Статус УПЦ сьогодні: про що говорять говоруни?
Архімандрит Кирил (Говорун) дав інтерв'ю, в якому озвучив позицію Фанара щодо ситуації в Україні. Має сенс розібратися, у чому вона полягає і в чому її неправда.
Розбирати погляди Говоруна ми будемо на прикладі інтерв'ю, яке в нього взяв якийсь монах Андронік і яке викладено на Youtube-каналі Cyril Hovorun під назвою «Розмова з монахом Андроніком».
Втім, думки, озвучені в цьому інтерв'ю, не є унікальними, Говорун їх транслює постійно в тій чи іншій інтерпретації.
Більше того, значною мірою його тези є позицією Константинопольського патріархату, кліриком якого він зараз є. Це означає, що саме ці тези просуває Фанар в Україні і саме цю позицію намагається нав'язати не лише українським релігійним діячам, а й усім іншим Помісним Церквам. Також, на нашу думку, позиція Говоруна та Фанара щодо УПЦ зараз співзвучна тій, що займає Офіс президента України.
Тож давайте розбиратися.
А де Євангеліє?
Але, перш ніж розпочати розбір конкретних тез, скажемо про загальне враження від інтерв'ю. Ось сидять два ченці, один світського вигляду інтелектуал, інший – з довгою благородною бородою, молитовник, розмовляють цілу годину про церковні справи, про дуже важливі церковні справи, і при цьому не тільки не згадують слів: Христос, Євангеліє, спасіння, духовна боротьба, але й взагалі навіть за змістом не стосуються цих тем. Вони не говорять про справедливість, милосердя, любов до Бога і ближнього.
Нічого такого нема! Є витончене колупання в канонах та історичних подіях, незграбні спроби притягнути все це за вуха в наш час, накласти на наші принципово інші умови життя Церкви та виправдати непристойні дії Константинопольських ієрархів жонглюванням канонічними правилами та історичними прецедентами. Хтось може заперечити, мовляв, йшлося саме про канонічні моменти, до чого тут Христос і любов до ближнього? Але річ у тому, що якщо ми відкриємо Новий Завіт і прочитаємо апостольські послання, то побачимо зовсім іншу картину, ніж ту, яку ми бачили в інтерв'ю.
Апостоли в Соборних посланнях, а тим паче апостол Павло в посланнях до конкретних громад, розбирали не менш конфліктні ситуації, ніж сьогоднішня церковна ситуація в Україні, вирішували не менш важливі та болючі питання. Але в них все було пронизане любов'ю до Бога і ближнього, у них все зводилося до спасіння душ людських, милосердя, покаяння, прагнення Бога. А в «Бесіді з ченцем Андроніком» ми побачили зовсім інші прагнення: з'ясувати, хто кому має належати, хто має наказувати, а хто підкорятися, хто в якому статусі перебуває, від кого цей статус залежить і таке інше.
І найгірше, що це не тільки чернець Андронік з архімандритом Кирилом розмовляють у подібному ключі. Багато ієрархів, духовенства та церковних діячів діють так само. Вони сперечаються за канонічні території, шукають слави своєму патріархату (в кращому разі), а часом і собі особисто і при цьому забувають «найважливіше в законі: суд, милість і віру» (Мф. 23, 23).
Хто винен у тому, що відбувається в Україні?
Якщо для престижу «престолу Константинопольського» треба збрехати, образити, позбавити власності, підставити під удар безжальних радикалів мільйони вірян в Україні, такі діячі, не замислюючись, йдуть на це. Згадаймо, що говорили фанаріоти, коли у 2018 р. влізли у вирішення питання про церковний поділ в Україні. Вони казали, що, мовляв, їм так шкода, що розкольники з УПЦ КП та УАПЦ перебувають поза Церквою, що вони вирішили їх просто взяти та возз'єднати з собою, а принагідно забрати собі всі православні конфесії в Україні під виглядом повернення Київської митрополії зразка 1686 р.
Але давайте відповімо на запитання: хіба прихильників УПЦ КП та УАПЦ хтось утискував в Україні? Хтось виганяв їх із храмів, які вони своїми працями та коштами піднімали з руїн, реставрували та прикрашали? Хтось забирав у них церковне майно? Хтось виганяв їх священників разом із дружинами та малими дітьми з церковних будинків при сільських храмах? Хтось бив їх парафіян? Погрожував їм, залякував? Хтось ухвалював закони про заборону їхньої діяльності? Хтось влаштовував їм цькування і виливав на них тонни брудної брехні у ЗМІ та соцмережах? І хіба їм були зачинені двері до справжньої Церкви Христової? Хіба на них не чекали з розкритими обіймами, як чекав батько свого блудного сина з євангельської притчі? Що ж тоді керувало фанаріотами? Чи не прагнення утвердити верховенство Константинополя в усьому світі? Чи не бажанням показати всім, хто тут головний і хто кермує? І чи не традиційна послужливість Константинопольських ієрархів перед сильними світу цього стала причиною втручання в Україну?
А той факт, що після втручання Фанара Українську Православну Церкву спіткали всі ті нещастя, які описані вище, самих фанаріотів цікавить мало. Їм би в канонах покопатися та вивести з них свій престиж і винятковість, виправдати свої дії тим, що було сотні років тому в зовсім інших історичних умовах.
Але ж, як писав апостол Павло, «…слово Боже живе і дієве і гостріше за всякий гострий меч: воно проникає до поділу душі і духу, складів і мізків і судить думки і наміри серцеві» (Євр. 4, 12). Християнство – це не млява пам'ятка самому собі, не застигла історична декорація. Християнство – це «Я з вами у всі дні до кінця віку. Амінь» (Мф. 28, 20), це те, що живе та дієве сьогодні, а не в далекому минулому.
А сьогодні, багато в чому завдяки Фанару, віряни УПЦ зазнають справжніх гонінь, з ними чинять несправедливо, їх принижують, виганяють, садять за ґрати, забороняють законом, їм загрожують розправою. І замість того, щоб виконувати заповіді Господні тут і зараз, нам кажуть: «А ось у такому столітті було ось так…»
Господь сказав: «..." І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!", – ось перша заповідь! Друга подібна до неї: "Полюби ближнього твого, як самого себе". Іншої більшої заповіді немає» (Мк. 12, 30-31). Але замість того, щоб це виконувати по відношенню до людей, що нині живуть, нам кажуть: «Хвилинку, ось є такий-то канон і таке-то правило і ось такий ось прецедент».
Та й самі церковні канони та рішення люди, подібні до Кирила Говоруна, трактують так, як їм це вигідно, а якщо щось не вигідно – просто замовчують. І тепер, нарешті, перейдемо до розбору конкретних тез Говоруна і покажемо, чому вони насправді перекручують зміст церковних правил, перетворюють канони на своєрідну форму фарисейства.
Статус УПЦ: перша інтерпретація
Одним із перших питань інтерв'ю було питання про статус УПЦ. Кирил Говорун сказав, що цього статусу ніби немає, і пояснив, що існує три інтерпретації статусу УПЦ: «…перша інтерпретація – це інтерпретація, що УПЦ є невід'ємною частиною Руської Православної Церкви».
Говорун сказав, що це інтерпретація самої Руської Православної Церкви, деяких інших Помісних Церков, а також особисто патріарха Кирила та Путіна. Була ще згадка про те, що «ця інтерпретація також якось парадоксально поділяється багатьма і в Україні», але кого він мав на увазі під цими «багатьма», Говорун не пояснив. Адже він міг би сказати, що саме ця точка зору поділяється українською владою, яка спричиняє гоніння на УПЦ і забороняє її діяльність. Чому б не назвати прізвища Зеленського, Єленського, Єрмака? Це правда. Виходить, що наголосити на тому, що так вважає Путін, можна, а те, що також вважає і Зеленський, не можна?
Статус УПЦ: друга інтерпретація
Далі Говорун сказав: «Друга інтерпретація, що УПЦ – це незалежна церква, але незалежна таким чином, що вона не є ні автономною, ні автокефальною».
По суті, він висміяв цю точку зору, помітивши, що вона не поділяється ніким, окрім самої УПЦ, і що в історії таких випадків просто не було. Але, по-перше, у церковних канонах взагалі немає чіткого визначення, що таке автокефальна церква, чим від неї відрізняється автономна, які вони мають права тощо.
В історії Церкви було багато випадків, коли різні церковні структури мали невизначений статус, поняття Помісної Церкви було зовсім не таким, як зараз, а різні патріархати заперечували той чи інший статус різних церковних структур.
Наприклад, у першому тисячолітті існувала точка зору, що будь-яка церковна структура повинна входити до одного з п'яти патріархатів. Щось на кшталт того, що зараз потрібно обов'язково бути у складі якоїсь визнаної Помісної Церкви. Але існували Кіпрська, Грузинська та деякі інші Церкви, які були самостійними. І навпаки, були часи, коли найдавніші Церкви, Єрусалимська, Антіохійська та деякі інші взагалі являли собою нечисленних ієрархів, які проживали в Константинополі і повністю залежали від Константинопольського патріарха та візантійського імператора, а згодом турецького султана. Але ніхто цим не бентежився і не казав, що вони втратили свою автокефалію, хоча це фактично так і було.
Статус УПЦ: третя інтерпретація
А далі Говорун озвучив найправильнішу з його погляду інтерпретацію: «…є третя інтерпретація, вона менш відома, але, на мою думку, вона найбільш канонічна». Це коли Константинопольський патріархат 1686 р. передав Київську Митрополію до складу Московського патріархату, а в 2018 р. забрав назад. «…ось ця грамота (1696 р. – Ред.) була відкликана у жовтні вісімнадцятого року, тим самим була відновлена Київська митрополія», – як ні в чому не бувало заявив Говорун.
Його анітрохи не збентежило, що минуло вже понад 300 років, що чисельність і стан Київської митрополії кардинально змінилися, що змінилися кордони тощо. Що є канон, який забороняє змінювати канонічну територію єпархій, якщо минуло лише 30 (не 300, а 30) років. І найгірше – це те, що Константинополь вчинив із мільйонами віруючих УПЦ, як із якимись кріпаками, які не мають права на власну думку. Наче неживе щось захотіли і забрали назад.
Також Говоруну чудово відомо про те, що московські посланці переконали в Стамбулі патріарха і архієреїв передати Київську митрополію Москві не просто так, а цілком конкретну матеріальну винагороду: 200 золотих монет і 120 соболиних шкурок. І якщо вже все міряти історичними документами та іншими формальностями, то нехай Фанар спочатку поверне 120 соболів Москві, а потім починає скасування Грамоти 1686 р. Докладніше про це можна прочитати в статті «Чи поверне Константинополь 120 соболів?». А охочим у подробицях ознайомитися зі справою передачі Київської митрополії рекомендуємо статтю «Саме та Грамота: так чи передавав Константинополь Церкву України Москві».
Як приймати розкольників до Церкви?
Ще одним моментом, що залишає неприємний осад, було те, з якою легкістю Говорун говорив про прийняття в спілкування анафемованих розкольників. Начебто б це настільки незначна обставина, що через неї не варто і город городити. І виходить, що знову все у владі Фанара: понад двадцять років не визнавали благодатність таїнств, у тому числі й хіротоній розкольників, отже, вони й були безблагодатні.
Потім у 2018 р. визнали все заднім числом, будьте ласкаві повернути час назад і нехай Божа благодать повернеться і все облагодіє. То що? А ось більшість православних ієрархів і богословів так не вважає. Для них подібні маніпуляції видаються чимось, що виходить за рамки не лише церковних канонів, а й здорового глузду.
Ось, наприклад, що написав предстоятель Албанської Церкви митрополит Анастасій патріарху Варфоломію: «Всеправославно визнається як основний еклезіологічний принцип, що хіротонії єретиків і схизматиків, а особливо – скинутих і відлучених, як "таїнства", звершені поза Церквою, не дійсні. Цей основний принцип нерозривно пов'язаний з Православним вченням про Святого Духа і є невід'ємною підставою апостольського спадкоємства православних єпископів. Ми переконані, що цим принципом нехтувати неприпустимо». Але Говорун, як і інші фанаріоти, вважає, що цілком допустимо. Як то кажуть, якщо не можна, але дуже хочеться.
І ось з легкістю озвучивши тезу про те, що Київська митрополія у 2018 р. повернулася під омофор турецького підданого Варфоломія (Архондоніса) і що безблагодатні розкольники одним розчерком пера перетворилися на благодатних, Говорун видає наступний опус.
Заборона УПЦ і «самовизначення»
Він стверджує, що Фанар дав усім українським конфесіям можливість самовизначитися та вирішити, у якому статусі вони хочуть існувати далі.
«От і далі частині цієї митрополії було надано право та можливість самовизначитися, ким вони хочуть бути. Вони хочуть залишатися у Київській митрополії Вселенського патріархату чи хочуть свою незалежну церкву. І ось частина цієї митрополії зібралася в грудні 2018 року в Софії Київській і ухвалила рішення, що ми хочемо бути автокефальною церквою», – заявив Говорун.
На його думку, УПЦ КП та УАПЦ захотіли бути незалежними, і цю незалежність (автокефалію) незабаром їм дарував Фанар. А ось в УПЦ незалежності не захотіли і залишилися просто єпархіями Константинопольського патріархату, згідно з документом про відміну Грамоти 1686 р. Причому думка самої УПЦ взагалі не важлива. Хочуть вони чи ні, чи усвідомлюють, чи не усвідомлюють, вони за одним бажанням Варфоломія належать Фанару. І цей явний абсурд анітрохи не бентежить богослова Кирила Говоруна.
Ще більш цинічно виглядає позиція Говоруна щодо закону про заборону УПЦ, ухваленого нещодавно Верховною Радою. Він вважає, що, по-перше, закон не діятиме.
«Фактично імплементація, я б сказав, є неможливою чи відтягує її ніби на довгі роки вперед, бо громада може подати апеляцію на судове рішення, тобто суд має встановити афілійованість громади, а далі громада може подати апеляцію на рішення цього суду, та апеляція може йти до Верховного суду України і навіть далі до Європейського суду з прав людини».
Те, що українські радикали сприйняли цей закон як команду «фас» і почали громити громади УПЦ із подвоєною силою ще до набрання чинності цим законом, Говоруна мало хвилює. Як і те, що за цим законом без жодного суду можна відбирати у громад УПЦ тисячі храмів, переданих їм свого часу в користування чи оренду. Переданих здебільшого у вигляді руїн та відновлених працями вірян. Говорун говорить про цейц по суті грабунок спокійно, ніби це якісь незначні неприємності.
А по-друге, Говорун сміє стверджувати, що УПЦ взагалі перебуває у зоні комфорту, і закон про заборону просто підштовхує її, щоб із цієї зони вийти.
«Корисна складова (закону про заборону УПЦ – Ред.) полягає в тому, щоб підштовхнути УПЦ, вивести її зі сплячки, з такої зони комфорту, щоб вона почала все-таки реальне зближення із Вселенським Православ'ям, насамперед відновлюючи стосунки із Вселенським патріархатом», – заявив Говорун.
Це УПЦ у зоні комфорту?! Нехай Говорун скаже ці слова в обличчя побитим священникам, вигнаним зі своїх домівок дітям, журналістам,якіі сидять за захист УПЦ у СІЗО.
Історія повторюється?
Але це ще не дно! Наступна заява Говоруна взагалі шокує: «…УПЦ насправді опинилася в стані півсекти, вона не має спілкування зі значним числом Православних Церков, вона фактично випилила себе із Вселенського Православ'я. Виявилася в такій зоні сутінків, так би мовити, канонічних».
УПЦ випилила себе з Православ'я та стала напівсектою! Що може бути більш цинічним і брехливим?! За те, що УПЦ стоїть за віру, за те, що вона не прогинається під сильних цього світу, за те, що вона зберігає чистоту Православ'я, її називають напівсектою?! Чи буде колись шановному архімандриту Константинопольського патріархату соромно за цей наклеп на Церкву?
Коли розпинали Христа, неписьменний натовп кричав: «Розіпни, розіпни Його!», а богослови-фарисеї дуже аргументовано і логічно правильно підвели під цю вимогу богословський базис. Аналогічно і зараз: радикали громять в Україні християнські громади, можновладці ухвалюють закони про заборону, а інтелектуально витончені богослови, на кшталт Говоруна, дуже логічно обґрунтовують правильність і закономірність того, що відбувається, вибудовуючи брехливі, але такі зручні виправдання всьому цьому беззаконню.
Як за часів Христа фарисеї маніпулювали натовпом, підводячи «богословські» виправдання під розп'яття Галілеянина, так і зараз Говорун, прикриваючись релігійними аргументами, пояснює народу «необхідність» і неминучість знищення УПЦ.
І так само, як і за часів Христа, переслідування сучасної Церкви виправдовуються «правильною» логікою... Але за цією логікою ховається те саме бажання – зламати тих, хто не підкоряється сильним світу цього, для кого Христос – це Шлях, Істина і Життя.
