Церковні рейдери на марші
На думку УПЦ КП, в Україні немає механізму реалізації пункту 8 закону «Про свободу совісті та релігійні організації», що передбачає право віруючих на зміну юрисдикції. Далі в заяві присутні скарги на труднощі, які нібито влаштовує релігійний центр тих громад, які побажали змінити юрисдикцію. «Найчастіше» такі проблеми, стверджується в заяві, виникають з УПЦ. Перехід віруючих до Київського патріархату нібито «блокується» з використанням «силового, інформаційного і юридичного тиску на громаду».
У цьому твердженні цинічно все.
Насамперед потрібно оцінити лукавство обороту «найчастіше». Тобто Київський патріархат вважає, що є ще якісь випадки переходів громад. Цікаво було б дізнатися, що це за випадки. Справа в тому, що закон не може прийматися виключно для потреб однієї конфесії, оскільки це вказувало б на його дискримінаційний і корупційний характер. Тому УПЦ КП вигадує якісь таємничі випадки труднощів переходу громад інших конфесій. Насправді в інших релігійних організаціях ніяких серйозних проблем не існує. Цей закон хочуть прийняти саме «під УПЦ КП». Всі все бачать і все розуміють.
Що стосується «силового, інформаційного і юридичного тиску», то Київський патріархат, напевно, переплутав. Тиск дійсно здійснюється, але тільки з боку самого УПЦ КП. Залучення праворадикальних та інших угруповань (Правий сектор, Айдар, Самооборона) для залякування віруючих УПЦ і захоплень храмів, «риторика ненависті» і фейки на адресу УПЦ, незаконні перереєстрації статутів її громад та махінації з реєстром, – це дії Київського патріархату і його прихильників, але не Української Православної Церкви. Що стосується «юридичного тиску», то з яких пір захист своїх прав в судовому порядку вважається «юридичним тиском»? Це все одно що вважати покарання злочинця «юридичним тиском» на нього. Якщо закон і законність сприймаються Київським патріархатом як «тиск», можливо, йому варто було б долучитися до ІДІЛ.
Київський патріархат також лукавить, що конфлікт починається всередині громад УПЦ. Як свідчить практика, конфлікт починається з зовнішніх провокацій прихильників або представників Київського патріархату. Якщо б священики УПЦ КП не їздили по селах і не збирали підписи за «перехід», мимохідь поширюючи неправдиву інформацію про УПЦ, то ніяких конфліктів у багатьох випадках не виникало б. Також причиною смути в громадах було втручання світських прихильників Філарета – підприємців, урядовців, представників місцевої влади, активістів партії «Свобода», Правого сектору і т. д. Підписи найчастіше збираються не тільки серед жителів села, але й навколишніх населених пунктів.
Читайте також: "Тут все моє!", або Як УПЦ КП реєструє свої громади
Ключовим аргументом УПЦ КП та авторів законопроекту є потреба в забезпеченні «волевиявлення більшості членів громади». І тут виникає непереборна проблема – визначення меж релігійної громади. В українських православних громадах немає фіксованого і документованого членства. Як мешканці того чи іншого населеного пункту можуть довести, що вони є членами церковної громади, до того ж ще й більшою її частиною? Чи може людина, яка прийшла один раз за рік, щоб освятити кошик з пасками, вважатись членом місцевої громади? Згідно зі статутом УПЦ, парафіянами можуть вважатися лише віруючі, які регулярно приступають до причастя, сповіді, активно беруть участь у житті громади, і не порушують канони Церкви.
Рішення якоїсь частини людей піти у розкол вже є грубим порушенням канонів Церкви, а це означає, що група парафіян «бажаючих змінити юрисдикцію» діє в порушення статуту громади УПЦ, на підставі якого держава і Церква дозволила їм здійснювати свою діяльність. Тому ніякого «переходу» бути не може в принципі. Правильним описом процесу може бути лише «вихід» частини віруючих з громади. Публічна декларація бажання піти у Київський патріархат рівносильна заяві про вихід з громади. Тому ці люди не можуть більше вважатися членами громади, оскільки вони за фактом з неї вийшли, а значить нічого вирішувати вже не можуть. І юридично, і з моральної точки зору розкольники повинні реєструвати нову громаду, і ніщо цьому не перешкоджає. Це і є зміст і механізм реалізації п. 8 закону про свободу совісті та релігійні організації.
Якби суди чи органи місцевого самоврядування, які реєструють релігійні громади, враховували членство за вказаними вище критеріями, то можна було б бути впевненим, що в абсолютній більшості випадків число віруючих УПЦ було б більше прихильників УПЦ КП, оскільки рівень релігійної дисципліни в канонічній Церкві набагато вищий. Ті, хто не бажає виходити з громад УПЦ, як правило, регулярно причащаються, поважають канони Церкви, приймають активну участь в житті Церкви. За свідченнями очевидців, багато які ініціатори «переходів» практично ніколи в храмі не з'являлися (як наприклад в Грибовиці). «Більшість» прихожан створювалась штучно, за рахунок залучення номінальних православних або зовсім сторонніх людей.
Виходить, що ті, хто постійно ходили до Церкви, дотримувалися статуту, в результаті позбавляються всього. І це зовсім не «дві людини», як синхронно перебільшували Саган та Єленський. У багатьох випадках це десятки людей, яких позбавляли можливості відвідувати власний храм. Ті ж, хто на порозі церкви, може, і не з'являлися зовсім, раптом заявляють про своє право щось вирішувати в житті громади. Юраш стверджує, що закон «неуважно прочитали», і все буде чесно. Мовляв, буде враховуватись думка лише «релігійної громади», а не територіальної. Але на практиці всі переконалися, що це утопія, і, якщо закон приймуть, то рейдерські схеми нікуди не подінуться. Після «зміни юрисдикції» заявлена більшість раптом випарується, і до невеликого будинку священика УПЦ приходитиме набагато більше людей, ніж до «відвойованого» просторого храму новоспечених «парафіян Київського патріархату».
Далі в заяві згадується про те, що в Україні Церква не має статусу юридичної особи. «Немає храмів "УПЦ КП" і "УПЦ", є храми, які належать громадам певної конфесії. Громадам, а не конфесії!»
Тут Київський патріархат вдається до невеликого логічного трюку. Спочатку він каже, що є «храми, які належать громадам певної конфесії», а в новому реченні словосполучення «певної конфесії» опускає, і виходить, що храми належать абстрактній «громаді» без конфесійної визначеності. Але «просто релігійної громади» не існує в природі. Є або громада УПЦ, або УПЦ КП, або іншої конфесії, але немає просто «релігійної громади». Сутність релігійної громади полягає в її предикаті (конфесійній визначеності), а не у факті зібрання людей. Тому храми належать «громаді УПЦ», а не просто «громаді». У цьому контексті важливим є сам факт існування громади, а не її чисельність. 1000 осіб, чи 10 – не має значення: головне, що якщо за документами храм належить «громаді УПЦ», то незалежно від коливань чисельності її складу, він продовжує їй належати. А оскільки у всіх конфліктних випадках громада УПЦ продовжує існувати, то і всі права на храм вона зберігає. Як можна ліквідувати громаду УПЦ, якщо в ній знаходяться десятки віруючих?
До того ж, православні релігійні громади не створюються простим бажанням віруючих. Для цього потрібний дозвіл єпархіальних структур тієї чи іншої конфесії. Тобто не громади самі себе створюють, але та чи інша Церква створює громади. Чому ж, якщо створення громад залежить від Церкви, то їх ліквідація раптом не залежить? Виходить, Церква забезпечує певній групі людей статус «релігійної громади», на підставі чого вона реєструється як юридична особа. А потім Церква виявляється більше не потрібна і не має жодних прав.
Однак, створюючи громаду, Церква очікує від парафіян дотримання церковних приписів. Не може ж вона заохочувати тих, хто виступає проти неї самої і порушує права тих, хто залишається їй вірним. Законопроект 4128 цілком скасовує ієрархічну структуру церкви, змушуючи погодитися з тим, що створені нею громади будуть ліквідуватися без її згоди та участі.
Читайте також: Чи відбудеться більшовицький переворот в релігійній сфері України?
Дивно, наскільки все це нагадує більшовицьку логіку: «землю – селянам», «заводи – робітникам» і т. д. Більшовики хотіли скасувати посередницькі структури, скасувати ієрархію, щоб ввести псевдодемократію. Але в нормальних державах Церкви мають статус юридичної особи, і все церковне майно у разі виходу громад залишається за Церквою. І ніхто в цих державах не вважає, що статус юридичної особи для церкви якось утискає права віруючих. Отже, принцип більшості і прямої демократії – це відносна річ у правовій сфері.
Те, що в Україні УПЦ досі не отримала статус юридичної особи, є порушенням свободи віросповідання. Це не дає їй можливості нормально функціонувати. Доморощені більшовики не можуть зрозуміти, що права Церкви як такої не менш важливі, ніж права громад. І те, що в Україні статус юридичної особи мають громади, не означає, що вищі церковні структури і церковні правила не мають жодного значення.
0
0
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Читайте також
Дональд Трамп і Камала Харріс: принципові відмінності для християнина
15 Листопада 20:27
«Свинопас» і «Ферзь»: кого ПЦУ ставить за приклад?
14 Листопада 14:15
Без Помпео: Початок кінця міжнародної підтримки проєкту ПЦУ?
12 Листопада 22:15
Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита
27 Жовтня 19:04
Які таємниці про СПЖ вивідала СБУ через свого агента?
26 Жовтня 09:26