Вигнання Церкви з Лаври: разючі паралелі з ХХ століттям

Події, що зараз розгортаються навколо Києво-Печерської лаври та УПЦ, дзеркально повторюють трагічні сторінки «червоного терору» проти Церкви сторічної давності. Троцькі та Кагановичі XXI століття цинічно продовжують справу своїх попередників, які громили Православну віру на нашій землі на початку XX століття.

Маловідомі свідчення історика та археолога Надії Володимирівни Лінки, сучасниці тих подій, документально показують, що справи колишніх і нинішніх гонителів, експропріаторів церковного майна – однакові.

Н.В. Лінка була учасницею створення на території Києво-Печерської лаври Всеукраїнського музейного містечка, а згодом – старшим науковим співробітником Інституту історії. Її спогади показують, що повторення сьогоднішніх гонінь проти Лаври і Церкви загалом має програмний характер і збігається до деталей зі сценарієм знищення віри чекістами ГПУ/ВЧК. Заголовки в одіозному журналі «Безбожник» не надто відрізняються від гасел нинішніх активістів: «Кубло ченців має бути знищено», «Притулок ченців у державному музеї». Біля входу в Лавру над Святою брамою висіло величезне гасло на червоному кумачі: «Монахи – криваві вороги трудящих».

Нещодавня пропозиція міністра культури Ткаченка створити на території Лаври «структури з реабілітації військових» начебто під копірку списана з більшовицьких циркулярів.

За ними рівно сто років тому, в 1923 році, «товариші маузери» з губсобесів заснували на території монастиря містечко для інвалідів революції і постраждалих на фронтах війни.

Інваліди революції у Лаврі

Юрисконсульт Лаври, професор Іван Никодимов писав, що мешканці Інвалідного містечка поводилися своєрідно: «Вже при вході в Лавру прочан зустрічали крики, п'яні пісні, музика, лайка, шум».

В «Нарисах історії Києво-Печерської лаври та заповідника» (Київ, 1992 р.) читаємо: «Незважаючи на те, що на території Лаври функціонував Музей культів і побуту, а також низка інших наукових та культурно-просвітницьких установ, у 1923 –1926 рр. фактичним господарем тут було Інвалідне містечко (тут же був Протезний завод, виробнича артіль і політехнічні курси інвалідів).

Ці вельми своєрідні мешканці, а також їхні часті гості – "прихожани" містечка на території святого місця, напившись денатурату або якоїсь сивухи, випорожнювались біля вівтарних стін церков, оскверняли Різдвяний некрополь біля Дальніх печер, де, попутно обригуючи могили, трощили надгробки видатних своїх співвітчизників, влаштовували п'яні оргії, сцени відвертої розпусти, співали блатні з матюками пісні.

Міліція не дуже втручалася доти, доки не доходило до поножовщини або якогось іншого насильства… Виселити "товаришів, які отримали інвалідність на фронтах революції", було майже безнадійною справою.

Архівні документи свідчать, що "поранені на колчаковських фронтах " інваліди розкрадали і знищували церковне майно, спалювали в топках старовинні меблі, били порцеляновий посуд двохсотрічної давності, побачивши на ньому, наприклад, портрет царя або герб з двоголовим орлом. Адміністрація міста незаконно продавала церковні цінності. Директор музею Курінний повідомляв органи держбезпеки, що інваліди робили спроби захоплення музейних приміщень. Наприклад, незадовго до реорганізації Лаври в Історичний заповідник інваліди намагалися зайняти Економічний корпус та церкву Усіх Святих».

«Інвентаризація» мощей

Історик Надія Лінка докладно описала закриття церков Лаври та «інвентаризацію експонатів» – мощей шанованих православних святих, преподобних отців Києво-Печерських. За її словами, у 1922 р. були розкриті всі мощі на Ближніх і Дальніх печерах, які в описі комісії названі «більш-менш муміфікованими трупами та людськими кістками». Згодом у «лабораторії мощей» неодноразово відбувалося блюзнірство: проводився мікробіологічний аналіз «муміфікованих трупів».

«З 1926 р. у музейному містечку почали розміщуватися та влаштовуватися музеї, розвиваючи свою діяльність у надзвичайно складній і специфічній обстановці на території знаменитого стародавнього монастиря... Тут під покровом вікової слави Лаври до ХХ століття виявилася ціла армія нероб, симулянтів і приживальників, які присусідилися до монастирського столу. До 1926 р. монастирські корпуси були у розпорядженні райжилвідділу, який і заселив їх своїми мешканцями.

На Дальніх печерах кілька будинків було надано інвалідам Першої світової війни, які зовсім втратили зір від дії отруйних газів. Ці нещасні сліпці нерідко втішалися випивкою в досить буйній та непристойній компанії. Монастирський готель з безліччю окремих кімнат і квартир був густо заселений сім'ями робітників і службовців сусідніх заводів та установ. Тут же були монастирські льохи, які тепер були здані в оренду Вінтресту, який зберігав у них великі запаси вина. Службовці цієї установи нерідко знімали проби зі свого товару, охоче частували сусідів та продавали спиртні напої.

Багато вищих установ вважали, що музеї є свого роду богадільнею, куди можна прилаштувати на роботу з квартирою будь-яку людину, що нездатна вже виконувати свої основні функції, але вимагає все ж таки деякої уваги і допомоги. Цих людей, переважно членів партії, хворих, непрацездатних, а часто й просто алкоголіків, доводилося вселяти у квартири, що звільнилися. Деяких треба було зараховувати до штату одного з музеїв, хоча вони не мали нічого спільного з музейною роботою і часто поводилися непристойно. Все це дуже строкате різнорідне населення музейного містечка знаходилося в стані постійної ворожнечі, суперечок та розбратів через кожен метр житлоплощі».

Як Мінкульт більшовики відбирали у Церкви майно

Більшовики почали оприбутковувати все майно Лаври. Ось як описує це М. Лінка:

«Була призначена урядова комісія для опису та передачі всього майна, там були представники від міськкому та райвиконкому. Знову всі музейні кити відмовилися брати участь у цій малоприємній, але зовсім неповторній, надзвичайній процедурі. І знову в цю комісію включили від музею мене, як "печерну людину", що освоїлася з монастирськими звичаями. Приймати майно почали з головного Успенського Собору на Верхній Лаврі і насамперед із центрального вівтаря. На престолі красувалася величезна срібна Дарохранильниця (424 кг) у вигляді церкви, витвір ХХ століття, дар фабриканта Кузмічова. Прекрасні були Євангелія в срібних окладах, прикрашених фініфтью, хрести, чаші, дискоси – все дорогоцінне начиння, дароване Лаврі багатьма поколіннями віруючих.

Але страшно і огидно було бачити біля цієї священної розкоші той бруд і блюзнірське знущання над святинею, яка так високо підносилася в очах віруючих.

У стіни вівтаря, завтовшки більше метра, в деяких місцях були вмонтовані цинкові скриньки, куди стікала вода, що збиралася на холодних стінах від дихання людей, від полум'я свічок, лампад, кадил. Ці водозбірні скриньки були наповнені смердючою сечею. На Горнему місці валялися брудні ганчірки, уривки парчі, жіночі панчохи.

Члени комісії були приголомшені і відчували себе ніяково, а мені вже було зовсім не по собі. Один о. Михайло (Чалий, обновленець) – останній ігумен монастиря, – представник громади, анітрохи не соромився і на вигуки комісії знизував плечима і повторював: "Усі ми люди, усі люди". Він розумів, звичайно, що його кар'єра закінчена, що нічого хорошого для нього не передбачається і не приховував свого цинізму. Можливо, він уявляв, що така "антирелігійна" поведінка налаштує членів комісії на його користь.

За кілька днів, закінчивши прийом майна у Соборі, комісія вирушила на Ближні печери. Почали з церкви Воздвиження, збудованої на початку XVIII століття над входом у підземний цвинтар. У вівтарі цієї церкви срібного начиння було мало, але бруду, безладдя та непристойностей ще більше, ніж у Соборі. Я відійшла описувати ікони та надала чоловікам поле діяльності. Вони іржали, а о. Михайло увійшов в азарт і блищав красномовством. Можна було, звичайно, здогадатися про тему такої жвавої розмови. Наступного дня ми вирушили до Ближніх печер. У печерах о. Михайло зовсім розперезався і голосно харкав на свою печатку перед тим, як її притиснути до сургуча. Жвава чоловіча бесіда відновилася і неодноразово переривалася реготом. Так останні години колись великого, стародавнього монастиря перетворилися на фарс…

Туго рухалася справа з екскурсоводами. Запропонував свою кандидатуру якийсь підозрілий піп, який зняв із себе сан і намагався зробити кар'єру на антирелігійній роботі, прийшов дідок, який запевняв, що закінчив історико-фізіологічний факультет, з'явився малограмотний, але відважний хлопець із "Союзу безбожників" тощо. Перевірка роботи деяких із цих екскурсоводів виявилася просто скандальною. Особливо відзначився відважний безбожник: в Успенському соборі, вказуючи на ґрати парового опалення, говорив про те, що там "в похмурих підземеллях нудилися нещасні жертви монастирських катів". Дальше більше. У церкві над Ближніми печерами він промовив: "Ось тут, посеред храму «шпорцкав» фонтан з одеколону, навколо ходили голі жінки, а ченці відводили їх у затишні печери"».

Страшна доля блюзнірників

Участь низки діячів музею культів і побуту, влаштованого на місці уділу Пресвятої Богородиці виявилася страшна. Н.В. Лінка повідомляє, що один із піонерів цієї справи – Д. Щербаковський наклав на себе руки, втопившись у Дніпрі. Народний комісар «культурного будівництва» в Україні Скрипник, один із тих, хто визначав політику партії щодо Церкви, у 1933 р. застрелився. Упорядник опису ікон Лаври при їх вилученні Чорногубів, який відповідав своєму прізвищу, «був цілковитим циніком до мозку кісток, його судження, могли б вразити Мефістофеля» наприкінці 1941 р. був пристрелений німецькою охороною території заповідника. Інших підбурювали і провокували до доносу і наклепу на товаришів по службі, а потім самих же судили і репресували.

Заступник директора з наукової частини Лобков прирік себе на ганебну смерть. «Людина малограмотна і нахабна, колишній старшина, алкоголік з рябим обличчям і маленькими підозрілими вічками, керівництво якого зводилося до того, що він викликав когось із завідувачів відділів і гарчав: "Ти, того, дивися (нецензурний вираз), щоб у тебе все було в порядку, щоб ніякої контрреволюції! " Відвідувачів часто вражав міцними виразами і різким ароматом, т.к. у періоди особливо рясного вживання міцних напоїв не встигав своєчасно відправляти свої природні потреби. Наприкінці 30-х років він повертався додому вночі, після сильної пиятики, приліг відпочити на рундуці Єврейського базару (нині – площа Перемоги), мороз був сильний, і вранці його знайшли замерзлим на смерть».

Боротьба людини або спільності з Богом і з Його Церквою призводить до боротьби з Життям. Тому що той, чиїм союзником стає людина в цій боротьбі навіть через незнання – є темрявою, брехнею і смертю. І хоч би як були зовні патріотичні його слова – за ними тільки смерть. Що підтверджує і «червоний терор», розгорнутий проти Христової Церкви сьогодні.

Під час захоплення храму на Київщині чоловік, який вирвав хрест із Розп'яттям у священника і кинув його на землю, миттєво помер в конвульсіях у всіх на очах. Господь припустив, щоб відеозапис цієї страшної смерті побачили мільйони для напоумлення тих, хто, піддавшись шаленій пропаганді лжесловесників, спокусився і підтримав богоборців XXI століття.