Місто танцювало до смерті під замовлену музику
Влітку 1518 року жителі Страсбурга виконували смертельні танці під музику, яку замовила місцева влада. Зупинити епідемію змогла не медицина, а Церква.
Уявімо картину: 1518 рік, вузька середньовічна вулиця, літня спека — і самотня жінка, що танцює. Танцює без приводу і без зупинки.
Звали її фрау Троффеа. Через кілька днів вона все ще продовжувала несамовито плясати, але вже в оточенні інших городян. За тиждень їх набралося 34 особи. За місяць — вже кілька десятків, а то й сотень. Але це був не святковий карнавал. Людям було погано, вони кричали, плакали, благали про допомогу — і все одно продовжували конвульсивно рухатися, наче власне тіло перестало їх слухатися.
Що в такому разі робити міській раді? Ось і страсбурзький магістрат не знав, як вчинити. Тоді влада звернулася по допомогу до медиків.
Безуспішне лікування танцями
Лікарі прийшли, подивилися на тих, що несамовито рухалися, і поставили сухий діагноз: гаряча кров. Їхня логіка була проста і на ті часи цілком наукова — зайвий жар потрібно випускати через рух. Людям треба виплясатися до знемоги, і хвороба мине сама.
Міська влада прислухалася до поради буквально — адже лікарям нема причин не довіряти. Збудували дерев'яний поміст на Зерновому ринку. Найняли музикантів, флейтистів і барабанщиків. Розрахунок був передбачливим: хай хворі будуть під наглядом.
І ось тут сталося те, чого ніхто не передбачав. Середньовічний танцмайданчик не лікував. Навпаки — він збирав цікавих, що бажали подивитися на незвичайне видовище.
А глядачі, самі того не бажаючи, затягували до танцю дедалі нових і нових людей — як натовп затягує випадкового перехожого у свій вир.
3.jpeg)
За хроніками архітектора Даніеля Шпекліна, люди помирали від виснаження і серцевих нападів щодня. Скільки саме — навіть важко уявити.
Лікарі не бажали зла своїм пацієнтам. Вони діяли з найкращих спонукань, не здогадуючись, що їхня теорія виявилася не просто хибною. Вона перетворила міську площу на конвеєр, який штампував нових хворих швидше, ніж хтось встигав їх вилікувати.
Розворот на сто вісімдесят градусів
Наприкінці серпня навіть найупертішому чиновнику стало очевидно: що гучніша музика, то більше несамовитих танцюристів. Магістрат був змушений визнати свою помилку і скасувати власне рішення. Гру на барабанах і бубнах заборонили під загрозою покарання.
Поважним городянам влада все ж залишила лазівку: танцювати на весіллях і на честь першої меси дозволялося, але лише під струнні інструменти. Це було перше розумне рішення влади за півтора місяці відчайдушних спроб вилікувати масовий психоз. Вони прибрали те, що роздмухувало пожежу. Але саму пожежу загасити так і не змогли.
Три дні дороги і повна тиша
І тут на арену подій вийшла Церква, яка запропонувала дуже просте рішення: людей не потрібно насильно лікувати — їх потрібно відвезти подалі від дратівних джерел.
На возах танцюючих повезли до скельної каплиці святого Витта. Ця поїздка тривала три дні. Що відбувалося у святилищі? Нічого надприродного. Кожному хворому давали до рук маленький хрест. На поранені від несамовитої пляски ноги вдягали червоні черевики — на них освяченою олією також були намальовані хрести. Черевики окроплювали святою водою, молячись святому Витту. Перед його різьбленим образом правили розмірені меси.
Контраст терапії очевидний. У місті — поміст, натовп, барабани, крики цікавих. Тут — напівтемрява, молитовна тиша і людина навпроти образу святого.
Минув тиждень, другий — і потік хворих паломників до Саверна вичерпався. На початку вересня 1518 року епідемія масового психозу закінчилася.
Другий хибний діагноз
Цю історію вже хочеться красиво завершити на позитивній ноті: забобонні лікарі помилилися, мудра Церква врятувала становище. Гарна мораль, але в цієї події є несподіваний поворот, який псує красиву картину.
Через вісім років у Страсбурзі побував лікар Парацельс. Той самий Парацельс, якого прийнято вважати взірцем тверезого наукового розуму на тлі забобонного середньовічного світу. Він розпитав очевидців і описав те, що сталося, у трактаті «Opus Paramirum», розділивши нездорову плясу на три види: від уяви і гніву, від хтивості і від тілесних причин.
І що ж? Здавалося б, найраціональніша людина епохи мала б виявити до бідної жінки, з якої почалося суспільне помрачення розуму, хоч якесь співчуття. Але Парацельс виявився суворим. Він відніс її випадок саме до пляски «від хтивості». За його версією, фрау Троффеа танцювала, щоб досадити чоловікові й принизити його, «зображуючи хворобу якомога правдоподібніше». А інші жінки, писав він, приєдналися з тих самих «непристойних» спонукань.
Найосвіченіша людина свого часу помилилася анітрохи не менше, ніж лікарі з їхньою гарячою кров'ю. Тільки замість діагнозу він виніс жінці, про яку нічого путнього не знав, цинічний моральний вирок.
Що насправді зупинило епідемію?
То що ж взагалі сталося у Страсбурзі того літа? Історик Джон Воллер, який багато років вивчав події 1518 року, відновлює контекст тих подій, і картина складається невтішна. Ельзас щойно пережив страшний неврожай. Місто знемагало від голоду, від спалахів сифілісу й віспи. А в народі жив давній страх перед «прокляттям святого Витта» — вважалося, що цей святий здатен як наслати несамовиту плясу, так і зцілити від неї. «Коли є відповідні вірування і високий рівень відчаю та страху, — каже Воллер, — тоді танцювальна чума стає можливою».
Це не було біснування в буквальному розумінні слова, хоча сучасникам могло здаватися саме так. Історики описують те, що сталося, як масовий психічний зрив від відчаю.
Голодні, змучені люди знайшли єдину доступну їм мову, якою тіло могло прокричати про нестерпність того, що відбувається. І цей внутрішній крик заражав одного за одним.
Що зробила влада? Вона відповіла на цей крик ще більшим шумом і ще більшим натовпом глядачів. А що зробила Церква? Відповіла тишею і молитвою. І увагою до кожного хворого, наслідуючи тим самим Христа. Ось, власне, і вся різниця між тими, хто роздмухує паніку, і тими, хто її гасить.
Влада збудувала сцену. Церква прибрала глядачів. І, можливо, саме в цьому головний урок усієї цієї історії: найкращі ліки від відчаю — не заглушення горя чимось, а мовчазне перебування людини наодинці з Богом, Який може втішити кожного скорботного.
