Як відповідати на запитання: «Хто ваша Церква-мати?»
Часто противники УПЦ ставлять запитання на кшталт: «Хто ваша Церква-мати?» і «Де ваш Томос?», маючи на увазі, що у ПЦУ все це є, а значить вона – правильна. Але насправді все зовсім інакше.
13 вересня 2024 р. на каналі «Суспільне» відбулася бесіда митрополита УПЦ Климента (Вечері) з релігієзнавцем Людмилою Филипович. Окрім іншого, Филипович сказала: «Для церковного життя це дуже важливо, від кого ти отримуєш грамоту на право існування. Або з Константинополя, або з Москви. Наразі існує Томос, який підтверджує, що для Православної церкви України, яку очолює митрополит Епифаній, матір'ю є Вселенська патріархія». І далі було питання митрополиту Клименту: «Церквою-матір'ю для Української Православної Церкви є якась Церква?».
Логіка подібних питань
Логіка цього питання така сама, як і логіка питання, заданого Христу фарисеями: «Отже, скажи нам, як Тобі здається, чи можна давати подати кесарю, чи ні?» (Мф. 22:17). Це була логічна пастка, в яку вони, як здавалося фарисеям, загнали Христа.
Адже якби Він відповів: «Не давати», вони б назвали його бунтарем, який підбурює народ до непокори римської влади і накликає на євреїв каральні санкції з боку влади. А якби Він сказав: «давати», вони звинуватили б його в непатріотизмі, колабораціонізмі та пристосуванстві, тому що євреї вважали римлян поневолювачами, всіма силами бажали позбутися чужоземного ярма і зневажали всіх, хто співпрацював із загарбниками.
Так само і митрополита Климента змушували обрати одне з двох. Якби він сказав, що для УПЦ Церква-мати Константинополь, то запитувачі сказали б: «Чому ж ви тоді не послухалися її, коли патріарх Варфоломій повернув собі Київську митрополію та визнав розкольників?». А якби він сказав: «Москва», то по-перше, його звинуватили б у непатріотизмі, у тому, що він назвав матір'ю ту Церкву, яка благословляє війну в Україні і, відповідно, всі ті вбивства та руйнування, які РФ творить у нашій країні. А по-друге, йому сказали б: «Як може бути Москва матір'ю, якщо Хрещення Русі сталося в Києві?».
У класичній логіці існує метод виключеного третього (лат. tertium non datur, тобто «третього не дано»), при якому вважається, що істина лежить лише в межах двох запропонованих тверджень. Але часто не надто сумлінні особи для того, щоб змусити опонента озвучити невигідне йому твердження, зловживають даним методом і пропонують вибрати щось одне з двох, замовчуючи при цьому, що може існувати ще й третій варіант, або питання спочатку поставлене некоректно.
Ось і в програмі «Суспільне» Филипович, як само собою зрозуміле, спочатку привела хибне твердження: «Для церковного життя це дуже важливо, від кого ти отримуєш грамоту на право існування». Те, що дійсно важливо для церковного життя, для існування Церкви Христової, ми дізнаємося з Писання Нового Завіту. По суті, це зводиться до трьох моментів:
- віра у Христа;
- апостольське спадкоємство висвячень;
- життя за заповідями.
Віра в Христа
На початку християнської проповіді сповідання віри було дуже простим. Коли апостол Филип проповідував Христа євнуху цариці Кандакійської і той захотів хреститися, йому було поставлене одне питання. «Филип відкрив уста свої і, почавши від цього Писання, благовістив йому про Ісуса. Тим часом, продовжуючи шлях, вони приїхали до води; І сказав євнух: Ось вода; що перешкоджає мені хреститись? Филип же сказав йому: Якщо віруєш від щирого серця, можна. Він сказав у відповідь: вірю, що Ісус Христос є Син Божий» (Дії 8:35-37).
Сьогодні сповідання християнської віри по суті те саме, але оскільки «співпитанники цього віку» надавали безліч питань, це формулювання довелося дещо розгорнути і викласти докладніше. Сьогодні при хрещенні вимовляється Нікео-Царгородський Символ віри, що складається з 12 пунктів.
І один із цих пунктів говорить: «Вірую в Єдину Святу Соборну і Апостольську Церкву». Єдність Церкви пояснюється апостолами з прикладу єдності людського тіла. «Бо як тіло одне, але має багато членів, і всі члени одного тіла, хоч їх і багато, становлять одне тіло – так і Христос. <…> І ви – тіло Христове, а порізно – члени» (1Кор. 12:12,27).
Попередники ПЦУ, релігійні організації УПЦ КП та УАПЦ, не належать цьому Тілу Христову, що до 2018 р. визнавалося всіма Помісними Церквами. Сьогодні те, що ПЦУ не належить Тілу Церкви, визнають 10 із 14 загальновизнаних Помісних Церков.
Причому це невизнання стосується не адміністративних аспектів, не канонічних статусів, а самої суті. 10 Помісних Церков не визнають ні благодатність «духовенства» ПЦУ, ні дійсність їхніх «таїнств». Тобто ПЦУ не належить Єдиному Тілу Церкви. І ніякі Томоси, ніякі статуси, ніякі документи Константинопольського патріархату справи не змінюють.
Дуже важливий момент, який замовчують прихильники ПЦУ: 10 Помісних Церков заперечують належність ПЦУ до Церкви Христової і, відповідно, не визнають за нею жодних канонічних статусів і не вважають її ієрархами благодатними «єпископами». А чотири Помісні Церкви це все визнають, хоч і з деякими застереженнями. У той же час ці чотири Помісні Церкви визнають канонічний статус УПЦ невизначеним, але всі 14 загальновизнаних Помісних Церков визнають УПЦ євхаристично єдиною з усією Церквою, її Таїнства дійсними, а ієрархів благодатними.
Церква називається також Соборною.
Крім того, що Церква складається з представників різних народів, соціальних, інтелектуальних і культурних верств, це також означає соборний принцип управління Церквою.
Усі питання, які стосуються всієї Церкви, вирішуються соборно, а не одноосібно. Прикладом цього може бути як Апостольський собор 47 р., описаний у книзі Дій, так і взагалі вся історія церковних соборів. У разі втручання Константинополя в українські церковні справи цей принцип був явно порушений. І навіть незважаючи на незгоду з цим великої частини Помісних Церков, незважаючи на вимогу до Константинопольського патріарха зібрати якусь Всеправославну нараду та соборно вирішити українське питання, фанаріоти та представники ПЦУ наполегливо відмовляються це робити.
Таким чином, ми маємо справу з явним порушенням вчення про Церкву, яке сформульовано в Символі віри. Це, не кажучи вже про нове вчення Константинополя, яке багато хто визначає як єресь Константинопольського папізму.
Спадкоємство висвячень
Прихильники ПЦУ це питання часто намагаються залишити без уваги. Священницькі вбрання вдягнув, кадило в руки взяв – уже «священник». А якщо ще й довгу бороду відростив, то взагалі – жодних сумнівів. Хто, кого, коли і як висвятив – не так важливо. Але насправді все навпаки.
У Святому Письмі ми зустрічаємо приклади того, що саме через покладання апостольських рук передавалася Благодать Святого Духа. «Рукоположивши їм пресвітерів до кожної церкви, вони помолилися з постом і передали їх Господу, в Якого повірили» (Дії 14:23); «Для того я залишив тебе в Криті, щоб ти довершив недовершене і поставив по всіх містах пресвітерів, як я наказував тобі…» (Тит. 1:5).
У книзі Дій є розповідь про те, як одна людина захотіла придбати благодать за гроші: «А перебував у місті якийсь чоловік, іменем Симон, який перед тим волхвував і дивував народ Самарійський, видаючи себе за когось великого. <…> Увірував і сам Симон і, хрестившись, не відходив від Филипа; і, бачачи великі сили і знаки, що відбуваються, дивувався. <…> Симон же, побачивши, що через покладання рук Апостольських подається Дух Святий, приніс їм гроші, кажучи: Дайте і мені цю владу, щоб той, на кого я покладу руки, отримував Духа Святого» (Дії 8:9-19).
З цього уривка видно, що Симон чудово розумів, що благодать дається саме через покладання рук апостольських, що він не може сам по собі привласнити цю владу, а повинен її отримати від апостолів, тобто від тих, хто цю благодать має сам і має владу передавати іншим.
Також у книзі Дій описується випадок самовільного присвоєння, і хоча він не стосується звершення Таїнств, але може служити ілюстрацією того, що подібне самовольство до добра не доводить: «Навіть деякі з іудейських заклиначів, що блукають, почали вживати ім'я Господа Ісусанад тими, що мають злих духів, кажучи: заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує. Це робили сім синів Іудейського первосвященника Скеви. Але злий дух сказав у відповідь: Ісуса знаю, і Павло мені відомий, а хто ви? І кинувся на них чоловік, у якому був злий дух, і, здолавши їх, узяв над ними таку силу, що вони, голі й побиті, вибігли з того дому. Це стало відомо всім іудеям і еллінам, що живуть в Ефесі, і напав страх на всіх їх, і величалося ім'я Господа Ісуса» (Дії 19:13-17).
Однак найстрашніший випадок самовільного присвоєння собі священницького звання описаний у Старому Завіті в книзі Чисел.
Під час мандрування народу ізраїльського пустелею деякі люди повстали проти Мойсея та Аарона і спробували заперечувати, що тільки вони мають право приносити жертви Господу: «Корей, син Іцгара, син Каатів, син Левіїн, і Дафан, і Авірон, сини Еліава, та Авнан, син Фалефа, сини Рувимові, повстали на Мойсея, і з ними з Ізраїлевих синів двісті п'ятдесят чоловіків, начальники товариства, що закликаються на збори, люди відомі. І зібралися вони проти Мойсея та Аарона, та й сказали їм: Досить вам; все суспільство, всі святі, і серед них Господь! Чому ж ви ставите себе вище за народ Господній?» (Чис. 16:1-3).
Риторика, схожа на сучасну риторику прихильників ПЦУ, чи не так? Ті самі риторичні питання до єпископів УПЦ: «Чому ви вважаєте себе благодатними, а ієрархів ПЦУ безблагодатними?».
Закінчилося це все дуже трагічно не лише для самих самозванців, а й для їх прихильників: «І сказав Господь Мойсеєві, говорячи: скажи суспільству: відступіть з усіх боків від житла Корея, Дафана та Авірона. <...> Як тільки він сказав ці слова, розсілася земля під ними; І розверзла земля уста свої, і поглинула їх, і їхні доми, і всіх людей Кореєвих, і все майно. і зійшли вони з усім, що належало їм, живі до пекла, і накрила їх земля, і загинули вони з-поміж суспільства. І всі Ізраїльтяни, що були навколо них, побігли при їхньому зойку, щоб, говорили вони, і нас не поглинула земля. І вийшов огонь від Господа і пожер ті двісті п'ятдесят чоловіків, що принесли куріння» (Чис. 16:23-35).
Ця історія вчить нас тому, що священство є не просто гарним обрядом під спів: «Аксіос». Благодать священства не передається просто через те, що хтось прочитав усе чинопослідування хіротонії і здійснив усі маніпуляції. «Господь, Бог твій, є вогонь поїдає, Бог ревнитель» (Втор. 4:24). Спроби отримати цей вогонь манівцями нічим хорошим не закінчуються. Вони не тільки не роблять самозванців священниками Божими, але й викликають гнів Божий на всіх, хто дерзає на подібні вчинки.
Майже всі «хіротонії» ієрархів ПЦУ здійснені таким блюзнірським чином: самозвано, поза Церквою, у стані анафеми, яку визнає вся повнота Христової Церкви. Як ці блюзнірські діяння могли перетворитися на благодатні законні хіротонії заднім числом? Константинопольський патріарх Варфоломій просто відмовляється відповідати на це питання.
Заповіді Божі
Цей момент не такий очевидний, як попередні два, але його також не можна оминати. Не дарма чин Таїнства сповіді містить у собі таку молитву священника над каючимся: «Господи Боже спасіння рабів Твоїх, милостиве і щедре і довготерпеливе<…> Примири і з'єднай його святій Твоїй Церкві, у Христі Ісусі Господі нашому…».
Гріх робить людину чужою для Церкви Христової, тому і виникає необхідність возз'єднання грішника, що кається, з Церквою. Але як бути, якщо явний гріх не лише виправдовується релігійною організацією, а й зводиться чи не в ранг чесноти?
Не секрет, що сьогодні ПЦУ поповнюється храмами, які насильно захоплюються радикалами та активістами, які не гребують чинити насильство над вірянами та застосовувати будівельні інструменти для проникнення до храму. «Церква лому та болгарки» – така асоціація вже міцно закріпилася за ПЦУ.
Керівники ПЦУ не лише не ганьблять подібні методи, а й нагороджують цих радикалів та активістів за їхні «подвиги» церковними нагородами. Чи може Церква Христова допускати таке? Питання риторичне.
У будь-якому разі, насильницькі методи поповнення ПЦУ новими храмами – це вже ознака того, що люди, котрі користуються ними, дуже далеко стоять від дотримання Божих заповідей.
Як же відповідати?
Так, незручні питання на адресу УПЦ побудовані на маніпуляції, яка підміняє більш важливе менш важливим. Але як на них треба відповідати? Цьому нас знову вчить Євангеліє. Вище ми вже навели один приклад провокаційних питань, поставлених Ісусу Христу. Є ще один випадок, який і дає нам відповідь на запитання: що говорити про грамоти, томоси і так далі.
«І коли прийшов Він у храм і навчав, приступили до Нього первосвященники та старійшини народу і сказали: Якою владою Ти це робиш? і хто Тобі дав таку владу?» (Мф. 21:23). Це питання є цілком логічним і закономірним. Але воно було задане не з метою з'ясувати, чи справді Ісус з Назарету є обітницею Месії.
Першосвященники зовсім не хотіли чесної, заснованої на пророцтвах відповіді на це запитання. Це була просто провокація, щоб мати підставу звинуватити Христа у присвоєнні Божественної гідності (що було зроблено потім на суді у Каяфи). Але цього не сталося.
Господь не став піддаватися на цю провокацію і поставив зустрічне запитання: «Ісус сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне; Якщо про те скажете Мені, то й Я вам скажу, якою владою це роблю; хрещення Іоаннове звідки було: з небес, чи від людей?» (Мф. 21:24,25). Старійшини зрозуміли, що будь-яка їхня відповідь буде викривати їх самих, тому, порадившись, «сказали Ісусові у відповідь: не знаємо. Сказав їм і Він: і Я не скажу вам, якою владою це роблю» (Мф. 21:27).
Саме так і треба чинити: на провокаційні запитання: «Хто у вас Церква-мати» та «Де ваш Томос»? потрібно запитувати у опонентів таке:
- Що робить Церкву Церквою: грамоти та томоси чи благодатність хіротоній?
- Чи заперечує хтось у всьому Православ'ї дійсність Таїнств УПЦ?
- Як «хіротонії» ієрархів ПЦУ із блюзнірських дій перетворилися на благодатні?
- Як ПЦУ може бути частиною Церкви Христової, якщо її не визнають дві третини Помісних Церков?
- Чи учні Христові можуть виламувати двері храмів і різати петлі болгаркою?
І якщо прихильники ПЦУ не дадуть чіткої відповіді на ці запитання, потрібно їм сказати те, що говорив Христос: «І Я вам не скажу…» (Мф. 21:27).
