Приборкання степового звіра
Наша християнська віра виросла поверх попелу ідолів і кісток тварин. І першим каменем в її основі стала переплавлена віра князя, який піднявся з глибини власного пекла.
Копнувши землю на схилі Старокиївської гори, можна побачити особливий ґрунт. На вигляд він сірий, жирний, перемішаний з деревним вугіллям і дрібними уламками перепаленої кістки. Там дуже багато золи, спресованої часом у щільну подушку.
Цей шар розкопав у 1908 році археолог Вікентій Хвойка. Під ним відкрилася фігура з нетесаних валунів у формі еліпса з чотирма виступами, чітко спрямованими за сторонами світу, а поруч – масивний стовп із обпаленої глини. Навколо лежали кістки тварин. Об'єкт одразу назвали язичницьким капищем. Про його точне датування історики сперечаються досі.
Кривавий пантеон на пагорбі
Літопис змальовує на цьому пагорбі показово страшну сцену. У 980 році князь Володимир, щойно відвоювавши київський стіл у свого брата, зводить тут грандіозний язичницький пантеон із шести кумирів на чолі з дерев'яним Перуном, у якого була срібна голова і золоті вуса. «Повість минулих літ» стверджує: перед цими ідолами лилася кров. І не лише звіряча.
У 983 році, повернувшись із переможного походу на ятвягів, княжа дружина вирішила віддячити богам людською жертвою. Жереб упав на юного Іоанна, сина варяга-християнина Феодора, який довгий час жив у Візантії і таємно вірував у Розп'ятого Христа. Батько сина не видав. Він вийшов на дерев'яний поміст свого будинку і кинув розлюченому натовпові палкий виклик: «Не боги це, а дерево: нині є, а завтра згниє... зроблені вони руками людськими». Двір варягів знесли, розправилися з батьком і сином. Так на київській землі з'явилися перші мученики за Христа.
Той, хто віддав наказ поставити цих ідолів і мовчки схвалив убивство варягів, прийшов до влади шляхом жахливого насильства.
Володимир убив свого рідного брата Ярополка, виманивши його на переговори. Полоцьку княжну Рогніду, що насмілилася назвати його «сином рабині», він узяв силою на очах у зв'язаних батьків, яких після цього наказав убити. Літопис налічує у князя сотні наложниць у заміських резиденціях і називає його ненаситним у блуді.
Ченці, що писали житіє святого князя, могли б цей бруд відретушувати, сховати, згладити гострі кути. Але вони залишили його навмисно. Вони зберегли ці факти як міру тієї безодні, з дна якої людину витягла благодать Божа, донісши до нас чесну історію реанімації душі рівноапостольного хрестителя.
Сліпота біля стін Херсонеса
Трагедія 983 року на київському пагорбі, де загинули Феодор та Іоанн, стала початком кінця для самого Володимира. Криваве торжество язичництва обернулося внутрішнім спустошенням. Князь, що володів колосальним практичним розумом, раптом відчув, що служіння Перуну веде в глухий кут. Розправа над варягами не зміцнила його владу, а навпаки, оголила глибоку гниль усієї язичницької системи.
Почався болісний пошук. Те, що в підручниках сухо називають «вибором віри», для Володимира було питанням особистого виживання. Він шукав не просто державну ідеологію, а живу силу, здатну вгамувати його бунтівну душу і величезну країну.
Корсунська легенда говорить, що перед самим Хрещенням у захопленому Херсонесі Володимир раптово осліп. Його очі вкрила щільна і темна пелена. Це була наочна візуалізація його внутрішнього стану. Людина, що завоювала все, що можна завоювати в цьому світі, опинилася абсолютно безпорадною і загубленою посеред власного тріумфу.
І коли візантійська принцеса Анна передала йому коротке послання: «Якщо хочеш позбутися хвороби цієї, охрестися якнайшвидше», Володимир погодився. У той момент, коли єпископ поклав на нього руку в купелі, пелена спала. З води вийшла інша людина. Змінилося не лише ім'я князя, а й сама природа цього шаленого степового вовка.
Неймовірна відмова від меча
Найсильнішим доказом цього преображення стало те, що, повернувшись до Києва, Володимир наказав зруйнувати капище. Перуна прив'язали до кінського хвоста, волокли по багнюці під ударами батогів і скинули в Дніпро. Але це була лише зовнішня дія. Головне сталося всередині самого князя.
Людина, яка все життя вирішувала будь-які питання мечем і насильством, після Хрещення категорично відмовилася страчувати злочинців.
Літопис зберіг цей разючий діалог. Володимир скасував смертну кару на Русі, заявивши єпископам, що приїхали з Константинополя: «Боюся гріха».
Для Візантії, де осліплення скинутих імператорів і жорстокі страти були нормою державного життя, це було дикістю. Єпископам довелося вмовляти новохрещеного князя повернути суди і страти, щоб розбійники не рознесли країну. Це просто разюче: візантійські інтелектуали вчать учорашнього варвара виявляти жорсткість у владі, а він уперто тримається за Євангеліє, відмовляючись проливати кров.
Він почав роздавати їжу й одяг убогим, наказавши возити продукти київськими вулицями для всіх хворих і немічних. Княжий терем перетворився на осередок милосердя. Колишній Володимир помер у херсонеській купелі. На його місці з'явився правитель, який серйозно намагався збудувати життя держави на законі милосердя.
Вапняний розчин поверх старих могил
Між 989 і 996 роками на той самий пагорб, де нещодавно димів сірий попіл від Перуна, прийшли грецькі зодчі. Володимир віддав десяту частину свого доходу на будівництво першого кам'яного собору – Десятинної церкви на честь Успіння Пресвятої Богородиці.
Будували її візантійські майстри з плінфи – тонкої обпаленої до червоного кольору цегли. Плінфу укладали на цем'янковий розчин – суміш вапна і товченої цегли, який застигав віками, перетворюючись на моноліт. І цей розчин заливали просто поверх ровів старого капища.
Під час розкопок 1908 року біля вівтаря собору археологи виявили рештки дерев'яного зрубу – того самого будинку, де тримали оборону і загинули варяги Феодор та Іоанн. Храм був збудований на останках перших мучеників.
Якщо сьогодні зачистити вертикальну стінку розкопу на Старокиївській горі зверху донизу, можна прочитати всю нашу історію без єдиного слова.
Дивовижно, але наша віра тримається саме на цій перепаленій землі, яку жорстокий князь колись назвав своєю, а потім благословив її хрестом. Попіл капища нікуди не подівся з-під фундаменту собору. Втім, не можна виключати, що і на місці собору зараз у будь-який момент можуть знову облаштувати капище. Але історію з лиця цієї землі вже не стерти, вона навіки закарбована у вірі степового звіра, що прийняв рішення стати християнином.
