Чи всяке позбавлення себе життя – самогубство?
Нещодавно дізнався, що мій прадід на війні підірвав гранатою себе й ворогів. У Церкві вважається, що мій дід самогубець? Чи можна за нього молитися?
Святослав Ляшенко
Відповідає ієрей Георгій Базюк:
– Самостійне й добровільне позбавлення себе життя не завжди є самогубством. В іншому випадку не залишається місця для Христа: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ін. 15:13). Як можна «покласти душу за когось несвідомо?
Очевидно, що віддати що-небудь, а тим більше власне життя можна тільки за власним бажанням, з повною усвідомленістю своїх дій. Саме «віддавати», а не «припиняти». Самогубець припиняє своє існування тоді, коли не бачить сенсу в подальшому житті, коли небуття здається найкращим виходом із складної ситуації, коли не хочеться більше бути. А той, хто хоче жити і служити Богу і людям, але через зовнішні обставини опиняється перед складним вибором між життям для себе і смертю заради одного і вибирає останнє – віддає своє життя.
Віддавати завжди важко, ще важче віддавати щось особливо дороге й потрібне, а саме віддати своє життя. Тому наш Спаситель і говорить цю геніальну і одночасно просту фразу.
На війну йдуть із різних причин: хтось з метою нажитися або мати можливість безкарно виплеснути свою жорстокість, хтось тільки через неможливість ухилитися від служби, а хтось з бажання захистити своїх рідних і співвітчизників. Тільки останні в разі смерті віддадуть своє життя. У всіх інших випадках – його заберуть. І якщо вже сам похід на фронт є самопожертвою, то добровільний підрив себе разом із ворогами заради друзів, які перебувають в окопах позаду (разом із бажанням повернутися до своєї сім'ї) – є подвійним подвигом.
Хочеться вірити, що з вашим дідусем все було саме так. Навряд чи тепер вдасться дослідити всі деталі його смерті, але християнин повинен бути оптимістом і відповідно до презумпції молитися за своїх рідних, за умови відсутності реальних і вагомих фактів, які доводять протилежне.