Що буде з християнством, коли воно перестане бути оплотом цивілізації?
Західні демократії люблять згадувати про свободу віросповідання… коли їм вигідно. Коли ні – прекрасно дружать з переслідувачами християнства.
Вважається, що християнство вже півтора тисячоліття є оплотом і стрижнем західної цивілізації. Однак в останні десятиліття цей стрижень починає руйнуватися. З одного боку, в європейських країнах відбувається поступове заміщення корінного населення людьми, які належать до інших релігій, з іншого – в суспільстві запускаються процеси, спрямовані проти християнських громад, з третього – у вищих ешелонах влади проблема переслідування християн ігнорується або замовчується.
В останні роки звіти ООН регулярно фіксують масштабні порушення у сфері свободи віросповідання в Україні. Ця тема періодично спливає і в міжнародних медіа. Наприклад, восени 2023 р. інтерв'ю американського журналіста Такера Карлсона із захисником УПЦ адвокатом Робертом Амстердамом лише за перші три дні переглянули понад 100 млн осіб.
У грудні 2025 р. відбулися зустрічі конгресменів США з представниками Православних Церков Америки з питання гонінь на УПЦ. За підсумками були зроблені відповідні заяви. Однак жоден західний уряд не заявив українській владі про неприпустимість переслідування християн. Західні демократії, які так люблять міркувати про важливість дотримання прав людини, красномовно мовчать і заплющують очі на кричуще попрання свободи віросповідання в самому центрі Європи. Чому? Чому вони, як і раніше, аплодують В. Зеленському, не помічаючи його антицерковної політики? Відповідь проста – так зараз вигідно. З політичної, військової та інших точок зору.
Але давайте згадаємо, як у 2018 р. американські чиновники продавлювали створення ПЦУ і кричали на весь світ про те, що потрібно поважати право на свободу совісті членів УПЦ КП і УАПЦ. При тому, що на цю свободу ніхто не посягав. Наприклад, напередодні створення ПЦУ восени 2018 р. офіційний представник Держдепартаменту США Хізер Нойрет заявила, що США «рішуче підтримують свободу віросповідання, в тому числі свободу членів груп керувати своєю релігією відповідно до їхніх переконань і вільно сповідувати свою віру без втручання уряду». Чому такі заяви звучали тоді, але не звучать зараз? Тому що сьогодні це невигідно.
Ситуація в Сирії
Ще показовішою є ситуація в Сирії. Там цинічне ставлення західних демократій до гонінь на християн проявляється ще більш явно. До початку громадянської війни у 2011 р. християни становили понад 5% населення Сирії. Зараз – менше 3%. За цей час не менше 1200 християн загинули, понад 450 тисяч змушені були покинути свої домівки. Були зруйновані сотні християнських церков і каплиць. Християнські квартали Дамаска, Алеппо та інших міст багаторазово піддавалися цілеспрямованим обстрілам. Останній приклад – різанина в Тартусі та Латакії.
У грудні 2024 р. було повалено режим Башара Асада і владу в Сирії захопило угруповання «Хайят Тахрір аш-Шам» на чолі з еміром Ахмед аш-Шараа. Це угруповання в багатьох країнах визнано терористичним, а за голову аш-Шараа в США була призначена винагорода в 10 млн доларів. За кілька місяців сирійські сили безпеки в провінції Латакія вбили сотні мирних жителів, значну частину з яких становили християни. За свідченням представників Антіохійської Церкви, нападники публічно осквернювали християнські храми та ікони.
8 березня 2025 р. глави Антіохійської Православної Церкви, Сирійської яковитської церкви та Мелькітської католицької церкви опублікували заяву з засудженням «масових убивств невинних мирних жителів» і закликали негайно припинити «жахливі дії, які суперечать усім людським і моральним цінностям».
А через кілька місяців колишнього терориста Аль-Каїди аш-Шараа прийняв у Білому домі президент США Дональд Трамп і похвалив за те, що той добре справляється зі своїми обов'язками. Про гоніння на християн у Сирії не було сказано жодного слова.
Подібним чином вчинили не лише США. Буквально через пару місяців після різанини в Латакії, за які влада в Сирії повинна нести пряму відповідальність, Євросоюз скасував усі економічні санкції проти цієї країни.
Подвійні стандарти
Можливо, західні країни взагалі не цікавляться дотриманням права на свободу совісті та інших прав людини? Як би не так! Дуже цікавляться, але лише коли це вигідно. Коли західні демократії закликали у 2011 р. піти у відставку Башара Асада («Асад повинен піти»), то головною офіційною претензією до нього було саме порушення прав людини і, зокрема, права на свободу совісті. Нова влада Сирії порушує це право в набагато більшому масштабі, але до неї претензій немає.
Євросоюз надасть Сирії $722 млн на післявоєнне відновлення, двосторонню підтримку та гуманітарну допомогу у 2026–2027 роках. Ці гроші могли бути виділені лише за умови дотримання прав гнаних християн. Але жодних подібних вимог ми не побачили.
Звідки така двоїстість? Ось як про це говорить сирійський правозахисник Метін Раві: «На практиці економічні угоди, енергетичні проекти, військові угоди та стратегічні партнерства мають набагато більшу вагу, ніж права людини. І права меншин завжди приносяться в жертву в першу чергу. Західні держави також побоюються відкрито говорити про релігійно мотивований екстремізм. Вони не хочуть "образити" партнерів, які необхідні їм для економічних або геополітичних інтересів».
Але коли політичні та інші інтереси вимагають прибрати керівника тієї чи іншої держави, то в провину йому швидко ставлять порушення права на свободу совісті.
Так християнство приноситься в жертву меркантильним інтересам, стає розмінною монетою у великій геополітичній грі. До чого ця тактика може в підсумку привести?
Незважаючи на секуляризацію, християнство все ще залишається основою західної цивілізації. Однак тактика безконтрольної асиміляції мігрантів-мусульман поступово розмиває цю основу, і якщо нічого не зміниться, християн у Європі може чекати умовна Сирія в їхньому власному домі. Метін Раві прямо попереджає: «Якщо Європа продовжить іти цим шляхом, європейські християни незабаром зіткнуться з тими ж загрозами». Питання лише в термінах, коли саме це станеться.
Українцям подібні проблеми здаються далекими, але це лише на перший погляд. За час незалежності населення країни скоротилося більш ніж удвічі. Демографічна катастрофа і стрімке вимирання нації (смерть майже втричі перевищує народжуваність) неминуче приведуть до масштабного імпорту робочої сили, про що вже зараз говорять у владі. Після війни Україну чекає хвиля мігрантів з бідних країн. Більшість з них будуть мусульманами.
Ми звикли вважати нашу країну православною, але історична логіка підказує: вже в найближчі покоління етнічний і релігійний склад населення України може принципово змінитися.
Зараз такі перспективи уявляються нам катастрофою. Але чи варто горювати через неминучість втрати «державотворчої» ролі християнства в країні? Чи допомагала ця роль спасінню і духовному зростанню кожного члена Церкви?
Христос дав своїм апостолам заповідь: «Тож ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що Я заповів вам; і ось, Я з вами в усі дні до кінця віку. Амінь» (Мт. 28, 19-20). Але за минулі дві тисячі років помісні Церкви взяли на себе безліч інших функцій, про які Христос нічого не говорив: ставали опорою державності, основою національної культури, впливовою суспільною силою і так далі. Чи допомагало все це справі спасіння людей?
У нас побудовано безліч храмів, але чи багато людей у «православній» Україні їх відвідують? Чому порожніють храми після переведення в «державну церкву»? На всі ці питання немає позитивних відповідей. Зі зміною політичної ситуації та етнічного складу нації самі собою вимруть усі псевдоправославні «патріотичні» організації, в центрі яких стоїть не Спаситель, а національна ідея з держсимволами і гербами на іконостасах.
Живих церковних громад, можливо, залишиться не так і багато. Але вони будуть Христовими. Тими, хто несе споконвічну євангельську місію Церкви у світі.
