Милосердя з порожніми руками
Милість – не завжди тепле почуття. Іноді це просто зусилля волі.
Голос у черзі зривається на крик від нетерпіння. Хочеться відповісти різко, щоб відстояти свою правоту, але мовчиш з останніх сил. У маршрутці штовхнули й не вибачились. Вдома близька людина третій вечір цідить образливі слова крізь зуби, і кожне з них болісно зачіпає душу. Голос уже готовий вступити у справедливу сварку, але розум його методично зупиняє.
Ось про цю внутрішню роботу над своїми гальмами – непомітну й нелегку – і хочеться поговорити сьогодні. Бо всі ми зараз живемо з оголеними нервами, і зірватися на когось праведним гнівом стало чи не єдиним способом скинути накопичений стрес.
Олія, яку ллють на рану
Ми звикли вважати, ніби милосердя – це доля тих, у кого є гроші або хоча б запас душевного тепла для допомоги людям. Але в Євангелії милість описується категорією діл, а не почуттів. Добрий самарянин не оплакував побитого біля дороги. Він залив його рани оливою й вином (Лк. 10:34) і повіз на нічліг до готелю.
У грецькій мові слова «милість» і «олія» дуже співзвучні між собою.
Олія в давнину була не стільки приправою до їжі, скільки тим, чим лікували відкриту рану: вона вгамовувала біль і не давала розвинутися гнійному процесу.
Знаючи про це, питання можна поставити вже під іншим кутом. Не «чи відчуваємо ми жалість до цієї людини?», а набагато конкретніше: «чи вгамувався від нашої допомоги чужий біль?»
Каміння в роті й драбина, що веде вниз
У давній єгипетській пустелі милосердя до ближнього здобувалося саме зусиллям волі. Про авву Агафона в патерику сказано: він три роки носив у роті каміння, поки не привчив себе до мовчання. Груба галька заважала язику вимовити слово осуду тоді, коли в тісноті гуртожитку брат доводив брата до білого жару. Старець не довіряв власній витримці й допомагав собі підручними засобами.
Той самий Агафон одного разу прийняв у себе братів, які прийшли випробувати його смирення й навмисно кидали йому в обличчя тяжкі звинувачення – у гордості й злослів'ї на ближніх. На кожен докір він відповідав згодою. І лише коли його назвали єретиком, він заперечив. Усі докори він прийняв на себе як справедливі удари – крім неправдивої наклепу.
А святитель Іоанн Золотоустий, знаючи, що не в кожного знайдеться монета на милостиню, вибудував для вірянина цілу драбину милосердя. Дай хліба, каже він; а немає хліба – подай дрібну монету; немає й монети – подай чашу холодної води; не знайшлося води – знайди слово втіхи. Зазвичай у коментарях до слів Золотоустого драбину на цьому обривають. Але в неї є ще один, найнижчий щабель, під яким уже видніється гола земля. Коли в людини вже не залишилося сил навіть на добре слово, святитель палко повстає проти того, щоб добивати того, хто впав, докором, накидатися на того, хто просить, із закидом, що він сам винен у своїх бідах.
Не можеш подати монету – хоча б не штовхай ногою. Цього, виявляється, достатньо, щоб залишатися милостивим.
Дірявий кошик із піском
Є ще одна цікава історія. У Скитській пустелі якось зібралися судити брата, що згрішив, і покликали авву Мойсея – колишнього ватажка розбійницької зграї, людину, яку в попередньому житті обходили стороною. Він довго не йшов, а коли прийшов, ніс за спиною дірявий кошик, насипаний доверху піском. Пісок тонким струмком сипався в нього за плечима на стежку. «Що це, отче?» – запитали його. «Це гріхи мої сиплються позаду мене, а я їх не бачу – і при цьому йду судити чужі». Суд на цьому закінчився. Заблудлому братові не сказали жодного слова й відпустили з миром.
У цьому суді не знадобився красномовний адвокат. Увесь спір вирішив старець, який вийшов уперед і тихо вказав на власне, усіяне прогалинами життя. В авви Мойсея було повне право говорити про справедливість – але він від цього права відмовився, бо справедливий суд у той момент остаточно зламав би душу того, хто спіткнувся.
А пізніше, коли на скит ішли вбивці й братія почала оборонятися, той самий Мойсей нічого не вжив. Він загинув разом з учнями, повторюючи слова Спасителя про те, що ті, хто взяли меч, від меча й загинуть. Милість, доведена до межі, – це коли ти не б'єш у відповідь навіть того, хто прийшов тебе вбити.
Читаючи давні оповіді, важко погодитися, що така великодушність під силу звичайній людині. Але ж і починається вона з малих кроків.
Якщо в нас не залишилося ні почуттів, ні сил на добре слово – це ще не означає, що милість для нас закрита. Найменша її міра все одно лежить у наших руках, і наша справа в малому: не додати більше зла там, де його й так уже достатньо.
Ніхто не похвалить нас за проковтнутий гнівний крик або за стерте й невідправлене повідомлення з образою – їх просто ніхто не побачить. Але десь у Бога є терези милості, на яких цей незначний, але важливий вчинок усе ж переважить. І наші порожні руки в момент вирішальної зустрічі з Ним виявляться не такими вже й порожніми.
