Дзеркальний лабіринт праведності: чому Бог не увійшов до дому до «святого»
Про те, як наші чесноти можуть стати стіною між нами і Богом, і чому тріщина в серці важливіша за бездоганну репутацію.
Неділя про митаря і фарисея… Скільки ми вже чули проповідей і міркувань на тему цієї притчі. У багатьох з них фарисей виглядав карикатурним лиходієм. Але це несправедливо і неправильно.
Фарисей – «ідеальний» віруючий. Він чесний, жертовний, він дотримується всіх заповідей, він не просто «нормальний», він – по суті, релігійна еліта. Більшості з нас дуже далеко до такого рівня якості духовного життя, яке було у фарисея.
Проблема фарисея не в тому, що в його духовній коморі порядок, а в тому, що стіни в ній складаються з дзеркал, в яких відбивається сам фарисей і його ідеальна святість. А Бог для нього лише нотаріус, який повинен засвідчити список його безсумнівних заслуг.
Фарисей перетворив свої стосунки з Творцем у бухгалтерську книгу. Він заповнив простір своєї душі «правильністю», і в цій бездоганній чистоті не залишилося місця для Живого Бога.
Бог не може увійти туди, де все вже зайнято людським «я».
Митар для фарисея – це фон, який чітко і красиво відтіняє його власне сяйво. Фарисей почувається живим лише тоді, коли знаходить когось «гіршого» за себе. Його радість живиться чужим падінням. Він живе в крижаній пустелі духа, де його «я» роздувається до розмірів всесвіту, витісняючи любов.
Крик з пекла
Митар – зовсім інша справа. У нього немає жодних аргументів для захисту. Є лише гріх і біль. Митар голий перед вічністю. Це людина, у якої немає ні добрих справ, ні репутації, ні ілюзії про свою значущість. Як не дивно, але в певні моменти життя ця внутрішня порожнеча перетворюється на рупор для поклику.
«Боже, буди милостив до мене грішного» – це не стільки молитва, скільки крик з пекла власної покинутості і самотності.
Це екзистенційний вопль душі, яка зрозуміла, що вона сама себе врятувати не може. І тут відбувається диво: порожнеча митаря притягує до себе повноту Бога.
Митар не просить справедливості. Справедливість його погубить. Він просить милості. Митар інтуїтивно осягає, що Бог – це не суддя-автомат, а Любов, яка шукає приводу пробачити.
Христос завершує притчу шокуючим для Своїх сучасників висновком: митар пішов у дім свій «виправданим більше», ніж фарисей. Для слухачів Христа ці слова були революційними. Вони завжди вважали Бога схожим на торгаша, який все скрупульозно рахує, кожному по заслугах віддає і по боргах стягує.
Перший ісихаст
Притча про митаря і фарисея – це також і підручник з молитовної практики. Можна сказати, що митар – це перший ісихаст. Він здійснює те, що в аскетиці називається «зведенням розуму в серце».
Справа в тому, що фарисей молиться «в розумі», який блукає по поверхні його досягнень. Він перебуває в стані прелесті (духовного самообману) і в полоні своїх помислів. Його «я» – це гігантський конструкт з думок, образів і оцінок. Митар же здійснює акт кенозису (самоприниження). Він відсікає все зайве. Його молитва схожа на лазерний промінь, спрямований в одну точку. Він не аналізує свій гріх, він не веде діалог з Богом – він весь стає покликом про милість.
Мова фарисея в храмі – це уособлення внутрішнього діалогу, який ніколи не вмовкає.
У його голові працює комп'ютер, який веде підрахунок його праведності і порівнює її з іншими. Це стан «розумової розваги», який ще називають «мавпячим розумом». Він не може зустріти Бога, тому що його розум постійно зайнятий самим собою.
Око серця
Митар же входить у стан істинної ісихії. Він завмирає. Його відмова підняти очі на небо – це акт найглибшого самообмеження. Він закриває зовнішні почуття, щоб відкрилося «око серця». В цій порожнечі, в цьому «ніщо», яке митар собою являє, і народжується справжня молитва і спокій. Парадокс притчі в тому, що митар, будучи повністю розбитим і спустошеним, знаходить свій центр життя в Бозі.
Фарисей живе в «голові». Його релігія – це ідеологія, концепція, закон. Він захищений своєю праведністю, як бронею. Але Бог не може пробитися крізь броню. Митар же стоїть з «розбитим серцем». Це стан, коли жорстка оболонка нашого «я» тріскається, і через цю тріщину починає текти Божественна енергія (благодать).
«Стій розумом у серці і вопий: Господи, помилуй» – вчать святі отці. Митар робить саме це.
Він не міркує про Бога, він стоїть у Його присутності. Його свідомість своєї абсолютної недостатності миттєво заповнюється Божественною присутністю. Це екзистенційний «квантовий стрибок».
Як сказав Леонард Коен (автор пісні «Алілуя»): «У всьому є тріщина, саме через неї проникає світло». Митар у своїй простоті досягає «безвидності» Бога. Він не уявляє Бога, він не вигадує ангелів. Він просто знає: Бог є, і я потребую Його.
Смерть его
Притча про митаря і фарисея – це притча про смерть его. Фарисей намагається зберегти своє «я» через справи. Він хоче безсмертя для своєї гордині. Митар же погоджується на смерть свого «я». Він визнає: «Мене як праведника не існує. Є лише мій гріх і Твоя милість». У цей момент відбувається духовне воскресіння.
Коли вмирає наше его, в людині починає жити Христос. Це і є головна таємниця ісихазму: звільнити місце для Бога.
Притча про митаря і фарисея – це гімн людській свободі. Ми не детерміновані своїм минулим. Митар, обтяжений роками гріха, за одну секунду в храмі стає ближчим до Бога, ніж «святий» фарисей за все своє життя. Ця притча руйнує всю логіку карми і причинно-наслідкових зв'язків східних релігійних традицій. У християнстві одна мить істинного сокрушення важить більше, ніж тонни механічної релігійності.
