Де ж Бог і де всі інші?
Часто у віруючих у ході нинішніх скорбот ы випробувань виникає почуття залишеності та самотності. А в голові крутиться питання, винесене в заголовок. Спробуємо відповісти на нього.
Коли Іуда на чолі з загоном воїнів прийшов у Гефсиманський сад, щоб зрадити Ісуса, апостол Петро кинувся на захист Христа. Він вихопив меч і мало не вбив одного з архієрейських рабів. І тоді Господь сказав йому: «...чи думаєш, що Я не можу тепер благати Отця Мого, і Він надасть Мені більше, ніж дванадцять легіонів Ангелів?» (Мф. 26, 53). Він наказав Петру повернути меч назад у піхви і покірно пішов за воїнами на суд і на Голгофу.
Ми, християни, часто читаємо це місце Святого Письма, дивуємося, розчулюємося, але ніяк не приміряємо цю ситуацію на себе. Як нам часто хочеться при зіткненнях з нашими противниками, при захопленнях храмів, при несправедливих рішеннях чиновників і так далі, щоб з неба зійшли ці дванадцять легіонів ангелів і врятували нас. Як нам хочеться, щоб наші кривдники одразу на місці понесли заслужену кару. Щоб відбулося якесь диво, яке б засвідчило всіх у істинності нашої віри, у благодатності нашої Церкви. Як нам хочеться, щоб хоча б наші земні побратими підтримали нас якимось значним чином. Щоб на наш захист зібралося багато людей, щоб влаштувалося багатолюдне молитовне стояння, щоб приїхав архієрей із сонмом духовенства. Щоб усі побачили нашу силу та численність.
Так, нам дуже хочеться, щоби було так. Іноді це буває. Наприклад, 8 квітня 2023 р. під час захоплення храму в селі Липовець Київської області один із нападників зірвав зі священника хрест і одразу впав мертвим. Так, такі випадки Господь іноді посилає на настанову всім: і гнаним і гонителям. Проте найчастіше відбувається навпаки. Не так, як нам хотілося, а як написано в Євангелії. А там сказано, що Христа залишили всі. Учні розбіглися, найревніший з апостолів, Петро, тричі зрікся, ті, хто кілька днів тому кричав: «осанна!», заволали: «Розіпни, розіпни Його!». Це почуття самотності і залишеності дійшло настільки, що з Хреста пролунали страшні слова: «Боже Мій, Боже Мій! – навіщо Ти Мене залишив?» (Мф. 27, 46).
Сьогодні, коли забирають храми, обливають брехливими звинуваченнями, загрожують фізичною розправою та іншими неприємностями, часто священник і невелика жменька парафіян опиняються на самоті. Або, принаймні, вони так це сприймають. Бувало, за сприятливих часів у храм ходило багато людей, а заходило ще більше. Батюшку поважали, на храм жертвували. А тепер храм забрали або ось-ось можуть забрати, колись привітні односельці дивляться косо і обзивають «московськими попами», з дітей знущаються у школі тощо. Навколо священника часто залишаються лише найстійкіші та найвірніші парафіяни. Буває, що їх дуже мало. Представники місцевої влади, які нещодавно запрошували освячувати нові адміністративні будівлі, хрестили дітей і показово ставили свічки у храмі на великі свята, тепер у кращому разі ігнорують, а то й принижують, щоб максимально дистанціюватися в очах односельців від «неправильного» священника. Такі зміни досить важко прийняти. Як не крути, а житейське благополуччя, звичний порядок речей – все це має велике значення для людини.
Окрема тема – це участь архієрея в житті гнаної громади. Деякі з них дійсно беруть проблеми громади близько до серця, приїжджають, втішають, підбадьорюють. Можливо, допомагають матеріально. Але так буває не завжди і не скрізь. Часто громадам доводиться самим випливати з бурхливого житейського моря. Часом у найважчий момент, коли громаді хочеться відчути на собі святительську турботу та піклування, вона виявляється наданою самій собі. І з'являються здивовані думки: а як же так? А чому? А де вся церковна повнота? Невже до нас нікому вже немає діла? Так, у такі моменти може бути дуже прикро, а, головне, немає розуміння, чому так відбувається, адже у житіях святителів ми читаємо про зовсім інше ставлення. Але не будемо зараз виправдовувати чи ганити таке ставлення, замислимося ось про що.
Одне з одкровень, яке християнство принесло у світ – це те, що Бог любить не всіх, а кожного. Кожна людська душа цінна перед Богом, за кожну людину Господь був розіп'ятий, з кожною людиною Христос вибудовує свої стосунки, кожного виховує окремо. Якщо у старозавітні часи суб'єктом стосунків з Богом був увесь ізраїльський народ, то в Новому Завіті таким суб'єктом є кожна окрема людина. Це співвідношення народу та людини у стосунках з Богом стає більш зрозумілим, якщо порівняти паралельні місця в Євангеліях від Матфія та Марка. Матфій наводить слова Христа перед Його вознесінням так: «Тож ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа…» (Мф. 28, 19). Тобто проповідь має бути звернена до народу, до групи людей, але кожна людина з цієї групи сама приймає чи відкидає проповідь. Про це говорить апостол Марк: «Хто буде вірувати і хреститися, буде спасенний; а хто не буде вірувати, буде засуджений» (Мк. 16, 15). Це звернення Бога до кожної окремої людини простежується в багатьох місцях Святого Письма. «Ось стою біля дверей і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним, і він зі Мною» (Об'явл. 3, 20). І найостанніший Страшний суд буде над кожною окремою людиною: «…і судимий був кожен у своїх справах» (Об'явл. 20, 13).
І ось кожну людину Господь виховує і відчуває по-своєму. У когось відібрали храм, а у когось – ні. Когось вигнали з церковного дому, а хтось має житло. Десь громада стійко вся тримається разом, а десь частина бореться за перехід до ПЦУ. Комусь архієрей дзвонить кілька разів на тиждень, а про когось зовсім забув. Хтось взагалі сидить за ґратами, а хтось на волі. І часто підмиває сказати самому собі: ось тому легше. А за цим зазвичай слідують ремствування на «несправедливість». Нарікання на оточуючих людей, на побратимів, на священноначалля, на Церкву, на Бога, зрештою.
Бог поставив кожного з нас у ті обставини, які Він вважає за потрібне. І кожен із нас повинен у цих обставинах відповісти на запитання: чи вірний я Христу чи ні? Відповісти насамперед самому собі. Незважаючи на те, чи підтримують тебе оточуючі, чи допомагають вони тобі нести твій хрест, чи піклується про тебе архієрей, чи залишилися взагалі навколо тебе ті, хто розуміє твоє прагнення залишитися в Церкві і не зрадити її?
Ми не знаємо, чому Бог дає одному одне, а іншому інше. Часто ми не можемо зрозуміти Його промислу. Але ми можемо довіритись йому. Власне, нічого іншого нам і не залишається. У житії преподобного Антонія Великого є опис його боротьби з демонами. Ця боротьба була довгою та дуже жорстокою. Демони спокушали його гріховними помислами і відчуттями, приходили до нього в жахливих образах, намагалися наводити на нього страх, завдавали йому сильного тілесного болю. І ось в один момент, коли Антоній лежав у знеможенні від цієї боротьби, йому з'явилося світло, в якому він відчув Бога. І не маючи жодних ні душевних, ні тілесних сил, Антоній звернувся до Нього зі словами, в яких чується тінь осуду: «Де Ти був, доки я приймав страшні муки? Чому не з'явився раніше і не спасав мене?». І Господь відповів йому, що Він завжди був поряд з Антонієм і дивився на його боротьбу, на його подвиг.
Господь поруч з нами так само, як Він був з преподобним Антонієм. Він дивиться на наші скорботи, на нашу боротьбу зі спокусами, на те, чи піддаємося ми чи ні різним помислам від диявола, що нам прибувають. І так, Бог легко може надати нам дванадцять легіонів ангелів, але в чому ж буде тоді наш особистий подвиг? За що ми отримаємо нагороду на Небесах? У святих отців-подвижників нерідко можна зустріти ще й таку думку: демони особливо сильно переконують нас, що послані нам випробування вище за наші сили саме тоді, коли вони повинні скоро закінчитися. В останній момент вони прагнуть вирвати нашу перемогу. Хочуть, щоб ми впали вже перед самим фінішем, не ввійшли у двері Божого Царства, коли до неї залишається зовсім трохи.
Дивна річ, майже весь навколишній медіапростір переповнений наративом: «Хай не буде в нас жодних проблем ніколи!». Численні статті, ролики, виступи, пропозиції типу: як уникнути проблем, як вирішувати всі проблеми, як позбавитися проблем і так далі. Ми хоч-не-хоч засвоюємо собі цей наратив і дійсно намагаємося уникати проблем усіма силами. А от святі отці пропонують зовсім інше: «потерпи проблеми». Про це писали майже всі подвижники.
Ось, приміром, уривки з листів ігумена Никона (Воробйова), який жив зовсім недавно і пережив радянські гоніння і сповна хильнув тюремного життя за Христа. Одній своїй духовній дочці він пише: «Ворог наш диявол знає це і обурює тебе, дає хибні думки, нетерпіння, розпач, засудження людей, порядків життя, начальства тощо. Ти маєш це зрозуміти, пізнати досвідом і чинити опір дияволу». Не забуватимемо, що це писалося в роки радянської влади. «Порядки життя» – безжальний і нелюдський радянський лад, який знищував віру та Церкву. «Начальства» – це компартія, яка через ГУЛАГи залізною рукою заганяла всіх у «світле майбутнє». Никон не виправдовує все це, але пише, що обурення проти цього – від диявола.
В іншому своєму листі він говорить про те, що кожен християнин проходить випробування, і саме в них проявляється любов до Бога: «Вірність Богу випробовується саме покірним терпінням усіляких скорбот і хвороб. Згадай історію всіх святих: пророки, апостоли, мученики, преподобні чоловіки і жони – чого тільки не зазнали вони з любові до Бога!».
А коли вже немає сил нести хрест, коли буває нестерпно важко і хочеться все кинути, він рекомендує наступне: «Треба частіше закликати Боже ім'я, ставити себе перед лице Боже і просити терпіння, коли стане занадто важко. Як змії отруйної потрібно остерігатися ремствування. Нерозсудливий розбійник наріканням і лайкою не тільки посилив свої муки, а й загинув навіки, а розсудливий – свідомістю, що гідне у справах сприймає, і страждання полегшив, і Царство Боже успадкував».
Є таке чернече правило: на послух не напрошуйся, але від послуху не відмовляйся. Ми не напрошувалися на гоніння, але коли Богу завгодно нам їх послати, не треба відмовлятися. Краще потерпіти, як терпіли всі святі та подивитись, які будуть у цього плоди.
