Синдром дружини Лота: чому покаяння не терпить ностальгії
Христос промовив про неї три слова. Але саме вони – одне з найгостріших попереджень у всьому Євангелії.
Сьогодні ввечері в храмах читалася друга частина Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. У третій пісні є рядки, які легко пропустити повз вуха. Але якщо замислитися про їхній сенс, стає не по собі: «Лот убо спасеся в Сигорі: ти ж, о душе, аще не усердно оглянешися, столп будеши соляний».
Якщо озирнешся – станеш соляним стовпом. Це не метафора покарання. Це опис того, що відбувається з людиною, яка виходить з одного життя, але серцем залишається в колишньому.
Три слова Христа
У сімнадцятому розділі Євангелія від Луки є фраза, де Христос говорить про останні часи. Царство Боже прийде раптово – як прийшов потоп за Ноя і як вогонь упав на Содом. А посеред цієї розмови – зовсім коротка ремарка: «Згадуйте дружину Лотову» (Лк. 17:32).
Три слова – і жодних пояснень, що саме пам'ятати і навіщо. Просто: не забудьте про неї.
Це говорить про щось важливе. Христос не пояснював очевидного. Якщо Він вважав за потрібне нагадати про неї саме в розмові про Суд – значить, її історія стосується нас.
Що зробила дружина праведника
Легко читати цю історію як притчу про просту цікавість: не можна було озиратися – вона озирнулася. Ослухалася – і за це настало покарання.
Святитель Іоанн Золотоустий у бесідах на Книгу Буття бачить тут інше. «Вона була покарана не просто за поворот голови, – писав святитель, – а за те, що в серці своєму залишилася в Содомі. Вона любила те, що Бог проклинав».
Ось де суть. Її тіло йшло вперед, а серце стояло на місці і дивилося назад. Поворот голови був лише чесним визнанням того, що сталося всередині раніше.
Содом у цій історії – не обов'язково жахливе місце. Це просто її дім. Площа, де вона співала. Двір, де пряла. Високий дім, де народжувала дітей. Анна Ахматова написала про це в 1924 році з такою точністю, що вірш живе досі – саме тому, що там немає осуду, там лише тихе розуміння: «Лише серце моє ніколи не забуде тієї, що віддала життя за єдиний погляд».
Ахматова жаліє її. Але Бог у цій історії мовчить – Він уже сказав все раніше: не озирайся.
Теплий Содом
Чому так важко не озиратися? Те, що ми залишаємо, найчастіше було теплим, знайомим, своїм. Це не обов'язково страшні гріхи – це просто звички, які нас годували, стосунки, які нас тримали, спосіб життя, в якому ми знали кожен куток.
Святитель Кирил Александрійський називав це дводушністю: людина йде до Бога, але сумує за гріхом. Вона не рветься назад – вона просто сумує за минулим. І ця тиха, майже безневинна туга за колишнім робить її, за словом святителя, «безплідною». Не злою і не відступницею, а просто застиглим пам'ятником самій собі.
Ми всі знаємо цей стан. Приходиш до сповіді, називаєш гріх, отримуєш розрішення – і тут же, виходячи з храму, починаєш його згадувати. Не щоб повторити – просто згадати, як перебирають старі листи. Преподобний Іоанн Ліствичник називав такий стан «полоненням помислом». Людина вже вийшла із Содому, але продовжує жити в ньому – всередині власної пам'яті.
Чим пахне соляний стовп
Сіль – це консервант. Вона зберігає форму, але вбиває життя. Соляний стовп – це тіло, яке не розклалося, але й не відродилося. Воно просто застигло в одній точці.
Є в психології слово «румінація» – нав'язливе повернення думками до одних і тих же подій. Людина знову і знову прокручує минуле, і кожне нове коло не приносить ні втіхи, ні спокою – лише посилює відчуття, що жити треба було тоді, а не зараз. Життя «до» стає справжнім життям, а все, що після – лише його тінню.
Сьогодні це відчувається особливо гостро. Багато з нас живуть у режимі «до війни»: до війни була нормальна робота, до війни можна було планувати, до війни майбутнє було передбачуваним. Це зрозуміло і по-людськи чесно.
Але якщо «до війни» стає єдиним місцем, де ми по-справжньому живемо, ми перетворюємося на цей стовп. Стоїмо, дивимося назад у минуле, а ноги вже до землі приросли.
Маленький Сигор
В історії з Лотом є деталь, яку легко не помітити. Бог велів бігти в гори. Лот злякався гір і попросив дозволу сховатися в маленькому містечку поблизу – Сигорі. І Бог погодився.
Від нас не вимагають подвигу гори, а просять лише одне – бігти. Хоча б у свій Сигор, подалі від вогню. Преподобний Андрій Критський писав канон не для ченців, що досягли безпристрасності, а для нас – звичайних людей, що бояться, спотикаються. «Біжи від полум'я всякого безсловесного бажання». Не лети – просто біжи.
Піст – це і є Сигор. Коли ми проходимо через нього, ми даємо маленьку згоду відійти трохи від вогню пристрастей. Перестати смакувати гріховне життя. Дати собі хоча б трохи тиші.
Ми не знаємо, чи думала дружина Лота, що озирається в бік дому востаннє. Швидше за все – ні. Ймовірно, вона думала: я кину один погляд, всього один, і потім піду далі.
Можливо, тому Христос і сказав про неї так коротко – без пояснень, без моралі. Просто: пам'ятайте. Один погляд назад – це теж наш вибір. І іноді цей вибір буває останнім.
