Забута заповідь: чому кожен християнин – місіонер?

Для нас став уже звичним образ проповідуючого священника. Але, невже тільки він має право нести людям християнське благовістя? Ми комфортно делегували цю місію, вважаючи її професійним обов'язком, а не особистим покликанням. Ми забули про те, що Христос закликав проповідувати кожного з нас!

«Проповідуй, тому що ти – християнин»

Євангельська притча про благоразумного домоправителя між рядків закликає нас: «Проповідуй, тому що ти – християнин»! На жаль, зараз справу проповіді вважають виключною прерогативою духовенства. Але так було далеко не завжди.

В апостольські часи могли вільно проповідувати миряни, які отримали належні настанови від учнів Христових.

У книзі Діянь ми дізнаємося про мирянина Аполлоса, якого апостоли Акилла і Прискилла зустріли в Ефесі. Як оповідає Святе Письмо, він володів даром красномовства і досяг успіху в справі проповіді. Апостоли наставили його в християнстві і зробили своїм помічником.

В історії Церкви практика служіння дидаскалів (учителів-проповідників із мирян) тривала аж до 231 року, коли Александрійська Церква, засуджуючи богослова Оригена, суворо заборонила мирянам благовістити в церковному зібранні. Пізніше ця заборона була підтверджена Трулльським Собором.

Важливо розуміти, що ця заборона була значною мірою ситуативною, спрямованою проти конкретної єресі (гностицизму Оригена), а не проти місіонерського служіння мирян як такого.

Вона мала захистити паству від лжевчень в епоху, коли богослов'я ще не було чітко сформульовано. Але з часом ця тимчасова міра, на жаль, стала сприйматися як постійна норма, що і призвело до «оніміння» церковного народу.

«Благоразумний домоправитель»

Але про що нам говорить сьогодні Христос? «Хто вірний і благоразумний домоправитель, якого господар поставив над слугами своїми роздавати їм у свій час міру хліба? Блажен раб той, якого господар його, прийшовши, знайде так вчиняючим» (Лк. 12:42-43).

Святі отці, тлумачачи це іносказання, пишуть, що під трудолюбивим домоправителем Господь має на увазі кожного християнина. «Хліб», який ми повинні «роздавати», – це і є знання про Христа, повнота нашої віри.

Апостоли спочатку не були священниками в канонічному розумінні цього сану. Вони були мирянами, яких Господь виділив для проповідницької місії. Це твердження, звісно, не применшує особливого «надмирного» статусу духовенства, але воно означає, що заклик до благовістя звернений до всіх.

Слова про «домоправителя» – не єдині. Пряме доручення Христа, відоме як Велике Доручення, було дано не тільки одинадцятьом апостолам, але через них – всій повноті Церкви: «Отже, йдіть, навчіть всі народи...» (Мф. 28:19). А апостол Петро звертається вже до всіх християн: «Будьте завжди готові кожному, хто вимагає у вас звіту в вашій надії, дати відповідь з лагідністю і благоговінням» (1 Пет. 3:15).

Ця «відповідь» і є особиста проповідь кожного з нас.

Два види проповіді: «Словом» і «Життям»

Але хтось може запитати: а як потрібно проповідувати? Благовістя можна розділити на два види: проповідь словом і проповідь життям.

1. Проповідь життям: «Стяжи дух мирний...»

Це наймогутніший, незаперечний і доступний кожному аргумент. Святий Серафим Саровський дав вичерпну формулу цього благовістя: «Стяжи дух мирний, і тоді тисячі навколо тебе спасуться».

Коли людина живе Євангелієм, вона сама стає Євангелієм. Її мир, її любов, її неосудження, її лагідність «кричать» про Христа голосніше за будь-якого оратора. Люди тягнуться не до слів, а до світла. У цьому і є сенс слів апостола Павла про те, що жінка-християнка «без слова» може спасти чоловіка-язичника (1 Кор. 7:16), коли він бачить її чисте, богобоязливе життя.

Це проповідь, доступна кожному, незалежно від талантів. Якщо ти не маєш ораторського або письменницького дару – проповідуй життям. Цього достатньо.

2. Проповідь словом: «Відповідь із лагідністю»

Але якщо хтось все ж покликаний до словесної проповіді – говорити обов'язково потрібно! Слава Богу, сьогодні на деяких парафіях зароджується практика проповіді богословськи грамотних мирян.

Талант – це не обов'язково дар Златоуста. Це може бути тихе слово втіхи колезі на роботі. Це може бути спокійне і тверде пояснення своєї віри друзям, які задають «незручні» питання.

Але варто пам'ятати, що, на відміну від протестантів, православному християнину слід благовістити з любов'ю і ненав'язливо. Протестантський напір часто відштовхує, тому що в ньому більше бажання довести, ніж полюбити. Православна проповідь – це діалог, а не монолог. Вона поважає свободу іншого, дану Богом.

Навіть якщо хтось з людей не захоче нас слухати – потрібно продовжувати проповідувати для інших. Недарма давні римляни говорили, що «крапля точить камінь не силою удару, а частотою падіння».

Навіщо проповідь потрібна самому проповіднику?

Багато хто мовчить не через відсутність таланту, а через страх. Страх бути осміяним, страх здатися «фанатиком». Або, що ще страшніше, через страх лицемірства: «Як я можу говорити про Бога, якщо я сам грішний?»

Але проповідь потрібна не тільки слухачеві. Вона життєво необхідна самому проповіднику.

Відома притча про те, як один проповідник прийшов у місто, щоб навернути до віри його жителів. Спочатку люди слухали проповіді, але потім почали потроху розходитися, поки не пішли всі. І хоча ніхто його більше не слухав, він продовжував проповідувати.

Мандрівник, що проходив повз, поцікавився у нього, чому той так вперто продовжує читати проповіді? «Спочатку я сподівався змінити цих людей, – відповів місіонер. – А тепер продовжую проповідувати лише для того, щоб вони не змінили мене».

Ця притча геніально розкриває другу, внутрішню мету проповіді.

Справжня проповідь націлена не тільки на те, щоб когось чогось навчити. Вона потрібна і для того, щоб сам проповідник, зіставляючи свою поведінку з проповідуваним ідеалом християнського життя, не потонув у бруді вмираючого в гріхах світу.

«Домоправитель» з притчі Христа (Лк. 12) отримав нагороду не за те, що зберігав хліб (віру) в коморі, а за те, що «роздавав їм у свій час міру хліба». Наша віра – це не особистий скарб, який потрібно заховати. Це Хліб, який потрібно роздавати.

Нам дана повнота віри в Триєдиного Бога. Тому наша посмертна доля знаходиться в прямій залежності від того, наскільки ми потрудимося в справі християнського благовістя.