Покаятися не можна хреститися: чому «хрещення» в Київському патріархаті недійсне?

«Велике діло – Хрещення. Воно є полонених  викуплення, гріхів відпущення, смерть для гріха, відродження душі, одежа світла, свята, непорушна печать, колісниця на небо, втішення райське; царства ходатайство, дар усиновлення»

Свт. Кирило архієп. Єрусалимський

Всі ми прекрасно знаємо, що так звані «таїнства» розкольницького Київського Патріархату не визнаються жодною Помісною Православною Церквою. І якщо з Євхаристією і священством все більш-менш зрозуміло, то у випадку з Хрещенням серед недостатньо богословськи підготовлених у питаннях обрядів людей можна зустріти нерозуміння і заперечення.

Головним чином це пов'язано з самою специфікою Таїнства Хрещення, яка у прив'язці до «хрещення» КП складається в одній єдиній тезі: «Якщо хрестити може навіть мирянин, то чому Таїнство не визнається, будучи звершеним людиною, нехай і «недійсною», але яка все ж зберігає форму таїнства, молитви і послідування та вірить у Святу Трійцю?». Для того щоб розібратися в цьому, нам необхідно усвідомити для себе ряд речей: 1) що таке «анафема»? 2) чи може насправді хрестити мирянин? та 3) хто є звершувачем Обрядів?

Почнемо з анафеми. Справа в тому, що можливість і дійсність «таїнств» у КП впирається серед апологетів розколу у перший канон свт. Василія Великого. Наприклад, візьмемо таку «апологетичну» тезу: «згідно з Першим Правилом Василія Великого, УПЦ КП класифікується як «самочинне збіговисько», а не розкол, і таїнства згідно з цим правилом визнаються благодатними, повторне хрещення над такими є блюзнірством і хулою проти Духа Святого».

Давайте поглянемо на текст цього канону: «Якщо хтось, будучи викритий у гріху й видалений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам утримав за собою предстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву – це є самочинне збіговисько», «самочинними збіговиськами [називаються] зібрання, які складаються непокірними пресвітерами чи єпископами, та ненавченим народом».

Але невже в тому ж каноні свт. Василь Великий нічого не говорить про розкольників? Якраз навпаки: «розкольниками [називаються] ті, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування», «про покаяння мислити інакше, ніж як сущі у Церкві – є розкол» – хіба це не нагадує у загальних рисах історію філаретівського розколу?

Але навіть якщо і назвати філаретівців «самочинним збіговиськом», з точки зору Першого Правила Василія Великого легше їм все одно не стане: «Тих, які перебувають у самочинних збіговиськах – виправляти пристойним покаянням і наверненням, та знову приєднувати до Церкви (тобто знову хрестити)».

Окрім вказаної класифікації, положення КП посилює й анафема, якій відданий теперішній «Патріарх» КП Філарет і який, у свої чергу, успішно звершує як єпископські, так і священицькі «хіротонії». На жаль, далеко не всі можуть правильно пояснити значення цього церковного терміна. Адже анафема – це не просто заборона, і не прокляття, анафема – це виверження з огради Церковної. Анафема – це коли людина більше не є членом містичного Боголюдського Тіла Церкви. Як може, по суті, язичник, що лише номінально носить ім'я християнина, звершувати Таїнства Церкви, до якої він більше не належить, і приносити Безкровну Жертву? «Вчинене відлучення, або вигнання з самого суспільства Християн з позбавленням всякого, не тільки духовного, але і зовнішнього з ними спілкування: анафема», – читаємо ми в тлумаченнях на правила Церкви єпископа Никодима Мілаша.

Ви можете заперечити, сказавши, що імператора Костянтина (канонізованого Православною Церквою) хрестив аріанин Євсевій Нікомедійський, та видати це за історичний факт. Однак... насправді Євсевій ніколи не звершував над Костянтином таїнства Хрещення. Ані Єрмій Созомен, ані Сократ Схоластик, ані блаженний Феодорит Кирський не повідомляють імені священнослужителя, який хрестив імператора, а Руфін Аквилейський навіть не згадує про цей сюжет із Хрещенням взагалі. Замість цього Феодорит Кирський, Ієронім Стридонський та прп. Феофан Сигрианський Сповідник повідомляють нам ім'я Сильвестра I папи Римського (сер. III ст. – 335 р. н. е.) як людини, яка насправді хрестила імператора. Таким чином, серед цілого ряду істориків Церкви повідомлення про Хрещення Костянтина аріанином сприймається не більше, ніж аріанська вигадка.

Тепер поговоримо про таку тайнозвершувальну особливість Таїнства, як Хрещення мирянами. Якщо Хрещення точно таке ж Таїнство, як і Євхаристія та Священство, то чому його може звершувати мирянин? Навіть протестанти зі своєю особливою сакраментологією, разом з Євхаристією,  не ставлять під сумнів Хрещення як Таїнство. Тим більше, воно було встановлено Самим Господом нашим Іісусом Христом. Чому тоді миряни, які не мають посвячення і апостольського наслідування, можуть звершувати Таїнство такого порядку?

По-перше, необхідно відзначити, що поблажливість подібного роду застосовується в разі смертельної небезпеки, коли поблизу немає священнослужителя. Вперше про можливість для мирян звершувати Хрещення говорить Тертуліан (165-240), причому його повідомлення носить характер скоріше теоретичний, ніж практичний: «Право виконання його [тобто Хрещення] належить, насамперед, первосвященику, тобто єпископу. Звершувати його можуть також священики і диякони, але не без дозволу єпископа, щоб зберегти повагу до Церкви у її управителі та зберегти мир через цю підпорядкованість. Втім, навіть і мирянам у крайньому випадку дозволено хрестити. Таким чином, коли немає ані єпископа, ані священика, ані диякона, то ніхто не повинен відрікатися від передання дару Господнього».

Проте Хрещення, звершене мирянином, все одно вважається неповноцінним. Про це також говорить Тертуліан. Перша канонічна постанова щодо допущення мирян до звершення хрещення міститься у постанові Ельвірського собору (305). Його 38-е правило вказує, що бажаючий охреститися при тяжкій хворобі або якщо знаходиться далеко від церкви, або в дорозі, може бути охрещений мирянином, котрий отримав правильне Хрещення і не мав другого шлюбу (lavacrum suum integrum habet nec sit bigamus). Якщо охрещений виживав, то священнослужитель був зобов'язаний доповнити Таїнство, а також звершити над ним Таїнство Миропомазання, без якого людина не може вважатися членом Церкви і брати участь у Таїнствах.

Тобто, людина, яку хрестив мирянин і яка незабаром після цього померла, вважається хрещеною, але якщо вона вижила, то Таїнство Хрещення, яке було над ним звершено, вважається неповним. Сама по собі подібна практика спричиняє низку непорозумінь: за померлого, але хрещеного мирянином дозволяється молитися у Церкві та поминати за Літургією. Однак, мало того, що Хрещення мирянином людини, що вижила, вважається неповноцінним, – будь-яка людина, яка не прийняла Таїнство Миропомазання, а тільки хрещена, не є повноцінним членом Церкви.

На Сході практика Хрещення мирянами була вкрай мало поширена. Такий Отець Церкви, як Василій Великий ставився до подібної практики негативно. Подібну практику він вважав рівнозначною «хрещенню» єретиків – і в тому, і в іншому випадку людина не має права звершувати Церковне Таїнство. Свт. Григорій Богослов, перераховуючи звершувателів Таїнства Хрещення (єпископ та пресвітер), жодного разу не говорить про мирян. Те ж саме ми зустрічаємо і в Апостольських правилах: «Мирянам не дозволяємо ми звершувати яке-небудь із діл священичих, як-от: ...хрещення, або рукопокладання... Бо ніхто не сам собою приймає цієї честі, але той, хто призивається Богом, тому що достоїнство це дається через покладання рук єпископа, а той, хто не отримав його, але захопив його собі сам, зазнає покарання Озії».

Найбільш відомий каноніст Православної Церкви Феодор Вальсамон також виступав проти звершення Таїнства Хрещення мирянами: «Без жодного сумніву, ми маємо хрестити і того, хто хрещений людиною, що не отримувала влади хрестити і через Хрещення відпускати гріхи [бо Хрещення, каже, очищає від гріхів], щоб такий сумнів не позбавляв його очищення, яке отримується від святого Хрещення. А якщо хтось каже, що це Хрещення має вважатися істинним з причини звершеного мирянином читання святих молитов..., з ними не повинно мати спілкування».

У відповідь на ряд чудес, пов'язаних з Хрещенням (Хрещення піском, Хрещення «жартома» св. Порфирія), Феодор Вальсамон говорить глибоку за своїм змістом і як ніколи актуальну для українських розкольників фразу: «Що не за правилом, то у приклад не ставиться». І це при всьому тому, що з великим несхваленням Святі Отці і вчителі Церкви відносяться саме до Хрещення, яке звершено православними, правильно хрещеними канонічним єпископом або пресвітером мирянами. Що тоді можна говорити про мирян в рясі, клобуках і панагіях, які не просто не з Церквою, вони вигнані з неї – про Київський Патріархат?

Апологети розкольницької «сакраментології», апелюючи до практики Хрещення мирянами, допускають серйозну помилку, оскільки вибудовують свою аргументацію не «зверху вниз», а «знизу вгору». Єдиним повноправним звершувачем Обрядів є єпископ. Ані інший єпископ, ані пресвітер, ані мирянин не може позбавити його цієї прерогативи. Хіба тільки Церковний Собор або Церковний Суд.

Пресвітери – це рукопокладені клірики, які, по суті, є звершителями Таїнств «за дорученням». Саме тому священик не може служити без Антимінсу, адже на ньому знаходиться підпис архієрея – благословення на служіння. Все в Церкві починається з єпископа. Більше того, «Де немає єпископа, там немає Церкви», – говорить свщмч. Ігнатій Богоносець, а якщо згадати тут слова Кіпріана Карфагенського: «Кому Церква не Мати, тому Бог не Отець», нам стає як ніколи ясною церковна і сакраментальна ієрархія розкольників. Якщо у КП немає апостольського наслідування, а її «архієреї» – це всього лише видимість, то що можна казати про «таїнства», звершені у цій структурі не тільки «єпископами», але й «священиками»? Гірше тільки хрещення мирянином, хрещеним у КП, іншого мирянина. Якщо у КП немає єпископів, то хіба вона – Церква? Членами чого стають у такому випадку люди, які приймають Хрещення в КП? Як їм можуть дати те, чого, власне, немає у «давальників»?

Парадоксальним чином склалося так, що «священнослужителі» Київського Патріархату в плані звершення таїнств не доходять за своїм рівнем до мирян канонічної Церкви, а канонічне право та святоотцівська спадщина цьому яскраве підтвердження.

Подібно до колись падшего праотця Адама, який передав своїм нащадкам пошкодження природи, зване «первородним гріхом», розкольник Філарет робить всіх своїх послідовників учасниками своєї анафеми. Тож хрещення розкольників не тільки не омиває гріх Адамів, але й робить людей буквально «анафемою»: анафемою від Христа і від Церкви.

Дай Бог, щоб люди усвідомлювали всю згубність такої пастки, одягненої у зовнішню лже-церковну благоліпність, та не ставилися наївно і легковажно до свого спасіння, а такі чудові слова апостола Петра «Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім'я Іісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете» (Діян. 2: 38) вкотре стануть красномовним напуттям «священнослужителям» розкольницького Київського Патріархату.