Святі XX століття: особливий святитель Лука Кримський
Постать святителя Луки дуже масштабна і різнобічна. Але є риси, які найяскравіше проявляються у всій його діяльності. Спробуємо з'ясувати, які.
Дитинство та юні роки
Валентин Феліксович (ім'я в миру) Войно-Ясенецький народився 15 квітня 1877 року в Керчі, в родині аптекаря Фелікса Станіславовича та його дружини Марії Дмитрівни і був четвертим із п'ятьох дітей. Рід Войно-Ясенецьких (деякий час владика писав своє прізвище навпаки – Ясенецький-Войно) походить з білоруських земель. Рід цей досить давній і знатний, але збіднілий до другої половини XIX століття.
Батько, Фелікс Станіславович, вивчившись на фармацевта, зміг відкрити в Керчі свою аптеку. Але, схоже, бізнес не склався: за два роки аптеку довелося закрити, а сам він змушений був піти на службу в транспортне товариство.
Сім'я Войно-Ясенецьких не вирізнялася особливою релігійністю. «Релігійного виховання я не отримав, якщо говорити про спадкову релігійність, то, ймовірно, я успадкував її від батька», – розповідав згодом владика. Батько його був католиком, мати – православною.
У 1889 р. Войно-Ясенецькі переїхали до Києва, де Валентин у 1896 р. закінчив гімназію і художню школу. Під час вибору подальшого шляху проявилася одна з основних рис особистості майбутнього священносповідника – прагнення служити людям. Із двох можливих напрямків, медицина чи живопис, він обрав перший, оскільки так він міг більше допомагати людям. Однак перша спроба вступити до Київського університету святого Володимира (нині Тараса Шевченка) на медичний факультет принесла розчарування – він не пройшов за конкурсом. Але оскільки його оцінки все ж таки були досить високими, йому запропонували навчатися на іншому факультеті.
Валентин обрав юридичний. Але юриспруденція була йому не цікава, і через рік він кинув навчання. Потім була поїздка до Мюнхена (Німеччина), де він брав уроки живопису у відомого на той час художника Генріха Кнірра.
Повернувшись до Києва, він почав робити замальовки на вулицях, до яких часто потрапляли безхатченки та жебраки. Це його остаточно спонукало на те, щоб усе-таки вступити на медичний факультет і допомагати всім цим людям.
«Я вивчав медицину з винятковою метою: бути все життя земським, мужицьким лікарем», – сказав він після закінчення навчання на медичному факультеті Університету святого Володимира, в якому навчався від 1898 р. і який закінчив одним із найкращих студентів у 1904 р.
Робота земським лікарем
Але перед тим як стати земським лікарем, він вирушив на Російсько-Японську війну у складі Київського медичного госпіталю Червоного Хреста. Цей госпіталь розташовувався в м. Чита. Там він одружився з сестрою милосердя Анною Ланською.
Історія цього одруження неоднозначна. Річ у тім, що А. Ланська була дуже побожна і дала обітницю безшлюбності. Мабуть, це не був чернечий постриг, а, найімовірніше, якась таємна обітниця. У Читі вона відмовила двом лікарям, які пропонували їй руку і серце, але Валентину Войно-Ясенецькому сказала «так». У ніч перед вінчанням із нею сталася подія, про яку святитель Лука так написав в автобіографії: «...у ніч перед нашим вінчанням у церкві, побудованій декабристами, вона молилася перед іконою Спасителя, і раптом їй здалося, що Христос відвернув Свій лик і образ Його зник із кіота».
Проте вони повінчалися. Почуття провини переслідувало її й за порушення обітниці, як пише святитель: «Господь важко покарав її нестерпними, патологічними ревнощами».
Після повернення з Чити почалася робота в земських лікарнях у невеликих містах: Ардатов, Верхній Любаж і Фатєж. Ця робота була дуже важкою і невдячною, вона забирала всі сили, хворих було багато, всі вимагали до себе уваги, а умови роботи і необхідні медичні засоби були вкрай незадовільні. У цей час у родині народилося двоє дітей.
Восени 1908 р. Валентин Феліксович поїхав до Москви і вступив до екстернатури при одній із московських хірургічних клінік. Його наукова робота просувалася успішно, але не давала засобів для існування, тому на початку 1909 р. він вступив на посаду головлікаря лікарні села Романівки Саратовської губернії, а в 1910 р. став головлікарем у лікарні м. Переславля-Залеського Володимирської губернії. Цього ж року в родині народилась третя дитина.
У Переславлі-Залеському майбутній святитель пропрацював до 1916 р. У ці роки роботу лікарем він поєднував із науковою діяльністю, якій присвячував усі свої вихідні та відпустки. У 1916 р. він захистив докторську дисертацію на тему «Регіонарна анестезія». У родині народилась четверта дитина.
За всі 13 років роботи лікарем у різних містах Валентин Феліксович, за своїм зізнанням, майже ніколи не відвідував храму, проте останніми роками все ж таки став знаходити можливість бувати в кафедральному соборі.
У 1917 р. у його дружини виявилися ознаки туберкульозу легенів і родина переїхала до Ташкенту, з огляду на сприятливіший клімат, а також вдалий збіг обставин. У Ташкенті, де Валентин Феліксович обійняв посаду головлікаря Ташкентської лікарні, його й застали революційні події.
Священство та архієрейство
У 1919 р. більшовики жорстоко придушили антиреволюційне повстання Туркестанського полку, багато солдатів і містян були розстріляні. Войно-Ясенецького також повели до залізничних майстерень, де вершився швидкий суд і відбувалися розстріли. Його врятувало лише те, що його впізнав один із начальників та відправив назад до лікарні. Але для його дружини пережите потрясіння виявилося фатальним. Вона стала швидко згасати і померла наприкінці жовтня 1919 р., 38 років від народження.
«Настали й останні дні її життя. Вона горіла в лихоманці, зовсім втратила сон і дуже мучилася. Останні дванадцять ночей я сидів біля її смертного одра, а вдень працював у лікарні», – написав святитель Лука в автобіографії. І ще дві ночі після кончини він читав над труною псалтир. Слова одного з псалмів вразили його своєю ясністю як вказівка особисто йому, що робити далі: «Неплідну в домі садовить за радісну матір дітей» (Пс. 112:9).
Прочитавши їх, Валентин Феліксович зрозумів, що Бог вказує йому на одну з його операційних сестер, Софію Сергіївну, яка нещодавно втратила чоловіка і була бездітною. Він запропонував їй стати матір'ю його дітям, не стаючи при цьому його дружиною, і Софія Сергіївна погодилася.
Після смерті дружини майбутній святитель став частіше відвідувати храм і активніше брати участь у житті єпархії. Він виступав на зборах, наводив тлумачення на Святе Письмо. На початку 1921 р. єпископ Туркестанський Інокентій (Пустинський) запропонував йому прийняти священний сан, на що Валентин Феліксович відразу погодився. Так почався його хресний шлях священнослужителя гнаної Церкви.
І відразу проявилася одна з рис його характеру, яку можна сформулювати так: рішучість. Цю якість багато святих отців вважають однією з головних умов спасіння людини. Потрібно не просто увірувати і не просто піти за Христом, а зробити це з рішучістю, з готовністю все перетерпіти, але не зрадити Христа. Ця рішучість проявилася в о. Валентина в тому, що він став завжди ходити в підряснику, поставив ікони в операційній, став молитися перед операціями і важливими справами. У ті часи це було викликом безбожній владі, сповіданням віри перед обличчям можливого переслідування.
Того ж 1921 р. о. Валентин виступав на судовому засіданні за обвинуваченням ташкентських лікарів у ненаданні допомоги червоноармійцям. Тоді відбувся його знаменитий діалог із главою Ташкентської ВНК Яковом Петерсом:
« – Скажіть, попе і професоре Ясенецький-Войно, як це ви вночі молитеся, а вдень людей ріжете?
– Я ріжу людей для їх порятунку, а в ім'я чого ріжете людей ви, громадянине громадський обвинувач?
– Як це ви вірите в Бога, попе і професоре Ясенецький-Войно? Хіба ви його бачили, свого Бога?
– Бога я справді не бачив, громадянине громадський обвинувач. Але я багато оперував на мозку і, відкриваючи черепну коробку, ніколи не бачив там також і розуму. І совісті там теж не знаходив».
Яків Петерс був одним із найжорстокіших керівників ВНК, і відповідати йому так, так само як і виступати проти його звинувачень, могла тільки дуже мужня людина.
У 1923 р. у Ташкентську єпархію прийшов обновленський розкол. Єпископ Інокентій рішуче чинив опір цьому, але в розкол пішло багато видатних священників, і йому довелося виїхати з єпархії. У цій ситуації отець Валентин був висвячений на єпископа двома висланими архієреями, з попереднім постригом у чернецтво з ім'ям Лука. 31 травня 1923 р. відбулася його хіротонія, а вже 10 червня його заарештували і після довгого слідства відправили на заслання до Єнісейська.
«Так покладений був початок одинадцяти рокам моїх в'язниць і заслань», – напише він згодом.
Арешти та заслання
Під час першого заслання святителю Луці довелося змінити кілька місць перебування в суворому Заполярному краї. Незважаючи на важкі умови життя, він вів велику медичну практику, звершував богослужіння і проповідував. У 1925 р. він був звільнений і на початку 1926 р. повернувся до Ташкенту. Йому не вдалося влаштуватися лікарем до жодної з лікарень, і він був змушений зайнятися приватною практикою.
Щодо церковної діяльності владики в цей період, то вона доволі неоднозначна. По-перше, не зрозуміло, чому він відмовився освятити храм преп. Сергія Радонезького, в якому до того служив засланий обновленський єпископ. А по-друге, він подав прохання про звільнення на спокій після низки указів заступника патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) про переведення його в інші єпархії. «Це було початком гріховного шляху і Божих покарань за нього», – напише він в автобіографії.
У 1930 р. святитель Лука був знову заарештований і засланий у Північний край. Одночасно з цим він закінчував роботу над своєю фундаментальною працею «Нариси гнійної хірургії». У зв'язку з його успішною науковою діяльністю більшовики зробили йому привабливу пропозицію: очолити кафедру хірургії в обмін на зняття з себе сану. «За нинішніх умов я не вважаю за можливе продовжувати служіння, однак сану я ніколи не зніму», – відповів святитель Лука.
У 1933 р. він був звільнений, а в 1934 р. вийшла його монографія «Нариси гнійної хірургії», що принесла йому світову славу. Повернувшись до Ташкента, святитель Лука продовжив свою лікарську діяльність і в 1936 р. отримав ступінь доктора медичних наук. Того ж року він провів успішну операцію секретарю Академії наук СРСР М. Горбунову. На знак подяки за порятунок життя М. Горбунов запропонував Войно-Ясенецькому очолити науково-дослідний інститут у Душанбе (на той час – Сталінабад). Владика умовою своєї згоди поставив відкриття храму в Сталінабаді, у чому йому було відмовлено. Також було ще кілька привабливих пропозицій за умови складання священного сану, які святитель Лука відкинув.
У 1937 р. його заарештували втретє. Його звинувачували у створенні «контрреволюційної церковно-чернечої організації», шпигунстві на користь іноземних розвідок, убивствах пацієнтів на операційному столі тощо. Це були роки, коли від заарештованих вимагали видати «спільників», щоб репресії охоплювали все більші верстви населення. До владики було застосовано катування «конвеєр»: 13 діб його безперервно допитували слідчі, які мінялися, але нікого зі знайомих йому людей владика не обмовив.
Він був засуджений до заслання на 5 років у Красноярський край. Настільки м'який вирок, мабуть, був обумовлений світовим авторитетом святителя Луки як видатного хірурга.
Красноярська і Тамбовська єпархії
З початком війни, у 1941 р., його призначили консультантом усіх шпиталей Красноярського краю і головним хірургом евакуаційного шпиталю. Поранених було дуже багато, і владика працював до зносу. Часом це призводило до неврастенії. Крім цього, у 1942 р. він був хіротонізований на архієпископа і призначений керувати Красноярською єпархією. У 1943 р. він брав участь у Помісному Соборі в Москві, де обрали патріархом Сергія (Страгородського). Також був обраний членом Священного Синоду, але через дальність відстаней владика був змушений відмовитися від цього.
У 1944 р. владика Лука очолив Тамбовську кафедру, до цього міста також переїхав і військовий шпиталь. Цікаво, що за кілька місяців патріарх Сергій хотів перевести його на престижнішу Тульську кафедру, але цьому заперечив уповноважений у справах РПЦ Г. Карпов, який виклав патріархові низку претензій до архієпископа Луки:
- повісив ікону в хірургічному відділенні евакогоспіталю № 1414 у Тамбові;
- здійснював релігійні обряди у службовому приміщенні госпіталю перед проведенням операцій;
- 19 березня з'явився на міжобласну нараду лікарів евакогоспіталів одягненим в архієрейське облачення;
- сів за стіл голови і в цьому ж вбранні зробив доповідь із хірургії тощо.
Уповноважений вимагав усе це припинити. І тут знову ми бачимо безкомпромісність святителя Луки. Якщо він віруючий, то звершує молитви незважаючи ні на що. Якщо він єпископ, то на всі заходи, нехай навіть і світські, він приходить в архієрейському облаченні.
У підсумку його залишили на Тамбовській кафедрі. Тут він розвинув досить активну діяльність. На момент його прибуття в єпархію там було лише три діючі храми, через два роки їх було вже 24. Він створив архієрейський хор, висвятив багатьох активних парафіян у священники, уклав чин покаяння для священників-обновленців, розробив план відродження релігійного життя в Тамбові, де, зокрема, пропонувалося проводити релігійну просвіту інтелігенції, відкриття недільних шкіл для дорослих тощо.
Мабуть, владика Лука надто оптимістично сприйняв послаблення в гоніннях на Церкву, що сталося 1943 р. Але Священний Синод вважав інакше і план відкинув.
У травні 1944 р. помер патріарх Сергій, у період підготовки Помісного Собору для обрання нового патріарха святитель Лука виступив проти того, щоб вибори патріарха відбувалися на безальтернативній основі. Він вважав, що процедура обрання має бути такою, як її визначив Помісний Собор 1917–18 рр., тобто висунення кількох кандидатів, голосування за кожного з них і визначення переможця за жеребом.
Але все це було дуже далеко від тих планів, які склали в Раді у справах РПЦ. У підсумку святитель Лука виявився єдиним архієреєм, якого не запросили на Помісний Собор, який обрав наступним патріархом Алексія (Симанського).
Кримська єпархія
У 1946 р. владика Лука отримав Сталінську премію Першого ступеня за праці «Нариси гнійної хірургії» та «Пізні резекції при інфікованих пораненнях великих суглобів». Цього ж року він був переведений до Кримської єпархії. Відразу ж після приїзду до Сімферополя він повівся дуже незалежно. Не з'явився особисто до уповноваженого у справах РПЦ у Криму Я. Жданова і надалі не погоджував із ним призначення та переміщення священників у своїй єпархії.
Кримська єпархія була розорена гоніннями і війною. Безліч храмів було зруйновано, а ті, що вціліли, радянська влада всіма силами намагалася закрити. Владика намагався відстояти храми, за можливості робити ремонти. Багато сил він приділяв поліпшенню морального стану духовенства. Вимагав суворого дотримання канонів і правил.
У 1949 р. була спроба звинуватити архієпископа Луку в пропаганді ненависті до радянської влади і домогтися якщо не арешту, то хоча б переведення його до іншої єпархії. Ця спроба не вдалася, оскільки в діяльності святителя не можна було знайти для цього достатніх підстав. Навпаки, його публікації в Журналі Московської патріархії свідчили про лояльність радянській владі. «У нас немає жодних приводів до ворожнечі проти Уряду, бо він надав повну свободу Церкві і не втручається в її внутрішні справи», – цитата з №1 за 1948 р. Єдине, чого вдалося домогтися недоброзичливцям святителя, це зменшення кількості проповідей.
Ще в Тамбові у владики Луки став погіршуватися зір, а в 1955 р. він повністю осліп. Це нове випробування він прийняв як волю Божу: «Свою сліпоту переношу благодушно і з повною відданістю волі Божій, – написав він в одному з листів. – Для моєї архієрейської діяльності сліпота не становить повної перешкоди, і думаю, що служитиму до смерті». Так і сталося, повністю сліпий архієпископ звершував богослужіння з пам'яті.
11 червня 1961 р. святитель Лука віддав свою душу Господу. 22 листопада 1995 р. Священний Синод Української Православної Церкви зарахував його до лику святих. На сьогодні відомі численні випадки зцілення і допомоги святителя, а його шанування в багатьох країнах стає з кожним роком дедалі ширшим.
Післямова
Які ж риси святителя Луки найповніше характеризують його особистість? Про дві з них уже було згадано, це рішучість і прагнення служити людям. Прийнявши рішення присвятити себе на служіння Богові, він уже ніколи не обертався назад, хоча для того були всі можливості. А людям владика служив завжди, вбачаючи в цьому своє покликання.
Ще однією рисою можна назвати правдивість. Він ніколи не боявся говорити людям в очі те, що думає, хоча це було вкрай ризиковано, а в багатьох випадках справді приносило владиці серйозні неприємності. Зворотним боком цього було те, що він вірив людям. Сам нездатний до брехні, він вважав, що й люди, які його оточують, також чесні з ним. Цією його рисою часто зловживали. Архієпископ Калінінський Інокентій (Леоферов), колишній секретар Тамбовської єпархії, розповідав, що коли він проводжав владику Луку з Тамбова до Криму, між ними відбувся такий діалог:
«Були ми з ним у купе одні, і Владика запитав:
– Скажіть, якого найбільшого пороку мені слід уникати?
– Не довіряйте, будь ласка, наклепникам, – сказав я. – За скаргами брехунів Ви, Ваше Преосвященство, іноді карали ні в чому не винних людей.
– Справді? – здивувався він. А потім, подумавши, додав: – Із цим розлучитися ніяк не зможу. Не можу не довіряти людям».
Ще однією рисою святителя було вміння визнавати свої помилки і заявляти про це публічно, просити вибачення у людей, незважаючи на їхнє соціальне становище. Відомий випадок, коли архієпископ Лука кілька днів просив вибачення в одного парафіянина, якого випадково зачепив книжкою.
Однак найголовнішою рисою святителя Луки була абсолютна довіра Богу і впевненість у Божому промислі. Він міг незворушно йти за червоноармійцями, які заарештували його, на вірну смерть, а коли Господь відвів від нього небезпеку, повернутися до клініки й оперувати хворих наче нічого не сталося. Він міг суперечити жорстокому чекісту Я. Петерсу, який був здатний його розстріляти без суду і слідства, у цілковитій упевненості, що «...й волосина вам із голови не загине...» (Лк. 21:18) без волі Божої.
Святителю і сповідниче Луко, моли Бога за нас.
