Яка закваска виявиться сильнішою?
Україні старанно намагаються прищепити закваску ненависті, зробити її ментальним кодом нашого народу.
Дві новини наштовхнули на ці роздуми: перша – це трагічна звістка про загибель двох хлопчиків паламарів від російського обстрілу в с. Гришино, а друга – це заява нардепа Княжицького від необхідності переслідування вірян УПЦ, які виїхали за кордон та організували там свої християнські громади.
В унісон до цього можна додати ще проповідь глави українських католиків православного обряду Святослава Шевчука, в якій він заявив про те, що хтось намагається змусити Україну «до якогось вигаданого перемир'я, яке в жодному разі не є справедливим миром для України».
Гарне слово для позначення війни до останнього українця винайшли наші псевдопатріоти – «справедливий мир». До цього «справедливого миру» постійно закликають і влада, і греко-католики, і різні активісти. Деокупація всіх територій до 2022 р., а краще до 1991 р. Про те, наскільки це реально в сучасних умовах, ніхто з них не хоче говорити. Тим більше, ніхто не говорить про те, скільки тисяч життів потрібно покласти на вівтар цього «справедливого миру».
Скільки ще дітей має загинути, скільки жінок і старих повинні втратити своє житло, скільки батьків, синів, чоловіків, братів має не повернутися з фронту? Не прийнято також говорити, що РФ об'єктивно сильніша у військовому відношенні, що має більше танків, гармат, снарядів, солдатів, яких можна послати на смерть. Не прийнято згадувати, що західні країни виявилися не в змозі надати Україні стільки зброї, скільки потрібно для перемоги, а США так і зовсім відмовилися це робити.
Але зовсім не говорять про головну причину недосяжності «справедливого миру» – про те, що справедливості немає у нашій країні. Одні йдуть на фронт або їх примусово туди забирають, інші крадуть мільярди на військових закупівлях, купують вілли в Іспанії і їздять на дорогих машинах.
Держава збільшує податковий тягар, розоряє підприємців і заморожує зарплати вчителям, а чиновники отримують зарплати, що в рази перевищують середні в країні.
Але найбільша кричуща несправедливість – це те, що в Україні щонайменше чверть населення скопом була оголошена зрадниками та колаборантами, які працюють на ворога. Це віряни Української Православної Церкви. Незважаючи на всі заяви священноначалля на захист незалежності та суверенітету України, незважаючи на десятки тисяч вірян, які служать у ЗСУ, незважаючи на багатомільйонну допомогу фронту і біженцям, все одно цю частину українського суспільства звинуватили в зраді, фактично поставили поза законом, влаштували справжнісінькі гоніння. За допомогою брехливої пропаганди проти мільйонів вірян УПЦ налаштували інші мільйони громадян України, розпалили всередині нашого народу міжрелігійну ворожнечу, змусили одних людей ненавидіти інших лише за те, що вони ходять до «неправильної» Церкви. Якщо всередині України існує така несправедливість, то про яку зовнішню справедливість може йтися?
Нещодавно глава німецької розвідки Бруно Каль пояснив прямим текстом, що таке «справедливий мир» – це коли Україна ще п'ять років веде війну, несучи колосальні втрати, і дає ситій Європі можливість виграти час і стати сильнішою у військовому відношенні. Однак мова не про те, яку роль Україні приготували деякі європейські політичні сили, і навіть не про те, що Святослав Шевчук, і багато інших наших політичних громадських і релігійних діячів готові цю роль виконувати. Ідеться про закваску, яку хочуть прищепити всьому нашому народу.
Якщо узагальнити всі заклики псевдопатріотів: релігійних, громадських і можновладців, то основним їх посилом буде ненависть. Україні старанно намагаються прищепити закваску ненависті, зробити її ментальним кодом нашого народу.
З початком повномасштабної війни наш народ захлеснула хвиля ненависті до Росії. Це було зрозуміло і навіть справедливо. Але це була ненависть. Потім влада чомусь вирішила оголосити ворогом Українську Православну Церкву та розпалила ненависть до вірян УПЦ. У тих, хто залишається вірним своїй Церкві, відбирають храми, закривають святині, їх б'ють та виганяють із житла. Їм влаштовують справжнє цькування сусіди та співробітники по роботі. Їхніх дітей залякують у школах і на вулицях. На жаль, це не просто риторика. Це конкретні факти, що мали місце у різних містах і селах України. А зараз ненависть до християн уже переступила межі країни. Народному депутату Княжицькому мало гонінь на вірян усередині України. Його ненависть простягається ще далі. Навіть тих, хто виїхав до інших країн, він хоче дістати та закликає силові органи зайнятися ними.
Наразі президент США Д. Трамп зупинив Україні на тиждень військову допомогу, і ми стали ненавидіти США та його особисто. Ілон Маск три роки забезпечував зв'язок між підрозділами ЗСУ на фронті за допомогою «Старлінк», але варто було йому покритикувати українське керівництво, як ми стали ненавидіти і його. Нині дедалі більше голосів як усередині України, так і за кордоном лунає із закликами зупинити кровопролитну війну в Україні та домовитися про мир. І ось уже ненависть звертається на голови цих людей, оскільки такий мир був би несправедливим. Ми хочемо справедливості, ми хочемо помсти, ми хочемо, щоб агресор був покараний, щоб він не тільки пішов з нашої землі, і не тільки відшкодував матеріальні збитки, але ще й зазнав справедливої кари. І ми готові зробити все, щоби це було так.
Люди, які закликають до такого розвитку подій, говорять про справедливість, але насправді готують нашій прекрасній квітучій Україні роль вічного Афганістану чи подібних країн. Де хлопчики вже з п'яти-шості років вміють володіти зброєю та виховані у ненависті до своїх ворогів. Де немає нормальної економіки, соціальної сфери, немає щастя, немає майбутнього, де всі зусилля народу та держави спрямовані на війну, якій немає кінця. Саме до цього призводить закваска ненависті, коли вона скисає.
Це все не нове, все це було споконвіку.
Завжди люди прагнули відновити справедливість шляхом насильства, помсти, жорстокості у відповідь. І лише Ісус Христос, Син Божий і Син Людський прийшов на землю і відкрив людям єдиний спосіб припинити спіраль насильства, яка розкручується все сильніше і вбирає все більше людських життів.
«Ви чули, що сказано: "люби ближнього твого і ненавидь ворога твого". А Я кажу вам: любіть ваших ворогів, благословляйте тих, хто вас проклинає, благодійте тих, хто вас ненавидить, і моліться за тих, що вас кривдять і гонять вас...» (Мф. 5, 43–44). Тільки так можна припинити війни та насильство.
Але виконати цю заповідь дуже важко. Ненавидіти набагато легше, ніж любити. А любити ворога, прощати йому в той час, як він приніс тобі незліченні страждання, забрав найдорожче, що в тебе є – майже неможливо. І закликати до прощення та любові до ворогів може тільки той, хто сам насправді це виконав. Господь мав право давати таку заповідь, оскільки він сам на Хресті молився за ворогів: «І коли прийшли на місце, зване Лобне, там розіп'яли Його і лиходіїв, одного праворуч, а іншого ліворуч. А Ісус говорив: Отче! прости їм, бо не знають, що творять. І ділили одяг Його, кидаючи жереб» (Лк. 23, 33-34). Якби не це, якби Господь сам не зазнав би страждань і не пробачив би своїх мучителів, Його слова про любов до ворогів залишилися б просто словами.
Простити того, хто вбиває тебе, чи не це найвищий ступінь виконання Христової заповіді! А простити тих, хто вбив твоїх дітей? Пресвята Діва Марія, яка бачила смерть свого Божественного Сина на Хресті, яка на собі пережила пророцтво: «…Тобі Самій зброя пройде душу…» (Лк. 2, 35) і яка простила вбивць Христа. Вона має право закликати до прощення. Як мають право закликати до прощення батьки та родичі невинно вбитих отроків Максима та Тимофія. Це важко, це перевершує людські сили. Але це робить нас істинними християнами. «І якщо любите тих, хто любить вас, яка вам за те подяка? бо й грішники люблячих їх люблять. І якщо робите добро тим, які вам роблять добро, яка вам за те подяка? бо й грішники це роблять. І якщо позичаєте тим, від яких сподіваєтеся отримати назад, яка вам за те подяка? бо і грішники позичають грішникам, щоб отримати назад стільки ж. Але ви любите ворогів ваших, і чините добро, і позичайте, не чекаючи нічого; І буде вам велика нагорода, і будете синами Всевишнього; бо Він добрий і до невдячних і злих» (Лк. 6, 32-35).
Легко закликати до прощення і примирення тим, хто сидить у теплі та ситості, хто нічого особливо не втратив, кого страх війни особливо не торкається. Але вони цього не роблять. А Українська Православна Церква робить!
Сотні храмів УПЦ зруйновані ударами РФ, але Церква закликає до прощення та миру! Сотні храмів УПЦ захоплені прихильниками ПЦУ, але Церква закликає до прощення та миру! Тисячі вірян УПЦ загинули на фронті, але УПЦ закликає до прощення та миру!
Так можна перераховувати ще дуже довго. Українська Православна Церква, яка більше за інші релігійні організації України постраждала як від війни, так і від гонінь з боку влади, має моральне право закликати до прощення, миру, любові до ворогів і до всіх людей, і робить це.
Вона не може цього не робити, оскільки так наказав нам Христос. Ми нічого не можемо додати або зменшити від Його слів. Ми навіть не можемо обійти їх мовчанням, оскільки Господь сказав: «Бо хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному та грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами» (Мк. 8, 38). Не можна соромитися слів Христа, якими б абсурдними і неприйнятними вони не здавалися б на наш погляд. Церква повинна сповіщати людям усе, чого навчав Христос: «Тож ідіть, навчіть усі народи, навчаючи їх дотримуватися всього, що Я вам наказав…» (Мф. 28, 19–20). «Всі…» означає і вчення про любов до ворогів, про прощення та примирення.
Але як ця проповідь про мир і прощення сприймається суспільством, в якому існує величезна енергія ненависті? Мінімум як слабкість, а максимум як зрада та пособництво ворогу. В цих умовах тим, хто зважиться проповідувати вчення Христа, варто очікувати не розуміння, а радше ворожнечі і злості. Але в тому й полягає чудо християнської віри, що мала закваска любові, добра і милосердя здатна перемогти море зла і ненависті.
І нехай проповідь про прощення і любов до ворогів, так само як і проповідь про Хрест буде «для іудеїв – спокуса, а для еллінів – безумство…» (1Кор. 1, 23). Нехай так, але ця проповідь повинна звучати і з церковних амвонів, і виходити з життя кожної людини. Не хибні слова Христа: «Царство Небесне подібне до закваски, яку жінка, взявши, поклала в три міри муки, доки не закисло все» (Мф. 13, 33). Тільки ми самі зневірою можемо зробити ці слова безплідними.
