Кого найважче пробачити
Існує думка, що прощати від серця - це доля досконалих. Прощати важко, особливо особистих кривдників. Чи так це?
У день Прощеної неділі в наших храмах відбувається по-своєму красивий обряд. Люди просять у священників і одне в одного вибачення. Навіть у тому разі, якщо вони не знайомі. У цьому є своя логіка, тому що гріх кожного з нас так чи інакше лягає тінню на все людство і навіть на все творіння. Але якщо подивитися на це прямо, без філософії, то виглядає ця традиція дещо незвично.
Приходить до мене парафіянин або парафіянка і просить вибачення. За що? Адже я ні на кого з них не маю навіть тіні образи. Що мені такого зробив цей ближній, якого я люблю і поважаю, щоб просити в мене пробачення? А якщо є за що, то, звісно, краще було б пояснити, щоб і я розумів, у чому річ. Так буде чесно і правильно.
Священник також традиційно просить вибачення у своїх парафіян. Але й він має розуміти, в чому його провина. Що він зробив такого, що підлягає виправленню і покаянню? Інакше це буде не більше ніж театральний жест, без будь-яких практичних результатів. Я думаю, якщо будь-хто з парафіян має на свого пастиря якісь образи, він має чесно і прямо сказати йому про це. Якщо, звісно, має до нього довіру.
Причин для образ може бути й справді багато. Адже будь-яке слово, сказане на проповіді чи на сповіді, може бути неправильно зрозуміле чи витлумачене. Кожне наше слово має тисячі відтінків значень. Будь-які непорозуміння, і навіть тіні якихось образ, мають бути вилікувані перед покаянними днями Великого посту.
Найважче прощати себе і ворогів.
У прощену неділю нам потрібно задуматися про три пункти щодо мистецтва прощення.
Перший – уміння прощати себе. Це звучить дивно, тому що себе-то якраз потрібно звинувачувати і окаявати. Але є така тонка і ледве помітна грань між покаянням і самоїдством, яке походить від гордості. Є помилкове покаяння. Коли людина бачить у самій собі якийсь уявний ідеал, якого їй належить досягти. Але виявляється, що в повсякденному житті, у своїх справах, словах і вчинках вона йому не відповідає. Розбіжність між тим, яким вона себе уявляє, і тим, яким є в житті, приводить душу в зневіру. Людина починає злитися на себе, каже, що не може себе пробачити. Іноді вона замість Бога вершить над собою суд, засуджуючи себе до пекла і вже не маючи жодної надії на спасіння. Це приводить душу до відчаю. Таким був шлях Іуди. Його занапастила не зрада Христа, а відчай, який ним після цього гріха оволодів.
Потрібно вміти змиритися з тим, що ми без Бога ніхто і що самі себе за волосся з гріховного болота не витягнемо. Тут потрібна благодать Божа, яку потрібно смиренно просити в Бога.
Буває, що й диявол, знаючи нашу схильність до зневіри та маючи можливість діяти через егоїста, який живе всередині нас, починає плести павутиння для того, щоб згубити душу. Не все, що ми робимо, є нашим. Не завжди ми належимо самим собі. Це важливо розуміти, щоб не заплутатися. Покаяння в тому й полягає, щоб уміти розділити себе і ту стару людину, яка живе всередині нас самих.
Другий аспект покаяння – це прощення своїх ближніх. Мабуть, найлегше і найпростіше завдання. Набагато складніший третій момент. Уміння прощати ворогів. Пробачити – не означає виправдати. Пробачити – означає подивитися на них очима Милосердного Отця з притчі про блудного сина. Вороги в решті решт можуть стати нашими найкращими партнерами у справі спасіння. Бо якщо ми навчимося їх прощати, або, що ще важче, любити їх, то безсумнівно спасемося.
Але, щоб здобути істинне смирення і таку всепрощаючу любов, людині потрібно багато попрацювати над собою.
За словом апостола Павла, треба багато терпіти, бути милостивим, не заздрити, не звеличуватися, не бесчинствувати, не шукати свого, не роздратовуватися, не мислити зла, не радіти неправді, а радіти істині, усьому вірити, усе покривати, на все сподіватися, усе переносити. Таким має бути стан святої душі. У ній Царство Небесне стає непорушним надбанням серця.
Більшість із нас ще далекі до цього ідеалу. Багато хто перебуває лише в духовному дитячому садочку, хтось сів за парту, пішовши в перший клас, хтось закінчує старші класи, рідко хто вступає до університету. Але головне – те, що ми вчимося. Добре вчимося чи поки що не дуже, але в нас є мета. Господь з любов'ю дивиться на кожного з нас, допомагаючи немовлятам у вірі робити перші кроки, допитливій дитині вчити перші головні слова: БОГ, ВІРА, ЦЕРКВА. А далі Він візьме у Свою долоню ще не зміцнілу руку школяра і почне з ним виписувати в зошиті важкі гачечки – стриманість, слухняність, терпіння, молитва... Так, крок за кроком, переводячи нас із класу в клас, веде Мудрий Отець своїх чад у Царство добра і світла.
Архімандрит Кирил (Павлов) говорив: «Православна людина завжди зобов'язана вчитися. Вона навчається служб, таїнств і – зупиняється. Чому? Тому що не знає про подальше просування. Спочатку людина вчиться поведінки за Євангелієм і відсутності поганих бажань – це початкова школа. Далі зречення від гріховних пристрастей і перемоги над ними – це старші класи. Потім приборкання розуму, здобуття благодаті й досягнення святості – це університет. Кожна людина має бути спасенною у Христі – це пряме завдання Церкви!.. Мало хто отримує благодать у отроцтві, інші отримують її як дар безперервної молитви, а решта – після нелегкої боротьби з власним гріхом – з поганими нахилами та пороками. Але якщо благодать знайдена, плід один і той самий».
Піст – це час, коли ми із старанністю вчимося бути добрими і простими. Богу не потрібен наш розум і освіта. Він чекає від нас дитячої краси. Ієромонах Симон (Безкровний) говорить про те, що жити в благодаті – значить навчитися бажати всім людям спасіння. Бажаючи його іншим, ми знаходимо власне звільнення від гріха і смерті. Найгірший гріх – це осуд. Абсолютна смерть – це гордість. Осуд і є проявом гордості. Той, хто бажає всім спасіння, змиряється перед усіма, тому що його серце вмістило в себе всіх людей.
Коли з нас уходить дратівливість, гнівливість та інші пристрасті, ми виходимо з власного мороку і знаходимо духовний мир.
Христос відкриває Себе не тим, хто багато думає, читає або говорить про Нього, а тим, хто Його любить. Тим, хто прагне жити і зростати в Його благодаті. Усі розмови про Бога підтримуються словами, і що більше сказано буде слів, то менше буде розуміння. Лише мовчання і молитва гасять вогонь незліченних суперечок і слів і відкривають нам прямий шлях до пізнання Бога. Христос не залишає без Своєї Любові жодну людську душу, відкриває духовні очі мудрості, щоб, подорослішавши, вона могла осягнути Істину прямо й безпосередньо.
Божественна Любов – це тверда їжа зрілих душ, які навчилися покаянної молитви, смирення і прийшли в устрій духовного міркування. Міркування приводить нас до найвищого знання – Богопізнання.
Дякуйте Богові за кожен день життя, за кожну можливість духовно зростати. Час Великого посту зустрічайте не як нудну повинність, а як радісну мить, коли ми нарешті відкладемо вбік зайву метушню, припинимо нескінченні блукання розуму світом і повернемося до себе, до своєї внутрішньої людини, і в тиші серця звернемося: «Отче наш...».
Нехай увесь світ з його ілюзорною ілюмінацією відійде на другий план, а залишиться перший, найголовніший, який не зникне разом із моїм мертвим тілом, а увійде в радість Господа Свого.
