У чому полягає суть християнського подвигу?
Про сучасне подвижництво розмірковує протоієрей Василій Кучер.
Саме слово «подвиг» у сучасній мові часто розуміється занадто вузько – як щось героїчне, пов'язане з ризиком для життя. Але в Православ'ї це поняття набагато ширше і глибше.
Треба одразу сказати, що слово «подвиг» походить від дієслова «рухатися», і звідси ж – «подвизатися». Тобто подвиг – це не просто разовий героїчний вчинок, а постійний рух душі до Бога, примушування себе на добро. Сам Господь сказав: «Царство Небесне силою береться, і ті, хто докладає зусиль, захоплюють його». Ось це зусилля, це примушування себе і є основою всякого подвигу.
Святі отці виділяють кілька видів подвигів, і про них варто сказати докладніше.
По-перше, це подвиг мучеництва. Це найвищий і очевидний подвиг, коли людина заради вірності Христу готова віддати саме життя. У перші століття християнства це було повсякденною реальністю, і тому Сама Церква стоїть на крові мучеників. Але і в наш час мученики не перевелися. Двадцяте століття дало нашій Церкві величезний сонм новомучеників, що постраждали в роки гонінь. І сьогодні в різних країнах світу християни продовжують страждати за віру.
По-друге, це подвиг сповідництва. Сповідники – це ті, хто відкрито свідчив про Христа перед гонителями, зазнав страждань, в'язниць, заслань, але не був убитий. По суті, це те ж мучеництво, тільки не до смерті. І в наш час такий подвиг теж можливий – коли людина, наприклад, на роботі чи в суспільстві відкрито говорить про свою віру, навіть знаючи, що це принесе їй неприємності.
По-третє, це подвиг преподобництва або чернецтва. Преподобні – це ті, хто уподібнився Христу через відречення від світу, через життя в пості, молитві, послуху. Чернецтво називають ще «безкровним мучеництвом», тому що чернець щодня вмирає для світу, для своєї волі, для своїх пристрастей. Це особливий шлях, до якого покликані не всі, але який дуже важливий для всієї Церкви.
По-четверте, є подвиг юродства Христа ради. Це дуже рідкісний шлях, коли людина навмисно приймає на себе вигляд божевільного, щоб приховати свої чесноти від людської похвали і викривати пороки суспільства. Такими були блаженні Василій і Ксенія, Андрій Юродивий і багато інших. Це шлях не для наслідування, а скоріше для благоговійного здивування, тому що він вимагає особливого вибранництва Божого.
По-п'яте, це подвиг святительський – подвиг архієреїв і пастирів, які несуть тягар відповідальності за паству, проповідують, захищають віру від єресей, піклуються про спасіння багатьох душ. Святителі Миколай Мирлікійський, Іоанн Златоустий, Григорій Богослов – ось зразки цього подвигу.
По-шосте, є подвиг праведництва у світі. Це подвиг тих, хто не пішов у монастир, не прийняв мученицький вінець, але в звичайному мирському житті зумів зберегти чистоту душі, вірність Богу, любов до ближніх. Праведні Іоаким і Анна, праведний Іоанн Кронштадтський – всі вони показують, що святість можлива і в сім'ї, і на службі, і в звичайних житейських турботах.
Але це, так би мовити, великі види подвигів, які відзначені в церковній традиції. А якщо говорити про повсякденне життя християнина, то і воно все повинно бути подвигом – хай навіть малим і непомітним.
Що ж це за подвиги? Це, перш за все, подвиг молитви – коли людина змушує себе молитися, особливо коли не хочеться, коли холодно на серці, коли лінь.
Це подвиг посту – не тільки щодо їжі, але й щодо язика, очей, думок. Це подвиг терпіння – коли ми терпимо образи, хвороби, скорботи, не нарікаючи на Бога.
Це подвиг послуху – волі Божій, духовному отцю, батькам, у тому, що не суперечить вірі. Це подвиг милосердя – коли ми ділимося з нужденними, відвідуємо хворих, втішаємо скорботних.
Преподобний Амвросій Оптинський говорив, що все життя християнина – це боротьба, і хто не бореться, той не спасається. І в цій боротьбі важлива постійність, вірність, готовність вставати після падінь і знову йти.
І ще. Подвиг сам по собі не спасає. Можна багато поститися, багато молитися, багато трудитися – і при цьому загинути, якщо в основі немає смирення і любові. Святі отці багато разів про це попереджали. Подвиг – це лише засіб, знаряддя, яким людина очищає своє серце. А мета – стяжання благодаті Святого Духа, з'єднання з Богом. Тому всякий подвиг повинен мати в своїй основі смирення, тому що якщо його не буде, то і подвиг перетвориться на фарисейство.
І останнє. Не треба самому собі призначати якісь великі подвиги. Святі отці суворо попереджають про небезпеку самочинного подвижництва, особливо без благословення і без розсудливості. Краще мале діяння з розсудливістю, ніж велике без розсудливості. Господь дивиться не на величину подвигу, а на серце.
