Допомога, про яку Бог не просив

Загибель Узи. Фото: СПЖ

З Кириаф-Іарима до Єрусалима рухається процесія з тридцяти тисяч обраних воїнів. Лунають тимпани та кимвали. Цар Давид і весь Ізраїль радіють: ковчег Заповіту нарешті несуть до нової столиці.

Ковчег – невеликий ящик із дерева ситтім, два з половиною лікті завдовжки та півтора завширшки й заввишки, обкладений золотом. Для Ізраїля це головна святиня, місце, де Бог являє Свою присутність серед народу. Багато років він простояв у домі Аминадава. Тепер святиню несуть його сини – Оза та Ахіо.

Ідея, запозичена у филистимлян

Біблія описує збори перед походом так: «І поставили ковчег Божий на новий віз» (2 Цар. 6:3). Новий віз, міцні воли, надійні візники. Здавалося б, усе дуже продумано.

Але звідки взялася сама ідея перевезення святині? За кілька десятиліть до цього ковчег побував у полоні у филистимлян. Коли на загарбників обрушилися різні лиха, жерці порадили відправити ковчег назад. Корови без візника повезли святиню до ізраїльського Бет-Шемеша. Вони ревіли, але «не звертали ні праворуч, ні ліворуч» (1 Цар. 6:12). Ковчег доїхав благополучно.

В Ізраїля був свій порядок, записаний у Законі. Коли Мойсей роздавав левітам вози для скинії, він дав їх двом родам, а третьому – ні. «Синам Кааховим не дав, бо служба їхня – носити святиню; на раменах вони повинні носити» (Чис. 7:9).

Для ручного перенесення ковчега було зроблено спеціальні держаки, обкладені золотом. Виймати їх із кілець заборонялося. Про це всі знали – або повинні були знати.

Інцидент на току Нахона

Процесія доходить до тока Нахона – втоптаного майданчика, де молотять зерно. Тут воли спотикаються. Віз різко нахиляється, ковчег ось-ось зісковзне на землю. І тоді «Оза простягнув руку свою до ковчега Божого й узявся за нього, бо воли нахилили його» (2 Цар. 6:6).

Хто з нас вчинив би інакше? Святиня падає – отже, треба її швидко підхопити. Це майже несвідомий жест. Оза не думав про ритуальні правила. Він просто не хотів, щоб ковчег розбився або впав у придорожній пил.

Далі Писання говорить про Озу, що «вразив його Бог там же за зухвалість, і помер він там біля ковчега Божого» (2 Цар. 6:7).

Слово «зухвалість» трапляється в єврейському тексті Біблії лише один раз, і перекладачі досі сперечаються про його значення. Його розуміють як «помилку», «непошану» або «нерозважливість». Книга Параліпоменон уточнює, що Бог «вразив його за те, що він простягнув руку свою до ковчега» (1 Пар. 13:10).

Після цієї події Давид, за словом Писання, «злякався» (2 Цар. 6:9). Нести святиню далі він не наважується й залишає її в домі Аведдара Гефянина.

Закон попереджав левітів-каафітів, які носили святині: «не повинні вони торкатися святині, щоб не померти» (Чис. 4:15). Оза торкнувся. Але ж не лише він був винен у трагедії!

Хто запустив ланцюжок помилок?

Блаженний Феодорит Кирський ставить те саме запитання: за що помер Оза? І сам же відповідає несподівано. Він вважає, що «не за нерозважливість поніс він покарання, тому що коли нахилився віз, належало підтримати його рукою».

Причину Феодорит бачить у помилковому способі транспортування ковчега. «Бог звелів носити ківот священникам на раменах, вони ж усупереч закону везли на колісниці; ввело ж їх в оману те, що ківот, відісланий так іноплемінниками, нікому не завдав шкоди», — вважає тлумач.

Филистимлянам Бог простив те, чого не простив Ізраїлю. Чому? Феодорит пояснює: «належало знати, що іноплемінники і закону не знали, і священників не мали, щоб перенести ківот за законом».

Рука Ози на ковчезі стала лише останньою ланкою злочинного ланцюжка. Своєволля ізраїльтян почалося задовго до гумна Нахона, коли хтось вирішив, що везти святиню на колісниці надійніше.

Давид зрозумів, що винні всі

Три місяці ковчег простояв у домі Аведдара, і Господь благословив цей дім. Давид за цей час устиг багато чого осмислити. Коли він наважився на другу спробу перенесення ковчега, то сказав чесно: «Господь Бог наш уразив нас за те, що ми не взискали Його, як належить» (1 Пар. 15:13).

Цього разу левити понесли ковчег уже «як заповів Мойсей за словом Господнім, на плечах, на жердинах» (1 Пар. 15:15). Через кожні шість кроків приносили жертву. А сам Давид у льняному ефоді «скакав з усієї сили перед Господом» (2 Цар. 6:14). Радість повернулася в стан богомольців.

Чому це не жорстокість

Історія Ози досі багатьох бентежить. Людина хотіла допомогти — і померла. Де ж тут милість?

Відповідь криється в тому, що людська логіка каже: головне — не спосіб, а результат. Довезли ковчег цілим — значить, усе зробили правильно. Неважливо, на колісниці чи на плечах, аби було зручно і швидко.

Ця історія про увагу до Божих заповідей. Навіть наші добрі наміри не скасовують встановленого Ним порядку. Давид зрозумів це і через три місяці наказав нести ковчег так, як велів Закон. І тоді та сама святиня, що принесла смерть Озі, принесла благословення дому Аведдара і радість усьому Ізраїлю.

Читайте також