«Канонічне Православ'я на українській землі було врятовано»

Харківський Собор УПЦ був зібраний з благословення Священного Синоду Руської Православної Церкви у відповідь на звернення українських архієреїв про термінову необхідність зміщення з київської кафедри митрополита Філарета (Денисенка), який, після поразки на виборах Патріарха Московського і всієї Русі, замисливши відокремитися від своєї Матері-Церкви, віроломно порушив свою хресну клятву Архієрейському Собору РПЦ скликати Собор Архієреїв УПЦ та піти у відставку.

Бачачи його наполегливість і самочинні діяння, архієреї УПЦ зібралися в Харкові, оскільки проводити Собор у Києві було небезпечно: Президент Леонід Кравчук та Президія Верховної Ради практично стали на бік Філарета і створювали перешкоди для роботи Собору. Втручаючись у внутрішні справи Церкви, з канцелярії Президента повідомили головуючому на Соборі митрополиту Харківському і Богодухівському Никодиму, що в разі зміщення Філарета з поста Київського митрополита Уряд буде ігнорувати УПЦ. Що пізніше і сталося: Харківський собор Президією Верховної Ради було оголошено незаконним, банківські рахунки УПЦ Уряд заморозив і, більш того, саму УПЦ зняли з державної реєстрації, тобто «ліквідували».

Фальшивою підставою для «ліквідації» УПЦ стало блискавичне «об'єднання» Філарета і його підлеглого вікарного єпископа із самосвятською розкольницькою УАПЦ (Київський патріархат). Нове утворення отримало загальне найменування «УПЦ – Київський патріархат», з двома банківськими рахунками: філаретівським (вкрадені фінанси УПЦ) та власне УАПЦ (Київський патріархат).

Підтримала Філарета і ультра-права організація УНА-УНСО. Це – та сама шовіністична організація, яка після молебню у Володимирському соборі, з благословення вже колишнього митрополита Київського Філарета, озброївшись палицями і холодною зброєю, спробувала захопити вночі Києво-Печерську Лавру, куди мав прибути обраний Харківським Собором новий Предстоятель УПЦ – Блаженніший Митрополит Володимир.

З волі Божої, злочинні і блюзнірські злодіяння УНА-УНСО були перервані силами чергових підрозділів ОМОНу. Злочинці були затримані, доставлені в міліцію, опитані і... відпущені на свободу. А свідчення постраждалих від нічного розбою унсовців безслідно зникли...

Державна авантюра з паперовою «ліквідацією» УПЦ, однак, довго не протягнула: після прибуття до Києва нового Предстоятеля і за призовом Священного Синоду УПЦ під стінами Верховної Ради зібралися тисячі священиків, ченців та віруючих з усіх єпархій УПЦ. Вони стояли три дні і три ночі, вимагаючи скасування «ліквідації» своєї канонічної Церкви і зустрічі Президента Кравчука з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. Зустріч відбулася, реєстрацію УПЦ відновили, рахунки єпархій УПЦ розморозили, але основні фінансові накопичення УПЦ (близько 4 мільярдів радянських рублів) при потуранні Президента Кравчука незаконно застрягли в бездонних «кишенях» анафематствуваного Церквою розкольника-сепаратиста Філарета Денисенка.

Та все ж, православний народ ликував: канонічне благодатне Православ'я на українській землі було врятовано.

Позбавлення Філарета київського престолу було схвалено усіма главами Помісних Православних Церков. Їхні телеграми і заяви були опубліковані у церковній пресі.

Нинішня відсутність філаретівського дітища – сепаратистської «УПЦ-КП» у диптихах (списках) єдиної, святої, соборної і апостольської Сім'ї помісних автокефальних православних Церков, є прямий логічний наслідок діянь Харківського Собору УПЦ, який усунув та заборонив у священнослужінні колишнього митрополита Київського Філарета, свідченням визнання Вселенською Православною Повнотою канонічності Харківського Собору, так само і визнання діянь Священного Синоду Руської Православної Церкви, який благословив скликання доленосного Харківського Собору двадцять п'ять років тому. Бо така була воля Отця Небесного щодо Церкви Христової в Україні сущої.

Сьогодні історія з «ліквідацією» канонічної УПЦ може повторитися. Як відомо, група депутатів підготувала антиконституційні законопроекти, прийняття яких Верховною Радою може ввергнути Україну в затяжний релігійний хаос протистояння.

Суть сумнівних законопроектів, що вже породили здивування та викликали протести у світових лідерів Християнства, – у введенні для УПЦ зовнішнього управління в особі чиновників державного апарату.

Під сито зовнішнього контролю (через так зване «узгодження») підпадає навіть відбір кандидатур на найвищі духовно-адміністративні посади в УПЦ. Пропонується конкретний механізм імовірної ліквідації парафій УПЦ (практично на користь УПЦ-КП) за допомогою фальшивих референдумів органів управління громад УПЦ, поповнених самостійниками – конфесійно «самоідентифікованими» членами.

Підстава для репресивних заходів – нібито наявність адміністративного центру незалежної та самостійної в управлінні УПЦ, за визначенням Верховної Ради, на території держави-агресора. Звідси, як наслідок, виникає колективна провина громадян України – вірян УПЦ: всі вони підпадають під політичну підозру як неблагонадійні.

Брехливість цього надуманого політичного припущення очевидна: багатомільйонні члени УПЦ – патріоти своєї Батьківщини. Вони збирали і збирають пожертви для хворих, поранених, дітей і людей похилого віку у зоні бойових зіткнень на Донбасі. В одній з єпархій УПЦ кілька років, під патронатом військового комісаріату, успішно діє парафіяльна спортивна парашутно-десантна школа, випускники якої з честю служать у лавах Української Армії. Там же працюють військові капелани УПЦ. На Донбасі і в Криму функціонують єпархії УПЦ.

Що ж гіпотетично може статися у разі схвалення нинішнім депутатським складом Верховної Ради настільки неконституційних антицерковних законопроектів?

Насамперед, послаблення внутрішньої єдності УПЦ: не буде впевненості в тому, що кримське духовенство та віряни погодяться підкорятися державному контролю над собою в особі київських чиновників або їх уповноваженим на місцях.

І далі питання: чи не підштовхне антиконституційна законотворчість Верховної Ради кримських чад УПЦ до дрейфу у бік автономної самостійності від Київської Митрополії, яка може, за допомогою бюрократичного «легального» шантажу і погроз, потрапити у жорстку неканонічну залежність від можновладців?

Більш небезпечною є перспектива виникнення релігійних груп, незгодних із практикою тотального контролю світської Держави за єпископськими хіротоніями, різними призначеннями в УПЦ, а, отже, і контроль за їх призначеннями в єпархії УПЦ. Хоча тридцяте апостольське правило попереджає: «Якщо якийсь єпископ, вдавшись до світської влади, через неї отримає єпископський сан, нехай буде відлучений і він, і всі, хто з ним мав спілкування», проте завадити порушенням його буде складно.

В такому разі, до поодиноких проявів руху т. зв. «непоминаючих», додадуться автономні осередки з парафій «незгодних». Тоді з'явиться небезпека формування «катакомбної УПЦ» зі своїм центром управління. А це вже загрожує дестабілізацією внутрішньої ситуації в Україні, бо влада буде змушена придушувати ці осередки як незаконні, керуючись буквою пропонованих недалекоглядних антиконституційних законопроектів.

І все це – на тлі наполегливих абсурдних декларацій Уряду України сприяти створенню т. зв. «єдиної української помісної церкви». Що виглядає досить дивно, бо світська Держава, яка конституційно відокремила себе від Церкви, не вправі втручатися в сферу реформування релігійно-канонічного устрою Церкви або релігійної організації. Як правило, ця сфера або історично, або віроучительно перебуває в компетенції виключно самої Церкви або релігійної організації. Уявити, що подібні абсурдні урядові декларації можуть мати місце в США або в країнах Європейського Союзу – абсолютно неможливо.

Але треба сподіватись, що Бог не залишить Церкву Христову в Україні сущу, і розорить «мудрування» безрозумних так само, як і в часи історичного Харківського Собору УПЦ.

Джерело