Навіщо Церкві був потрібний дозвіл Сталіна?
Чому вибори патріарха під час Великої Вітчизняної проходили з дозволу Сталіна, та ще й з порушеннями?
Slavon Sidorenko
Відповідає доктор богослов'я ієромонах Іоанн (Курмояров):
По-перше, незрозуміло, про які порушення йдеться. Хіба Сталін видав указ про заснування РПЦ? Ні. Сталін «рукоположив» архієреїв для РПЦ? Ні. Місцеблюститель Патріаршого престолу митрополит Сергій Страгородський взагалі був рукоположений в єпископи до революції 1917 року. Тож при чому тут взагалі Сталін?
На початку вересня 1943 року він справді зібрав архієреїв РПЦ, що залишилися в живих, і відповів згодою на пропозицію архієреїв про скликання Архієрейського Собору та вибори Патріарха. Звісно, що архієреї, які брали участь у зустрічі, скористалися такою можливістю.
А по-друге, скористалися вони нею не тому, що любили «вождя», а тому, що це був шанс, ослаблення гонінь з боку влади на Церкву, бо раніше влада силою перешкоджала не тільки скликанню Помісного Собору Руської Церкви, але й активно знищувала її вірних чад. Для Церкви це був такий самий шанс вийти з підпілля, як і виданий на початку IV століття імператором Костянтином «Міланський едикт», що зрівнював християн в правах з представниками інших релігійних конфесій і припиняв гоніння на Церкву.
Однак, на думку наших супротивників, архієреї мали відмовитись від такої пропозиції Сталіна, що призвело би до неминучого і нікому не потрібного загострення відносин між владою і Церквою, призвело би до нових мільйонів і мільйонів жертв з боку християн. Слава Богу, архієреям РПЦ вистачило мудрості не зробити таку дурість. Внаслідок чого почалось відродження церковного життя в СРСР.
Інше питання – а навіщо це потрібно було самому Йосипу Сталіну? Я розумію, якби він став «Патріархом» чи «обер-прокурором» Священного Синоду, тобто захотів би залишитися в історії в якості архієрея, який врятував Церкву.
Але, на жаль, навіть незважаючи на таку буцімто лояльність Сталіна до Церкви, гоніння на християн в СРСР тривали і після того, як влада пішла на поступки: «До людей, які залишалися під суцільним і безперервним контролем радянського агітпропу, не передбачалось донесення церковного слова. У підсумку в Псковській області до приходу німців було 3 храми, а до повернення радянських військ їх було 200, в Курській області до німців було 2, стало 282; зате в Тамбовській області, де радянська влада стояла незмінно, так і залишалося 3 храми на всю область… Більш того, наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років храми знову стали відбиратися під клуби та склади. У 1951 році при збиранні врожаю тільки в Курській області за розпорядженнями райвиконкомів близько 40 будівель діючих храмів були на багато місяців засипані зерном… Пішла нова хвиля арештів найбільш активних священнослужителів».
У дійсності подібна метаморфоза в свідомості Сталіна була пов'язана з активним наступом радянських військ на Східному фронті і наступним за ним звільненням колись окупованих територій. Під час окупації німецьке командування активно заохочувало відкриття на окупованих територіях православних парафій. Розуміючи масштаб цього явища, радянське керівництво дійшло висновку, що повторне насильницьке закриття православних церков на звільненій території може викликати масові невдоволення у населення, на руках в якого була достатня кількість зброї для того, щоб створити серйозні неприємності в тилу радянської армії. Коротше кажучи, Сталін вирішив, що буде краще контролювати цей процес, ніж знову увійти на відкриту конфронтацію з віруючими, яких, судячи з останнього передвоєнного перепису населення, в СРСР було не так вже й мало.
Мудрість ієрархів РПЦ якраз в тому й полягає, що вони вміло скористалися сприятливим моментом потепління відносин з державною владою і в найкоротші терміни зуміли зайнятись відновленням церковного життя в СРСР. Який сенс був у тому, щоб навмисно протиставити себе владі (особливо при її більш чи менш лояльному ставленні до Церкви), абсолютно незрозуміло.
