У кожного своє Різдво
Майже недільна проповідь.
У цій публікації як настанову я хочу навести вам приклади з життя старця Симона (Безкровного), що показують, як по-різному можна провести Різдвяний піст і зустріти світле свято Різдва Христового. У цій різниці вся різниця між тими, хто живе Христом, і тими, хто про Нього лише говорить.
Події, про які йдеться, відбувалися в середині 90-х років, після грузино-абхазької війни. З благословення свого духовника, старця Кирила Павлова, отець Симон уже довгі роки трудився в горах Абхазії, застав там останніх Глинських старців, які вже закінчували свій життєвий шлях. Піст і Різдво, про яке я буду вести мову, старець проводив у повній самоті, на засипаних снігом вершинах Кавказьких гір. Жилося йому холодно та голодно.
Старець Симон (Безкровний)
«Спочатку біси спокушали мене, – розповідає старець, – образами спогадів різних страв і їжі. Вони постійно спливали в моєму розумі і приносили невимовні муки моєму шлунку. Моя їжа – квасоля і горох – викликала у мене огиду. Маленький коржик був хоч якоюсь втіхою, але і його треба було, економлячи, ділити навпіл, розмочувати у воді і їсти повільно, щоб хоч якось насититися.
Продуктів було замало. Розуміючи, що по трьох-, чотириметрових кучугурах, які зійдуть тільки навесні, я за їжею не зможу нікуди піти, я дуже сильно економив. Мій денний раціон складали невелика жменя крупи і така ж жменя гороху. Сил таке харчування не давало, але все ж таки доводилося змушувати себе пиляти дрова, шукати суччя для вогню, щоб не замерзнути на смерть у моїй келії. Найболючіші напади бісів були перед обідом і вечерею. Вони примушували мене через думки прийняти їжу раніше часу, і в більшій кількості, ніж я міг собі дозволити.
Але ще більша боротьба почалася у мене з демонами за нічну молитву. Диявол насилав таку сонливість, що повіки здавались мені гирями, а голова ставала важкою, як камінь. Я вмивався холодною водою, освіжав себе крижаним повітрям, але все було безрезультатно, сон валив мене намертво. Спочатку я думав перехитрити бісів, і вирішив дати собі можливість максимально виспатися, щоб стати бадьорим і сильним. Спав я майже добу, але все одно, як тільки настав час нічної молитви, на мене знову нападала сонливість із страшною силою. Я зрозумів, що мені диявола не перехитрити, тож наважився боротися до кінця. Найважчий час бою був з одинадцятої до другої години ночі. А після третьої ранку молитва вже йшла легко і вільно.
Але що було найважчим, то це боротьба за Ісусову молитву. Здавалося, що чотки хтось вириває з рук, а кожен маленький вузлик важив більше свинцевої гирі. Вимовити повністю «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене» не було жодних сил. Хтось невидимий накинув на мою голову залізний обруч і з кожним словом молитви затягував його все міцніше. Це завдавало сильного головного болю.
Пересилуючи цей біль і роблячи молитву, я раптом починав чути голоси. Мене хтось кликав із зовні «Симон, Симон…». Я вискакував на поріг келії, але там окрім снігу, що кружляв, нікого не було. Я перестав звертати увагу на ці голоси, розуміючи, що на десятки кілометрів навколо мене немає жодної живої душі, але тепер вони почали дошкуляти мені вже в самій келії. «Іди геть, це наше місце», «Забирайся, ми завалимо твою хатинку» – кричали «голоси» мені в саме вухо. І справді вночі моя келія починала ходити ходуном, колоди рипіли, стеля гойдалася. Я схоплювався, запалював свічку – але все залишалося, як і раніше. Це було лише бісівське навіювання, яке вони на мене наводили.
Було почуття, що я вже не переживу цієї зими, і я благав Бога, щоб він прийняв мою загибель як покаяння за гріхи. Дуже допомогло мені благословення старця Кирила. «Якщо не зможеш молитися, пиши молитву в зошиті» – говорив він. Я почав старанно виписувати Ісусову молитву олівцем, і що більше писав, то спокійніше мені ставало на душі. За зимові місяці я списав три загальні зошити, які потім тримав у себе в узголів'ї. Коли я перевертав аркуші, списані Ісусовою молитвою, її слова ніби знову оживали в моєму серці і наповнювали силою мою душу, що ослабла від духовної боротьби.
Минув час. Сонце вже почало підійматися трохи вище над хребтом Бзибі, і талий сніг почав утворювати твердий шар. Можна було виходити на прогулянки без ризику провалитися у глибокі снігові ями. Потроху зашуміли присипані снігом водоспади. Але біси і цю зміну змогли використати так, щоб обрушитися на мене з новими нападками. Звуки водоспадів стали самі собою вистроюватися в якісь містичні мелодії, подібні до шаманських камлань. Ця диявольська дискотека почала грати у мене в голові вдень і вночі. Вона не давала молитись і розсіювала думки. Демонський світ усіма силами навівав на мене музичний гіпноз через чаклунські ритми та мелодії. Дуже багато потрібно було витратити сили для того, щоб перемогти цю диявольську ману.
Як тільки мені вдалося з ним упоратися, почалася нова спокуса. Мені стали снитися яскраві, красиві захоплюючі сни, які були схожі на видовищні серіали. Дивно було те, що сюжет одного сну плавно перетікав до іншого з тими самими героями та продовженням подій. Я в них брав активну участь. Уві сні я говорив вільно іноземними мовами, розуміючи також іноземну мову моїх «співрозмовників». Я дивувався їхній ерудиції, та запитав, скільки ж мов ви знаєте? Ті з реготом відповіли, що вони можуть говорити всіма мовами. Мене це змусило замислитися над тим, що біси мене знову дурять найогиднішим чином. Після цього я почав боротися зі сном ще жорсткіше, залишивши для відпочинку лише кілька годин на добу. Примушуючи себе стояти або сидіти в незручній позі, щоб не заснути, я дуже сильно застудив спину від протягів, які пробивалися через тонкі щілини моєї келії.
Біси також часто дошкуляли мені помислами про старенького батька, який жив у Сергієвому Посаді. Здавалося мені, що він хворіє і вмирає з голоду. Мені снилися про нього найжахливіші сни, і так, що в мене розривалося серце від жалю до батька.
Далі мене докучав помисел про високу ялицю, яка росла, нахилившись над моєю келією. Кожен її скрип від пориву вітру, здавалося, загрожував тим, що вона впаде і поховає мене під уламками моєї хисткої хатини. Я не раз вискакував назовні від страху, що ялиця падає, а я чую, як розривається її гігантський ствол. Наскільки мої страхи були безпідставними, я зрозумів пізніше, коли восени вибухнула страшна буря, від якої падали багато дерев, але саме ця ялиця стояла на своєму місці намертво. Зневіра, туга, безпробудна темрява неодноразово нападала на мою душу.
У самоті і безвиході замкненого життя моє серце прямувало до Бога, знаходячи тільки в Ньому одному втіху від усіх цих скорбот і напастей. Любов до Бога спалахувала в моєму серці все з більшою і більшою силою. А до мого мученицького внутрішнього стану додалися ще й зовнішні страхи. До моєї келії повадилася ходити зграя голодних вовків, і їхнє тужливе виття тепер «прикрашало» мої нічні бдіння.
«Коли буде важко на самоті – служи літургію» – благословляв мене старець Кирил. Скромні церковні посудини, подаровані Глінськими старцями, тихо мерехтіли при світлі свічок, а запах ладану наповнював мою келію пахощами. Сльози мимоволі текли з очей. Невимовне щастя від можливості служити під Різдво Христове високо в горах, в зимовому сніговому оточенні, переповнювало моє серце радістю. Я служив літургію, причащався святих Христових Таїн, забуваючи на якийсь період про час, про себе, про вовків, про ялицю і про всі ті страхи, які мене переслідували.
Після кількох літургій в душу знову повернулися мир, радість і спокій. Боротьба та бісівські нападки вже перестали здаватися такими жорстокими і нестерпними. Літургічні молитви освятили моє скорботне життя і принесли довгоочікувану тиху радість.
Так, завдяки літургії, я зміг винести всі ті спокуси, які навалилися на мене тієї зими. Світло Різдва Христового засяяло і над моєю убогою гірською келією осяяло душу радістю, теплом і вдячними сльозами.
