6 серпня Церква вшановує пам'ять святих благовірних князів-страстотерпців Бориса і Гліба

Святі благовірні князі-страстотерпці Борис і Гліб (у святому Хрещенні — Роман і Давид) — перші руські святі, канонізовані як Руською, так і Константинопольською Церквою. Вони були молодшими синами святого рівноапостольного князя Володимира.

У князя Володимира було дванадцять синів від різних дружин. Старші діти Володимира жили не дружно й часто ворогували між собою. Борис і Гліб були молодшими і народилися приблизно у роки Хрещення Русі. Їх мати була з Волзької Булгарії. Вони були виховані в християнському благочесті і любили один одного.

Коли сини почали дорослішати, Володимир доручив їм управління територіями. Борису дістався Ростов, а Глібу — Муром.

Незадовго до своєї смерті великий князь Володимир покликав Бориса до Києва і направив його з військом проти печенігів. Незабаром після від'їзду Бориса Володимир помер. У цей час в столиці виявився один Святополк, який не забарився скористатися своїм становищем і самовільно захопив владу в Києві, проголосивши себе Великим князем Київським. Він задався метою швидше позбутися братів-суперників, поки ті нічого не зробили.

Борис, тим часом, не знайшовши печенігів, повернув назад до Києва. Звістка про смерть батька і князювання в Києві Святополка застала його на березі невеликої річки Альта. Дружина вмовляла його піти в Київ і зайняти великокняжий престол, але святий князь Борис, не бажаючи розпочинати міжусобні чвари, розпустив своє військо.

Святополк послав Борису брехливе послання з пропозицією дружби: "Брате, хочу в любові з тобою жити, а до того, що батько тобі дав, ще додам!" Сам же, потай від усіх, направив найманих вбивць, вірних йому бояр Путша, Талеця, Єловіта (або Єловіча) і Ляшко вбити Бориса.

Святий Борис був сповіщений про таке віроломство Святополка, але не став ховатися і, подібно до мучеників перших століть християнства, з готовністю зустрів смерть. Вбивці наздогнали його, коли він молився за утренею у недільний день 24 липня 1015 року в своєму наметі на березі річки Альти. Тіло його завернули в шатро, поклали на віз і повезли до Києва. Тіло Бориса привезли таємно у Вишгород і поховали в церкві святого Василя. Йому було близько 25 років.

В живих ще залишався князь Гліб Муромський. Святополк вирішив хитрістю заманити Гліба у Київ: до Гліба відправили гінців з проханням приїхати в Київ, бо батько тяжко захворів (для чого Святополк і приховував батькову смерть). Гліб негайно сів на коня і з малою дружиною помчав на поклик. Але його наздогнав гінець від брата Ярослава: "Не їдь до Києва: батько твій помер, а брат твій Борис убитий Святополком!".

У глибокій скорботі святий князь зволів краще померти, аніж вести війну з братом. Зустріч Гліба з вбивцями сталася в усті річки Смядині, неподалік від Смоленська. Він звернувся до них із зворушливим благанням помилувати його і вручив свою душу Господу. Мала дружина Гліба, побачивши вбивць, впала духом. Ватажок на прізвисько Горясер, глумлячись, наказав кухареві, що був з Глібом, зарізати князя. Той, «іменем Торчин, вийнявши ножа, зарізав Гліба, як безневинного ягняту». Йому було близько 19 років.

Тіло його було кинуто на березі, так і лежало в безвісності між двома колодами. Але ні звір, ні птах не чіпали його. Довго про нього ніхто не знав, але іноді в цьому місці бачили запалені свічки, чули церковний спів. Лише через багато років, за велінням князя Ярослава, воно було перенесено у Вишгород і покладено у церкві святого Василя поруч з Борисом. Пізніше Ярослав Мудрий збудував на цьому місці кам'яний п'ятиглавий Борисоглібський собор.

Життя святих страстотерпців було принесено в жертву головній християнській цінності — любові. Вони прийняли смерть в знак безмежної любові до Христа, наслідуючи його хрестні муки. Святі брати зробили те, що в ті часи на Русі, звиклої до кровної помсти, було ще новим і незрозумілим, вони показали: за зло не можна відповідати злом навіть під загрозою смерті.

Враження від їхнього вчинку було настільки велике, що вся земля визнала їх святими. Це був переворот від язичницької свідомості (владолюбство і нажива) до християнства (досягнення духовного і морального ідеалу).