Любов сильніша за смерть
Відхід близької людини залишає глибоку рану, але християнська віра підкреслює вічну природу любові. Розмова про духовний зв'язок подружжя за порогом земного буття.
Ірина Чернова запитує:
Чи залишається якийсь зв'язок між подружжям після їхньої смерті?
Відповідає протоієрей Василій Кучер:
Це питання ставлять досить часто. І майже завжди відчувається певна тривога в цьому питанні. Тому що людині здається, що смерть просто щось відрізала від неї, і все, що було, залишилося в минулому.
Але давайте згадаємо, що Церква говорить під час Таїнства вінчання. Церква просить Бога зберегти подружжя «в мирі та єдинодумстві» і згадує праведних, «яко да возвеселяться і возрадуються, якоже возвеселися Рахіль». Тобто шлюб із самого початку не розглядається як своєрідний договір на час земного життя. Крім того, коли ми поминаємо покійного, то просимо упокоїти його там, де немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання.
Зауважте, говоримо не про «забути про нього», а саме просимо упокоїти, тобто зберегти живим у Бога. Ось тут і відповідь. Адже у Бога «всі живі» (Лк. 20:38). Якщо чоловік і дружина живі у Бога, то живе і те, що їх єднало. До речі, апостол Павло прямо говорить: «Любов ніколи не перестає» (1 Кор. 13:8). А все інше, як він там само пише, припиниться – і знання, і пророцтва, і так далі. А от любов залишається.
Щоправда, треба сказати й інше. Господь відповів саддукеям, що у воскресінні «ні одружуються, ні виходять заміж» (Мф. 22:30). Але тут мається на увазі той бік шлюбу, який пов'язаний із земним життям, із тілом, із побутом, із народженням дітей. І ось він справді закінчується. Але це не означає, що закінчуються самі люди і те, як вони стали одним тілом за десятиліття спільного життя.
Церква адже не випадково доручає вдові або вдівцю найголовнішу справу – молитву. І це не втішний ритуал. Це і є той самий зв'язок, тільки тепер він діє не через розмови за вечерею, а через поминання. І ось тут важливо зрозуміти, що, поминаючи покійного, людина не просто згадує минуле, а продовжує про нього дбати. А турбота про покійного виражається в найголовнішому: подати на проскомидію, помолитися, роздати милостиню на його пам'ять, і навіть, може, пробачити того, кого він не встиг пробачити.
Тож зв'язок не лише залишається. Він стає сильнішим і чистішим, тому що з нього йде все те, що нас дратувало й ображало в побуті.
А ще скажу річ, яку, мабуть, багато хто відчуває. Туга, яка залишається, – це ж теж свідчення про вічність. Тому що, якби там, за могилою, нічого не було, то й боліти було б нічому.
