Як УПЦ ламає історичні стереотипи?
Поведінка УПЦ останні шість років сприймається як належна, а тим часом у широкому історичному контексті вона досить нетипова. Чому? Спробуємо розібратися.
Останні шість років – це час створення та просування проекту ПЦУ, який замислювався як створення єдиної православної національної церкви в Україні. Коли творці ПЦУ лише планували переходити до активних дій, то, напевно, всі вони розраховували на швидкий успіх своєї витівки. І патріарх Варфоломій разом із іншими фанаріотами, і тодішній президент П. Порошенко, і представники Держдепу США вважали, що вони зможуть вирішити українське церковне питання на раз-два. Фанар визнає Філарета та інших розкольників у «існуючому сані», і всі Помісні Церкви з цим погодяться. Патріарх Варфоломій одним розчерком пера поверне Київську Митрополію до Константинопольського патріархату, і ніхто йому не посміє заперечувати (РПЦ не береться до уваги). Потім він накаже всім українським православним конфесіям злитися воєдино, і вони слухняно зіллються, тим більше, що П. Порошенко підштовхне їх до цього зі свого боку.
У кожного з учасників проекту цілі були свої: патріарх Варфоломій хотів утвердити своє верховенство у Православ'ї, Держдеп вважав, що це сприятиме незалежності України від Росії, а П. Порошенко дуже хотів бути переобраним на другий термін, плюс отримати державну церкву, яка буде зобов'язана йому своїм існуванням. І всі вони були по-своєму раціональні у своїх розрахунках.
Якби проект ПЦУ вдався, то справді патріарх Константинопольський продемонстрував би всьому світу, як він не просто розпоряджається Божественною благодаттю, а й проникає крізь час. З 1992 р. по 2018 р., тобто цілих 26 років, усі без винятку Помісні Православні Церкви визнавали, що всі священнодійства Філарета недійсні, в тому числі й усі «висвячення» в сан священника та єпископа. І тут раптом, рішенням Константинопольського патріарха від 10 жовтня 2018 р., Божественна благодать повертається до 1992 р. і починає діяти заднім числом. Хто ж може ще зробити таке диво, крім Його Всесвятості? Можна тільки собі уявити, як зміцнився б авторитет глави Фанара в Православ'ї, якби таке сталося.
Чиновники Держдепу США та представники американського істеблішменту вважали, що якщо відірвати УПЦ від Московського патріархату, то Україні буде легше втекти з-під впливу Росії. Історичних прецедентів хоч греблю гати. Починаючи зі Старозавітних часів, коли Ізраїльське царство відокремилося від Юдеї, його правителі влаштували жертовник на горі Гаризим, щоб ізраїльтяни не ходили до Єрусалиму на поклоніння. Ізраїльських царів мало турбувало, що Господь сповістив через пророків, що приносити жертви Йому можна лише в Єрусалимському храмі, їм важлива була державна незалежність. Румунія, Сербія, Болгарія, коли звільнялися від Османського ярма, проголошували автокефалію своїх Церков, щоб уникнути впливу Константинопольського патріархату, який був частиною адміністративної структури Османської імперії. Так само мало статися і з Україною.
П. Порошенко, який керував країною, дістав український народ так, що за нього майже ніхто не хотів голосувати. Перед виборами в 2019 році він цілком резонно зібрався пред'явити виборцям як свої досягнення створення єдиної Української автокефальної церкви. Подія історичних масштабів без жодних перебільшень.
Все це вийшло б, але УПЦ раптом заявила, що Церква Христова існує зовсім не для того, щоб задовольняти подібні хотіння. УПЦ заявила, що Церква Христова – це не елемент передвиборної агітації та не ключик, який відкриває двері до президентського кабінету. Її не можна використовувати у власних корисливих інтересах. Церква не є атрибутом державності, опорою незалежності чи скріпою нації. І тим більше, Церква не може бути ареною цинічних фокусів з визнанням благодатності «хіротоній» заднім числом. Щодо виходу з-під впливу РПЦ, то, по-перше, на адміністративному рівні це було здійснено ще в 1990 р., коли УПЦ стала самостійною та незалежною в управлінні. Всі кадрові, адміністративні та інші питання вона вирішувала абсолютно самостійно. По-друге, наратив: незалежній державі – національну церкву, сильно віддає єрессю етнофілетизму, коли національні інтереси ставляться вище за церковні. А по-третє, той шлях отримання автокефалії, який пропонували УПЦ патріарх Варфоломій та П. Порошенко, був настільки явно антиканонічним, що його ухвалення було рівносильне відокремленню від Церкви Христової.
Загалом УПЦ поставила релігійні аргументи вище за політичні, і ніхто з учасників проекту ПЦУ не зрозумів її. На Фанарі щиро не зрозуміли, як можна сказати «ні» сильним світу цього, коли вони дуже чогось хочуть. На превеликий жаль, історія Константинопольського патріархату сповнена прецедентами, коли церковні ієрархи займалися не так проповіддю Євангелія, як обслуговуванням інтересів світської влади. Треба помазати на царство якогось імператора – будь ласка. Треба розлучити його з дружиною і дозволити другий чи навіть четвертий шлюб – будь ласка. Потрібно помазати на царство наступного монарха, який убив попереднього помазаника – теж будь ласка. Потрібно змістити патріарха, який не догодив чимось імператору – збирається собор єпископів і слухняно виконує монаршу волю. Треба повернути цього ж патріарха, який звідкись узяв гроші, щоб заплатити турецькому султану за «берат» – той самий собор єпископів вирішує повернути колишнього патріарха, відправивши нинішнього на заслання з тією самою метою – збирати гроші на «берат».
Це не жарти і не наклеп на Константинопольський патріархат. Відкрийте книги з історії та переконайтеся. Одного з найбільших отців Церкви, святителя Іоанна Златоуста, собор єпископів двічі за указом імператора скидав і відправляв на заслання. Причому вперше, в 403 р., єпископи (!) взагалі засудили його до смерті. В 963 р. помер візантійський імператор Роман ІІ, який за деякими джерелами був отруєний своєю дружиною Феофано. І незважаючи на те, що Роман мав двох синів, владу узурпував воєначальник Никифор Фока, який, знову ж таки за деякими джерелами, був коханцем Феофано. Никифора благополучно помазав на царство Константинопольський патріарх, а Феофано стала його дружиною. Але вже через шість років, 969 р., у Феофано був уже новий коханець, племінник Никифора Іоанн Цимисхій. Одного разу вночі Феофано таємно ввела Цимисхія до спальні, де той убив Никифора з особливою жорстокістю. «Іоанн схопив його за бороду і безжально мучив його, а змовники так люто і нелюдяно били його рукоятками мечів по щоках, що зуби розхиталися і почали випадати з щелеп. Коли вони переситилися вже муками Никифора, Іоанн штовхнув його ногою в груди, змахнув мечем і розітнув йому надвоє череп», – розповідає візантійський історик Лев Диякон. А Іоанн Цимисхій також благополучно був помазаний на царство Константинопольським патріархом.
Починаючи з 1453 р., під владою Османів Константинопольський патріархат взагалі перетворився на структурний підрозділ турецького держапарату, наскрізь корумпований і покірний світській владі. «Єпископи, які заплуталися в темних справах і політичних інтригах, ставали жертвами честолюбства і жадібності. Кожен новий патріарх просив у султана берат на право відправляти свою посаду, і йому доводилося дорого платити за цей документ. Патріарх покривав свої витрати за рахунок єпископів, отримуючи з кожного з них винагороду за призначення главою єпархії; ті, своєю чергою, обирали парафіяльних священників, а священники паству. <…> Одна і та сама людина іноді ставала патріархом по 5–6 разів, а кілька колишніх патріархів зазвичай жили у вигнанні, вперто вичікуючи зручного випадку, щоб повернутися на престол», – писав сучасний історик і богослов Калліст Уер, єпископ Константинопольського патріархату. Подібні приклади далеко не поодинокі.
Звичайно, не в одному Константинопольському патріархаті діялися такі жахливі речі. В інших помісних церквах теж відбувалося щось подібне, хоча в набагато менших масштабах. Але Фанар заплямував себе ще й тим, що нехтував не тільки моральними нормами і канонічними правилами, а й віроучительними догматами. Це відбувалося двічі в історії (Ліонська та Флорентійська унія), коли Константинопольський патріархат намагався продати православ'я римському папі в обмін на військову допомогу Візантійській імперії. Церковний народ цим спробам чинив опір, і вони виявилися невдалими. Однак наратив, що якщо сильні світу цього чогось дуже хочуть, то церковними правилами можна знехтувати, міцно в'ївся у свідомість фанаріотів (не лише їх, звісно). З таким історичним багажем чи, як зараз кажуть, бекґраундом, Константинопольські ієрархи підійшли до вирішення українського церковного питання.
Але тут, як то кажуть, найшла коса на камінь. УПЦ замість того, щоб слухняно виконати хотіння Константинополя, Банкової та Держдепу, голосно заявила, що для Церкви важливішим є вчення Христа та канонічні правила. Це викликало не лише гнів усіх учасників проєкту ПЦУ, а й щире нерозуміння причин такої поведінки. Чому б не послухатись, якщо такі могутні сили у світі хочуть, щоб це здійснилося? Тим більше, що це обіцяє дуже великі життєві вигоди. Ну а те, що послідовники Філарета Денисенка та українських автокефалів не мають канонічного висвячення, то патріарх Варфоломій бере це на себе, напише папірець, що все гаразд, і вперед! Усього справ-то!
Можна припустити, що патріарх Варфоломій, посилаючи наприкінці 2018 р. архієреям УПЦ листи із запрошенням на так званий об'єднавчий собор 15 грудня 2018 р., був упевнений, що всі чи переважна більшість із них, відгукнуться. Яким же було його здивування, коли він отримав свої листи назад нерозкритими. Адже з погляду політики це було чисте божевілля – відмовлятися від явних вигод і прирікати себе на гнів сильних світу цього. Якщо єпископат УПЦ у повному складі з'явився б на «об'єднавчий собор», то він просто задавив би УПЦ КП та УАПЦ своєю чисельною перевагою. Блаженніший Онуфрій став би на чолі цього об'єднання, інші ієрархи теж у накладі не залишилися б. Ну і звичайно ж, у такому випадку не було б гонінь, кримінальних справ, захоплень храмів та іншого свавілля, яке відбувається зараз. Навпаки, було б повне вподобання влади. Мери міст, народні депутати та інші можновладці, які зараз перекрикують один одного, вимагаючи заборонити УПЦ, слухняно ходили б у хресних ходах, показово тримали б свічки перед телекамерами та запрошували б архієреїв на урочисті заходи, офіційні та неофіційні.
В цьому випадку й визнання такого об'єднання з боку інших Помісних Церков йшло б набагато веселіше, адже всі архієреї УПЦ мають благодатне канонічне висвячення. Загалом, куди не глянь – одні переваги, і все це цілком відповідало б тим частішим проявам сервільності ієрархів перед владою, яка, на жаль, мала місце відтоді, як християнство стало державною релігією. Тому всі учасники проєкту ПЦУ щиро дивувалися, не розуміючи, чим керується УПЦ, йдучи проти волі сильних світу цього.
Спочатку всі думали, що УПЦ так прикипіла до Московського патріархату, що спить і бачить, як наші країни знову об'єднуються. Але війна спростувала таку думку. УПЦ не лише в перший день війни заявила про підтримку суверенітету України і не лише закликала народ стати на захист нашої країни, вона ще чітко відмежувалась від позиції Московського патріархату, заявивши про свою незгоду. УПЦ почала надавати найзначнішу серед усіх релігійних організацій України допомогу українським воїнам, що борються на фронті, та біженцям, які втратили дах над головою та засоби до існування. У всіх українських храмах звершується молитва за владу та військо. Більшість громад і монастирів відправляють на фронт автомобілі, засоби захисту та інше необхідне обладнання. То чому тепер не об'єднатися з ПЦУ? Адже після Собору УПЦ у Феофанії 27.05.2022 р., коли УПЦ проголосила свою повну самостійність і незалежність, дуже багато хто в РПЦ став вважати українських архієреїв зрадниками, а деякі надто гарячі голови взагалі пообіцяли з ними розібратися у разі захоплення України. Тепер для УПЦ, грубо кажучи, і в РПЦ дороги немає, і з ПЦУ не об'єднуємось? Чому?
Та все тому, що УПЦ намагається залишитися Церквою Христовою, а не перетворитися на бюро релігійних послуг для держави та її громадян, тому що УПЦ вважає благодатність єпископських хіротоній чимось реальним, а не умоглядним поданням у головах Константинопольських ієрархів, бо на цьому історичному етапі Церква повинна відмовити сильним світу цього у покорі, щоб не перетворитися на музейний експонат, рудимент середньовіччя. Сьогодні вже не вийде, як кількасот років тому, виїхати на загальній релігійності, оскільки більшість людей не релігійна взагалі. Сьогодні Церква повинна або повернутися до свого споконвічного призначення («…ідіть, навчіть всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа…») (Мф. 28, 19) або стати історичною декорацією, яка цікавить хіба що любителів старовини. Але для того, щоб повернутися Церкві до споконвічної мети, потрібно поламати ті негативні історичні стереотипи, до яких так звикла і світська влада, і багато церковних ієрархів. Як буде далі, чи вистачить ієрархам, духовенству та церковному народу віри та мужності вистояти і не зламатися – покаже час.
