Іще раз про «неканонічість» канонічної Церкви

Особливістю людини як істоти соціальної є її постійне прагнення довести свою правоту. Методи і способи для цього обираються різні, почасти, навіть притягнуті за вуха факти видаються за чисту монету.

Візьмімо, до прикладу, уже заяложену тему канонічності — неканонічності Церков. Здавалося б, про що тут уже можна говорити, історія усе давним-давно розклала по поличках, ба ні, виявляється, не все. Усе частіше наші брати і сестри із КП, виправдовуючи себе, апелюють до того, що автокефалія РПЦ також не визнавалась зі сторони Матері-Церкви Константинопольської майже півтораста років. Якщо бути точним, то за їх версією, Руська Православна Церква перебувала в ізоляції з 1448 аж до 1589 року. Тобто, за цією логікою, колись світове православ’я визнає й УПЦ КП.

Справді, названі дати — не випадкові. У 1437 році помер митрополит Фотій, його наступником стає Ісидор, грек, присланий із Константинополя. Втім, він втратив своє митрополиче достоїнство у момент підписання унії у 1439 році. За зраду інтересів православ’я Ісидора було ув’язнено, засуджено на Соборі 1441 року і вислано з держави. Він жив у Римі, мав сан кардинала і керував Київською Церквою з-за кордону.

Під впливом ситуації, що склалася, Київську митрополичу кафедру було перенесено до Москви, i там, 15 грудня 1448 року, було вперше обрано митрополита без згоди Вселенського Патріарха, собором єпископів, мотивуючи це тим, що Константинопольська мати-Церква відпала від Вселенського Православ’я в унію. Не обійшлося і без тиску з боку світського керівництва держави. Першопрохідцем став митрополит Київський і всієї Русі святитель Іона.

Його наступник Феодосій називався вже «митрополитом Московським і всієї Русі» і не висував ніяких прав на Київську митрополію. Цей акт Константинопольський Патріархат довгий час не сприймав, а висвячував і посилав митрополитів Київських і всієї Русі, офіційно звинувачуючи Московську Церкву у розколі та свавіллі. У 1458 році Константинопольський уніатський патріарх Григорій Мамос прислав до Києва свого уніатського-таки митрополита Григорія, учня горезвісного Ісидора, та посланець незабаром звернувся до православного Константинопольського патріарха Діонісія із проханням прийняти його у лоно Православної Церкви, що й сталося у 1470 році.

Аж до 1686 року на території колишньої Київської Русі буде два предстоятелі, а Київська митрополія офіційно буде відокремлена від єпархій Московії і включатиме 11 єпархій: Київську, Брянську, Полоцьку, Смоленську, Чернігівську, Луцьку, Туровську, Володимир-Волинську, Галицьку, Перемишльську та Холмську. У 1588 році на територію Київської митрополії вперше за 7 століть приїздить Константинопольський Патріарх Єремія ІІ. Після збору пожертв і відвідин багатьох єпархій України владика поїхав за пожертвою і до Московської митрополії.

Адепти Київського Патріархату особливо люблять згадувати у цьому контексті «три сорока соболів і 200 червінців», за які, головно, московська влада і єпископат домоглися визнання автокефалії і здобули статус Патріархату. У 1589 році у Москві відбулися вибори першого Патріарха Московського і всієї Русі Іова і визнання автокефалії Руської Церкви.

Отож, підсумуємо. З точки зору розкольників, саме ця подія, — несанкціонованість Константинополем виборів Московського митрополита і автокефалії Московської митрополії — і послужила причиною розколу між Царгородом та Москвою. На перший погляд, усе правильно. Власне, ані УПЦ, ані РПЦ ніколи й не заперечувала перелічених вище фактів. Тільки-от наші шановні опоненти, чомусь (віримо, від неуважності), упускають один нюанс, який розставляє крапки над і.

Справді, 141 рік Московську Церкву не визнавали автокефальною, сприймаючи її як одну із митрополій Константинополя. Однак, вона зберігала євхаристійне і молитовне спілкування із рештою православного світу, у тому числі, і з самою Матір’ю-Церквою.

Ось кілька фактів: у 1515 році з Афона до Москви був відряджений преподобний Максим Грек, до речі, ярий противник самочинного призначення Московського Патріарха, перекладач грецьких книг. Він співслужив із місцевими ієрархами, і все це — саме у період їх так званої «неканонічності». Ієрархи інших Церков, зокрема Єрусалимської, приїздили в Москву і рукопокладали там своїх архієреїв, як-от у 1464 році було з Йосипом, митрополитом Кесарії.

У 1518 р. до Москви із Константинополя прибула делегація від Патріарха Феоліпта: митрополит Зіхни Григорій, патріарший диякон Діонісій, а також представники Пантелеймонового і Ватопедського афонських монастирів. Титулатура привезених ними грамот свідчила про визнання Московського митрополита. Так, у грамоті Патріарха Феоліпта (червень 1516 року) митрополит Варлаам іменується «митрополитом Київским і всієї Русі», а також «митрополитом Московським і всієї Русі».

Запитаєте, чому так відбувалося? На нашу думку, відповідь проста. Всі помісні Церкви засудили унію, всі помісні Церкви знали про вчинок митрополита Ісидора. Тому поставлення у Москві канонічними єпископами іншого митрополита сприйняли як, у принципі, канонічну дію, відтак, євхаристійне спілкування з новоутвореною митрополією і не припинялося, духовенство не піддавалося анафемі, священнослужителів не відлучали від Церкви, їх Таїнства визнавалися усіма помісними Церквами. А дехто і досі цим похвалитися не може, чи не так?

Як бачимо, не треба бути істориком, щоб розібратися у такому нехитрому фактажі, як не варто змішувати невизнану автокефалію у випадку з Московським Патріархатом і, до речі, деякими іншими Церквами, із гріхом розколу УПЦ КП. Добре сказав Великий Кобзар у пророчій поезії «Холодний яр»: «Дуріть дітей / І брата сліпого, / Дуріть себе, чужих людей, / Та не дуріть Бога”.

Джерело - сайт Рівенської єпархії УПЦ

Читайте також