Прощення ворогів: зрада, дурість чи вірність Христу?
Війна – це момент істини. Вона ставить людину в такі обставини, де виконати заповіді Христа особливо важко. Але саме так і з'ясовується, хто Христовий, а хто ні.
31 липня 2025 року внаслідок російського ракетного удару по Києву Вероніка Осинцева втратила батьків. Вибуховою хвилею її разом із ліжком викинуло з дев'ятого поверху. Вона залишилася живою лише дивом.
Майже через рік після трагедії Вероніка написала в соцмережі Threads: «Я прощаю росіян за скоєне, я не плекаю ненависті в серці. Чому? Тому що я плекаю в серці любов, і лише з нею я здатна будувати і творити власне майбутнє».
Пост викликав бурхливу реакцію в українському суспільстві. Його передрукували центральні ЗМІ, а оцінки розділилися на два полюси – повне схвалення або абсолютне неприйняття.
«Це просто ковток свіжого повітря. Я теж втратила рідну людину, дім, але не можу тримати гнів у серці», – написала одна з читачок. «Стільки ненависті навколо. Коли люди зрозуміють, що насильство породжує насильство?» – додала інша.
Але лунало й зовсім інше: «Хай Бог простить росіян, як тільки ми організуємо їм зустріч із Всемогутнім». Вероніку ображали, називали зрадницею, радили «полікуватися». А одна з користувачок оголосила її психічно хворою: «Психічний стан нестабільний, наявний ПТСР (посттравматичний стресовий розлад. – Ред.), втрата сім'ї та шок, – у такому стані потрібна грамотна медична допомога і тривале відновлення».
Реакція показова. Людина, яка втратила батьків і ледь не загинула сама, каже, що не хоче жити ненавистю. А у відповідь їй пояснюють, що вона хвора і потребує лікування. Ненормальною її називають саме за те, що вона чинить за заповіддю Христа і пам'ятає: «Бо коли ви будете прощати людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний, а коли не будете прощати людям провини їхні, то й Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6:14–15).
Вероніка не самотня. 2 березня 2024 року російський безпілотник зруйнував житловий будинок в Одесі, де жила сім'я баптиста Сергія Гайдаржі. Загинули його дружина Анна і чотиримісячний син Тимофій. Сам Сергій був зі старшою донькою в дитячій кімнаті, яка дивом уціліла серед зруйнованих поверхів. Через кілька днів після трагедії він сказав: «Знаєте, у мене немає жодної образи на Бога. Я все розумію. Я отримав чітку відповідь, чому Господь не забрав нас усіх тієї ночі. <…> Я зрозумів, що вона була готова, і Господь її забрав. А я не був готовий». Тут немає жодного слова про ворогів – але немає й озлоблення. Це той внутрішній лад, із якого прощення взагалі стає можливим.
Ще один приклад, вже не з України. Еріка Кірк, вдова американського громадського діяча і християнського активіста Чарлі Кірка, сказала на церемонії прощання про вбивцю чоловіка: «Той молодий чоловік… Я прощаю його. Я прощаю його, тому що так вчинив Христос. І так вчинив би Чарлі. Відповідь на ненависть – не ненависть. Відповідь, яку ми знаємо з Євангелія, – це любов і тільки любов. Любов до наших ворогів і любов до тих, хто нас переслідує».
За мірками світського світу всі ці люди вчинили нерозумно і безглуздо. Більше того – з точки зору цієї логіки вони зрадили пам'ять загиблих близьких. Негласний стандарт вимагає помсти і ненависті, побажання ворогам смерті і страждань. А вони йдуть проти течії. І якщо Сергій Гайдаржі та Еріка Кірк прямо говорять про християнські мотиви, то Вероніка Осинцева ніде не згадує, що вона віруюча.
Але під її постом один із коментаторів запитав: «А ви часом не відвідуєте Московський Патріархат?» Йому одразу відповіли: «Це однозначно, тому що ця х**ня про прощення вбивці не могла прийти людині в голову просто так»; «100 відсотків, прям звідти методички».
Сперечатися тут нема про що. В Українській Православній Церкві (а під «Московським Патріархатом» коментатори мають на увазі саме її) справді регулярно закликають до прощення ворогів. Про це неодноразово говорив Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій.
Наприклад, 27 травня 2026 року він виголосив такі слова: «Ми йдемо Божою дорогою і не плекаємо зла ні до кого, навіть до своїх ворогів. За заповіддю Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, засновника і глави нашої церкви, ми любимо всіх, навіть своїх ворогів. Любов до ворогів – це не схвалення їхніх діянь, як дехто думає. Любов до ворогів – це сильний заклик їх до покаяння».
Але хіба заклики до прощення і любові до ворогів – «ноу-хау» УПЦ? У тому й річ, що ні. До цього закликає Своїх учнів Сам Христос – і Сам же прощає Своїх убивць: «Отче! Прости їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34).
Чому ж в українському суспільстві склалася думка, ніби подібні заклики – виключно позиція «московської» УПЦ? Відповідь проста. Тому що публічні спікери інших церковних структур говорять сьогодні щось прямо протилежне.
Хто говорить про ненависть
У серпні 2022 року «митрополит» ПЦУ Михайло Зінкевич заявив: «Хто любить нас – тих любимо ми. Інших ми спробуємо полюбити, якщо вони встигнуть покаятися, а ми їх не застрелимо, тоді, може, ми їх встигнемо простити».
Нагадаємо слова Христа: «Ви чули, що сказано: люби ближнього свого і ненавидь ворога свого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, творіть добро тим, що ненавидять вас, і моліться за тих, що кривдять вас і переслідують вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного… Бо коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам нагорода? Хіба не те саме роблять і митарі?.. Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5:43–48).
Христос говорить прямо: якщо ми любимо лише тих, хто любить нас, жодної нагороди нам не буде. А якщо ми хочемо уподібнитися Богу – а це і є мета земного життя, – то любити ворогів необхідно, причому без жодних «але». Спаситель ніде не застерігає, що у випадку війни ворогів можна не любити, а розстрілювати.
Ще далі пішов «митрополит» ПЦУ Іоанн Яременко. У грудні 2025 року він заявив, що заповідь про любов до ворогів стосується лише конфліктів між українцями: «Заповідь "любіть своїх ворогів" стосується саме ворожнечі між собою, тобто своїх, українців, з якими ви посварилися». До озброєних росіян, за його словами, ця заповідь уже незастосовна: «Якщо хтось, вбиваючи ворога, відчуває докори сумління, наше завдання – заспокоїти таку людину і пояснити, що це не гріх, це, навпаки, священний обов'язок».
А ось приклад того, як пастиря, який спробував проповідувати слова Христа, жорстко смикнуло власне священноначалля. У серпні 2023 року під час богослужіння в Ужгороді клірик Мукачівської греко-католицької єпархії Роман Курах виголосив молитву: «Щоб ці два народи [український і російський. – Ред.] не стикалися, не мучили, не знищували, не вбивали один одного. Але щоб ці два прекрасних народи будували Царство Небесне вже тут, на землі, і колись разом увійшли в Небо, обнялися і прославили Господа».
Активістка, яка була присутня на службі, запитала, чи благословляє священник ворогів. Відповідь була такою: «Благословляю, це Ісус сказав, не я». При цьому Курах нагадав, що його власний брат воює в українських десантних військах.
Після скандалу керівництво уніатської єпархії відсторонило Романа Кураха від служіння в кафедральному соборі і заявило, що він понесе дисциплінарну відповідальність згідно з церковними канонами. Його слова були оголошені приватною думкою, висловленою на емоціях. Можливо, формулювання про «два прекрасних народи» не найвдаліше. Але по суті священника покарали за молитву про припинення вбивств і про майбутнє примирення.
Так поступово складається публічна позиція: ворогів любити не потрібно, їх потрібно лише вбивати. Вона повністю збігається з настроєм держави і суспільства – і повністю суперечить словам Христа.
Тому й немає нічого дивного в коментарях під постом Вероніки Осинцевої.
Люди, які не читали Євангелія і складають своє уявлення про християнство за висловлюваннями таких от «пастирів», щиро переконані: учні Христа повинні ворогів ненавидіти і вбивати. А хто говорить протилежне – зрадник і колаборант.
Прощення – це не капітуляція
Тут необхідно застерегти про головне, інакше вся розмова впреться в очевидне заперечення: значить, не захищатися? Значить, стояти і дивитися, як вбивають твоїх дітей?
Ні. Прощення і захист – це різні речі, що лежать у різних площинах. Митрополит Онуфрій сказав про це гранично ясно: любов до ворогів – це не схвалення їхніх діянь. Воїн, який захищає свою землю, може виконувати свій обов'язок і при цьому не носити в серці ненависті – більше того, саме так і повинен чинити християнин. Відмова від ненависті не скасовує ні опору злу, ні справедливого суду над злочинцем. Вона стосується не дій, а стану серця.
Різниця проста: одна справа – зупинити ворога, інша – відчувати до нього ненависть і злобу.
І тут можна було б просто знизати плечима: кожен має право помилятися. Але в умовах війни, коли будь-яка людина може раптово загинути від прильоту ракети або «Шахеда», такі помилки коштують надто дорого.
Христос забороняє ненависть не заради самої заборони. Він пояснює її сенс: щоб увійти в Царство Небесне, треба бути здатним у ньому перебувати.
Ненависть схожа на камінь ловця перлів. Пірнальники Південно-Східної Азії беруть важкий камінь, щоб опуститися на дно і збирати мушлі: під водою без нього не обійтися. Але коли приходить час спливати за повітрям, камінь залишають унизу. Ненависть до ворога буває корисна в бою. Але щоб стати «синами Отця вашого Небесного», щоб дихати повітрям Небесного Єрусалима, її необхідно позбутися. Інакше вона перетворюється на той самий тягар, який тягне людину на дно. А щоб відв'язати цей тягар, потрібно простити всіх, до кого ми відчуваємо ненависть.
Дуже чітко сказав про це Блаженніший Онуфрій: «Якщо не буде прощення, ми просто себе знищимо взаємною злобою. Прощення знищує гріхи, а злоба і жорстокість примножують гріхи, які гублять людину».
Висновок: яким буде наше майбутнє?
Повернімося до посту Вероніки Осинцевої. Вона написала: «Я плекаю в серці любов, і лише з нею я здатна будувати і творити власне майбутнє».
У цій фразі і є відповідь. Людина, повністю занята ненавистю, будувати не може, вона може лише руйнувати. Суспільство, яке робить ненависть своїм фундаментом, не збудує на ньому нічого: війна колись закінчиться, а звичка ненавидіти буде знищувати все навколо.
Ми не знаємо, чи вірить ця дівчина у Христа. Але Тертуліан писав, що «душа за природою християнка», – тобто совість людини споконвіку тягнеться до істини і добра, навіть якщо сама вона ще не знайома з християнською вірою. Схоже, саме так і сталося: Вероніка серцем обрала правильний шлях.
