Покаяння царя і червоний плащ Урії
Третя частина покаянного канону - це не урок моралі. Це анатомія і дзеркало зради.
Є одна картина Рембрандта, яку довгі роки не могли правильно назвати. На ній зображені троє. Попереду — чоловік у пурпурно-червоному плащі, вогняний, майже кричущий на тлі загальної темряви. Права рука притиснута до грудей. Голова опущена. Позаду, у холодній тіні — інша постать: царственна, нерухома, майже розчинена в напівмороці. Збоку — старець зі скорботним обличчям. Ніхто з трьох не дивиться ні на кого.
Дослідники сперечалися: хто зображений на полотні? Багато хто припускав, що Давид і Урія. Саме ця версія точніша. Видно, що людина в червоному йде. Він несе листа і не знає, що в ньому написано. А там — його вирок.
.jpeg)
Рембрандт написав картину в 1665 році, незадовго до смерті, коли був розорений, самотній і, кажуть, особливо добре розумів, що таке зрада. Можливо, тому він вибрав саме цей момент — не вбивство, не викриття, а ось це: людина йде, нічого не підозрюючи, а інший дивиться їй услід з тіні.
Людина, яку ми не помічаємо
Його ім'я — Урія — по-єврейськи означає «Господь є світло». Він був хеттом за походженням, з народу давно підкореного. Але він чесно служив ізраїльському Богу і дослужився до того, що увійшов до списку тридцяти семи найкращих воїнів Давида. Він був останнім у цьому списку — але, все ж, увійшов до нього. Це не мало.
Коли Давид відкликав його з фронту і натякнув — йди додому до дружини, відпочинь. Урія відмовився: «Ковчег і Ізраїль перебувають у наметах... а я увійду в дім свій їсти, пити і спати з дружиною?» (2 Цар. 11:11). Поки товариші в полі — він не міг дозволити собі того, чого вони позбавлені.
Це був чесний вчинок солдата. І саме цю честь Давид і використав на свою користь.
Цар написав військачальнику Йоаву: «Поставте Урію там, де буде найсильніша битва, і відступіть від нього, щоб він був поражений і помер» (2 Цар. 11:15). І передав цього листа Урії — щоб той сам доставив його Йоаву. Так людина в червоному понесла свій вирок у власних руках, навіть не знаючи про це.
Весна, коли царі виходять на війну
Одинадцята глава Другої книги Царств починається коротко і страшно: «Весною, в той час, коли царі виходять на війну...» Давид на війну не вийшов. Він послав інших, а сам залишився в Єрусалимі. Це незначна, здавалося б, деталь — один раз не пішов, що тут такого? Але вона стоїть на початку глави навмисно.
Потім — прогулянка по даху ввечері. Погляд. Питання: хто ця жінка? Відповідь: дружина твого офіцера. І — ні секунди зупинки. Далі все котиться само: вагітність, спроба прикрити гріх, повернення Урії до Єрусалиму, його відмова йти додому, друга відмова навіть п'яним, — і тоді послідував лист.
Преподобний Андрій Критський у середу першого тижня називає це без обіняків: «Давид іноді прикладе гріх до гріха, убивство ж перелюбством змішає».
Це була не пристрасть, яка осліпила царя, — а ланцюжок рішень. Кожне з яких можна було не прийняти, якби пристрасть не заволоділа царською душею.
Tu es ille vir
Пророк Нафан не прийшов до Давида з обвинуваченням. Він прийшов з притчею. Її образи зрозумілі: багач і бідняк. У бідняка була одна вівця — улюблена, вигодувана з рук. Багач міг зарізати будь-яку вівцю зі свого величезного стада, але взяв єдину вівцю у бідняка — просто тому що міг дозволити собі все.
Давид спалахнув негайно: «Гідний смерті чоловік, який зробив це!» Нафан відповів: «Ти — та людина». По-латинськи це звучить коротко і майже вбивчо: Tu es ille vir.
У цьому вся технологія пророчого викриття. Нафан дав Давиду можливість спочатку засудити чужий гріх — і тим самим показати, що всередині нього живе суддя, який знає різницю між правдою і брехнею. А потім цей же суддя виніс вирок над самим Давидом.
Ми легко помічаємо гріх, коли він чужий. Майже ніколи — коли він наш.
Це не лицемірство, це просто устрій людини. Кожного разу, коли нас обурює чужа брехня, чужа зрада, чужа боягузтво — варто на секунду зупинитися і подумати: де в моєму житті живе те ж саме?
Надписання, яке ми пропускаємо
Псалом 50-й, який ми читаємо кожного ранку, має надписання. Його зазвичай перестрибують у бажанні прочитати знайомий текст. А там написано: «Псалом Давида, коли прийшов до нього Нафан пророк, після того як він увійшов до Вірсавії».
Це не абстрактне покаяння на кшталт «я грішний, як і всі». Це сповідь конкретної людини після конкретного викриття — коли прикидатися вже нема чого.
І ось що вражає: у цьому псалмі немає ні слова самовиправдання. Ні «вона сама подивилася», ні «я був під тиском». Тільки: «Тобі Єдиному згрішив».
Святитель Інокентій Херсонський, пояснюючи цей псалом, говорив: «Я думаю, що сатана і зараз здригається від жаху, коли чує його (50-й псалом - Ред.)». Дивовижна, але правдива думка — покаянна молитва страшна для темних сил. Мабуть, саме тому, що в ній не залишається тієї темряви, яка завжди живе в самовиправданні.
«І гріх мій переді мною є завжди» — завжди. Це не самобичування і не депресія. Це тверезість. Людина, яка перестала вважати себе хорошою за замовчуванням, — це людина, яку вже майже неможливо обманути власними виправданнями.
Питання, яке ставить канон
Преподобний Андрій Критський звертає всю цю історію до нас коротко і без особливих прикрас. Він говорить душі: ти чула, як упав Давид. Ти знаєш, що він зробив. Але ось питання: «чи не позаздрила ти покаянню його?» Чи не позаздрила ти його покаянню?
Гріх Давида ми повторюємо охоче. Не обов'язково його конкретний гріх — але його механізм: святкування, погляд, бажання, дія, спроба прикрити сліди. Це нам знайоме.
А ось його псалом — це ридання людини, яка не намагається більше виглядати хорошою і просить тільки про одне: «Серце чисте створи в мені, Боже» — це ми повторюємо рідко. Не тому що не знаємо слів. Тому що спочатку потрібно зупинитися і погодитися: ти — саме та людина, яка духовно впала.
Нафан прийшов до царя не з мечем, а з дзеркалом. Давид подивився в нього і відтоді його життя кардинально змінилося. Це, можливо, і є найтрудніше з усього, що є в покаянні і що вкрай необхідно засвоїти кожному з нас.
