​Про що писав осліплий святитель тремтячою рукою?

Сьогодні 19:25
0
Бесіда про "внутрішню людину". Фото: СПЖ Бесіда про "внутрішню людину". Фото: СПЖ

Розмова про сокровенне святилище Духа та призивання Творця серед вуличного гомону та повсякденного поспіху.

Ніч на півночі тягнеться нескінченно, а дні короткі й присмеркові. На столі в Білій палаті ростовського дому догоряє свічка. Згорблений старець у рясі темно-зеленого кольору схилився над аркушем, виводячи нерівні рядки другові Феодору Полікарпову. Недуги дедалі частіше відбирають його руки, та «до того очі, видячи, мало бачать, і окуляри не багато допомагають, і рука пишуча тремтить».

​Оточений трьома сотнями фоліантів і портретами батька, він усе життя провів над рукописами — від юності в Кирилівському монастирі до холодного Ростова. Але саме цією тремтячою рукою святитель Димитрій Ростовський написав книжицю в чотири глави під назвою «Внутрішня людина, в клітi серця свого усамітнена, повчається і молиться таємно». У передмові автор пояснив, що написав її «для наставлення простих» — для звичайних людей, мирян.

​— Владико, я читаю ваші рядки про сліпоту й тремтячі пальці та думаю про нашу втому. Тільки в нас забирає сили не робота над рукописами, а постійний гул навколо. Черги, напхані маршрутки, шум обстрілів під час тривоги, безліч робочих чатів і нескінченні розмови людей над вухом. Це ж так виснажує! Ми читаємо в Євангелії слова Спасителя: «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який таємно» (Мф. 6:6). А якщо людині просто нікуди зачинитися? Якщо в неї навіть удома немає свого кутка, ані навіть п'яти хвилин спокою — невже її молитва марна?

​Ростовський архіпастир поправляє окуляри й з усмішкою хитає головою, так що клиноподібна борідка з сивиною ледь торкається зеленого сукна.

​— Ти шукаєш засув на дубових дверях, щоб замкнутися від усіх, друже мій, а Господь говорить зовсім про інше.

У людини ж є дві клітi. Перша — зовнішня, складена з колод чи цегли. Друга ж — духовна. Це твій розум, потаємна думка.

Звичайна кімната прив'язана до місця: пішов господар із двору — і немає її поряд. А внутрішня клiть влаштована інакше: «всюди з людиною вона обноситься, де людина є, завжди вона всередині її серця». Куди б тебе не закинула нелегка доля, свою сердечну світлицю ти носиш із собою.

​Світлиця посеред натовпу

​— Але як зачинити ці внутрішні двері, владико Димитрію, коли тебе штовхають ліктями в салоні автобуса або коли навколо тривають нескінченні суперечки? Хіба нормально молитися завжди подумки, щоб оточуючі не прийняли тебе за дивака?

​— А навіщо Богові Молитвослов чи рух губ, якщо до Нього повернулася сама твоя душа? — слушно запитує святий письменник. — Коли людина йде углиб себе і збирає розсипані думки, їй нічого не заважає. Внутрішня молитва (трапиться комусь навіть посеред людей звернутися до неї душею) ні вуст не потребує, ні книги.

Можна сидіти за спільним столом, іти по гомінкому торжищу, слухати чужі мови — і в ту саму мить невидимим зітханням возноситися до Бога.

​Ми звикли вважати молитву особливим обрядом, для якого обов'язково потрібні ікони, лампади та вичитане від кірки до кірки правило. А святитель повертає нас до розуміння євангельської свободи богоспілкування.

​Згадаймо Вартимея біля дороги поблизу Єрихона. Навколо нього клубочився пил і гомоніла юрба. Дізнавшись, що повз проходить Христос, жебрак почав голосно кричати, прорізаючи своїм голосом гущу народу: «Ісусе, Сину Давидів! помилуй мене» (Мк. 10:47). Перехожі цитькали на нього, змушували замовкнути, але він «ще більше став кричати: Сину Давидів! помилуй мене» (Мк. 10:48). І Господь відгукується на цей крик посеред дорожньої метушні.

​Оберемок дров для охололого розуму

​– І все-таки, владико, сумління часто гризе нас за лінощі. Нам здається, що духовне життя – це коли людина неухильно вичитує довгі канони. Ми беремося за правило пізно ввечері після зміни, очі злипаються, думки скачуть, язик бездумно торохтить рядки... А апостол Павло ще й вимагає неможливого: «Невпинно моліться» (1 Сол. 5:17). Як узагалі працюючій людині молитися невпинно?

​Святитель Димитрій присувається ближче.

​– Сам поміркуй, брате, адже доба не належить нам цілком. Є час діяння, час бесідування, час споживання їжі та пиття, час спокою і сну. Хіба можливо за такого укладу стояти на молитві без перерви?

​Владика простягає змерзлі пальці до печі, намагаючись зігрітися.

​– Не женися за многослів'ям, у якому розум швидко втомлюється і розбрідається по дрібницях. Краще запитай себе: «як ти збираєшся бути почутим Богом, якщо ти сам себе не чуєш?»

Куди надійніше протягом дня звертатися до Господа потроху, але щиро. Коротка і часта молитва краща за довгу і рідку. Вона краще звершується в умі, на малий час зверненому до Бога.

​– Тобто кілька щирих слів, сказаних на бігу, дорожчі за вимучену годину за Молитвословом?

​– Подивися на вогнище, – киває архіпастир на палаюче вугілля. – Якщо звалити в піч одразу гору сирих колод, вони лише погасять іскру. А давні священики, яким доручали берегти небесний вогонь, чинили мудріше: вони берегли жар і потроху підкладали сухі поліна. Так і короткі звернення до Бога посеред денних трудів не дають серцю охолонути.

​Одне слово на краю безодні

​– Виходить, Богові не потрібні наші довгі звіти про уявні та неуявні гріхи?

​– Згадай Євангеліє, – відповідає ростовський чудотворець. – Одна фраза митаря вблагала Бога, і одне вірне слово врятувало розбійника на хресті. Митар же не вимовляв пишних промов, він стояв здалеку і тільки бив себе в груди: «Боже! будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18:13). І розп'ятий розбійник у передсмертній муці не вичитував правил, а встиг сказати одне прохання: «пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23:42) – і відразу почув відповідь: «сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43).

​За вікнами гуде жовтневий вітер. Зовсім скоро до цієї кімнати прийдуть півчі. Старець, що задихається від кашлю, сидітиме біля печі, слухатиме піснеспіви, а потім відпустить усіх, крім півчого і писаря Сави Яковлєва. Він згадуватиме київську юність, колишні молитви і скаже на прощання: «і ви, діти, такожде моліться». А потім, провівши гостей, вклониться писареві майже до землі за його труди, піде до келії – і наступного ранку його знайдуть там на колінах, уже відійшлим до Господа.

​Але поки свічка на столі ще горить. Напівсліпий святитель бере перо в неслухняну руку й упівголоса звертається вже до власної душі, старанно виводячи рядки своєї книги.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також