевно, тому, що його в холодильник поклали», – вирішила жінка. Але вона прийшла до церкви не з цієї причини. Вночі до неї приходили тіні з дзвіночками та маленькими мідними тарілочками на ногах. Стояли і мовчки дивилися, тупцюючи ногами в такт биття серця.
* * *
По зоні поряд із життям завжди блукає порожнеча. Вона то заходить спереду, то підкрадається ззаду, іноді дихає холодом у потилицю, а буває так, що плює просто в обличчя. Але для того, щоб проковтнути свою чергову жертву, їй потрібно, щоб людина до неї торкнулася або хоча б простягла до неї руку.
«Не торкайтеся нечистого…» – попереджувально звучать слова апостола Павла. Кожен справжній священник – СТАЛКЕР. Йому потрібно не тільки самому знати правильний шлях до тих самих дверей, а й зуміти інших провести до них. Один невірний крок вузькою стежкою, що веде до мети, і ти загинув сам і занапастив тих, хто йшов за тобою. Бути сталкером смертельно небезпечно. Не можна шукати нічого свого, тільки служити іншим і пам'ятати – ти лише провідник.
«Не торкайтеся нечистого…»
Попередник Сталкера на ім'я Дикобраз закінчив своє життя плачевно. Розбагатів, будучи провідником, і наклав на себе руки. Найстрашніше, коли священник все життя ходить за Христом, але не заради Христа, а заради своєї вигоди. Безліч тіней Дикобраза живуть у зоні і запрошують найняти їх провідниками до тих самих дверей. Але вони приведуть не до дверей, а туди, звідки вийшли самі – у болото Вічної Смерті.
* * *
Коли народжується людина, ми запитуємо: «Як пройшли пологи? Яка вага, зріст, чи все нормально?» Але ніхто не ставить подібних питань, коли людина вмирає. «Як помер?» «Сповідався?» «Причастився?» «Чи вийшло з молитвою піти?» «А що було на серці у рідних, коли ховали?» Людей, що надихалися сірим середовищем, цікавить лише те, як людина увійшла до зони. Але вони не питають, чи вдалося їй успішно вийти з неї, чи знайшла вона за допомогою сталкера шлях до дверей. Не питають, бо десь у глибині підсвідомості знають – не знайшла, не дійшла і навіть не шукала.
Тут, тук, тук – тільки чути тупіт копит і стогін душі, що входить у темні, страшні бараки. Там сірка, дим… Або холод, що леденіє… Або страшний вогонь. У кожного барака своя специфіка.
Зона є світом померлого Бога. «Вийдіть з її середовища і відокремтеся, – кличе нас Живий Бог, – І Я прийму вас».
Коли довго працюєш провідником, починаєш розуміти – реальної зони немає. Це лише брехлива бутафорія, дута постановка, світ тіней, що складається з пекельних випарів. Тільки від одного пориву гірського вітру ці тіні миттєво розсіються і на їхньому місці з'явиться справжнє. Але поки що в зоні тиша, а її сірі тіні стоять міцно та виглядають грізними.
Найважче, коли шукаєш дорогу до дверей книжковими картами. Тоді йдеш майже навмання. Думаєш, чи ця дорога, яка в книзі намальована, чи тільки дуже схожа на неї. Найкраще, коли окрім книг є ще й професійний провідник, який передасть тобі свій досвід. Але таких зараз один на мільйон, і носить він такий плащ, який робить його майже невидимим. Знайти сталкера самому практично неможливо. До нього може призвести лише Голос згори. Але ти почуєш його лише тоді, коли будеш готовий. Коли наповнишся рішучістю «вийти із середовища». Коли зрозумієш, що самому тобі не пройти, а сподіватися більше нема на кого.
Тоді Голос згори приведе тебе до сталкера.
*СТАЛКЕР – головний герой однойменного фільму режисера Андрія Тарковського, знятий на кіностудії «Мосфільм» у 1979 році за мотивами повісті «Пікнік на узбіччі» братів Стругацьких.