Чи можливий в Україні міжконфесійний мир?

Незважаючи на те, який вектор розвитку держави було обрано кілька років тому, внутрішня політика чинної влади далека від ідеальної. Не в останню чергу це стосується гуманітарної сфери, а саме – релігійного аспекту. В результаті сьогодні існує безліч претензій щодо дотримання релігійних свобод в Україні, і не лише всередині держави, але і ззовні – в Європі.

Напевно, не було в Україні такої влади, яка би не втручалась в міжконфесійні стосунки найбільших релігійних організацій держави православного віросповідання. Чинний політикум не став виключенням в цьому питанні. От тільки, на відміну від своїх попередників, нинішня українська влада зробила досить сильний акцент на релігійні почуття громадян. З жалем треба констатувати, що подібне втручання призвело лише до загострення внутрішніх суперечок та створення небезпечного для безпеки держави релігійного фронту.

Що сказали в ПАСЄ

Отже, релігійна політика української влади викликає стурбованість за кордоном. Годі і казати про те, що дані факти приховуються від соціуму, адже створена вертикаль вперто не визнає помилок, регулярно звинувачуючи в усьому зовнішні чинники. Та на ділі навіть теперішні партнери України констатують факт того, що політика держави стає все більш віддаленою від демократичної та європейської.

12 жовтня на засіданні Парламентської асамблеї ради Європи було підтримано доповідь делегата від Чехії – Христини Зеленкової, в якій, у пункті 11.2, пролунав заклик до української влади «налагодити національний діалог і гармонізувати відносини між різними етнічними, мовними і релігійними групами в українському суспільстві».

Чи є цей сигнал важливим – кожен може зрозуміти по-своєму. Однак ваги йому додає той факт, що він озвучений та підтриманий на засіданні ПАРЄ, до якої часто апелює Україна, захищаючи власні інтереси на політичній арені. Цікаво виходить: коли це необхідно – представники України в ПАРЄ готові поставити всю асамблею з ніг на голову. Коли ж в самій ПАРЄ з’являються якісь вимоги до України, то про це можна змовчати, або ж назвати «упередженим ставленням», на худий кінець, побачити «російський слід».

Та сталось так, що правда про нестабільну ситуацію в гуманітарній сфері української політики розрослась настільки, що її вже жодним чином не приховаєш. Прикро, що факти, які цю правду підтверджують, з’являються все частіше, постійно збільшуючись в кількості.

Можливо українським політикам не відомий той факт, що Україну регулярно відвідують міжнародні моніторингові місії, які цікавляться не лише конфліктом на Донбасі. Представники цих місій констатують факти погіршення внутрішнього становища не лише на тимчасово окупованих територіях, але і в Україні в цілому, враховуючи сферу свободи совісті. Це однозначно негативно впливає на зовнішній імідж держави в світі.
  
Особливо привертає увагу лобіювання інтересів чинною владою окремої релігійної конфесії – УПЦ КП. Крім цього варті уваги антиконституційні законопроекти, спрямовані проти Української Православної Церкви. Тиск проти останньої став настільки неприхованим, що «сварити» УПЦ стає правилом гарного тону. Насамкінець, в силу протистояння між УАПЦ та УПЦ КП, перші опинились в дуже неприглядному становищі.

УПЦ КП проти УПЦ – шлях в нікуди

Після ряду невдалих спроб легалізувати своє становище на загально православній мапі світу, «Київський патріархат» відверто радикалізувався. Розуміючи, що православна спільнота не надасть визнання УПЦ КП в бажаний ними спосіб, ця конфесія різко змінила свою стратегію, почавши конфлікти з усіма навколо.
  
Зрозуміло, що першим і найбільшим ворогом «Київського патріархату» була і залишається УПЦ. Та зважаючи на сприятливу ситуацію, в якій опинилась УПЦ КП, стосунки цієї конфесії з УПЦ повернулись на 25 років назад, нагадуючи буремні 90-ті. Захоплення храмів УПЦ та агресивна інформаційна кампанія – це були лише перші залпи, якими вдарив по УПЦ «Київський патріархат». Нещодавно прес-центр УПЦ КП опублікував заяву, в якій заявив про підтримку скандального законопроекту №4128.
  
Хоча проект цього закону так і не було підтримано у Верховній Раді, суперечки навколо нього точаться дотепер. Варто нагадати, що дана ініціатива окремих депутатів повинна нібито полегшити процедуру зміни конфесійної підлеглості, на ділі ж спрямована на те, аби спростити рейдерські атаки на храми УПЦ. Доречі, те, що законопроект №4128 спрямовано проти УПЦ, підтвердили і його автори.

Використовуючи політичну ситуацію, в «Київському патріархаті» вирішили по максимуму використовувати «важку артилерію» для боротьби з УПЦ. Зважаючи на це, очевидною є наявність чергової фази загострення стосунків між цими двома конфесіями та згортання найменших сподівань на будь-який міжконфесійний діалог.

УПЦ КП проти УАПЦ – атака на винищення

Якщо проти УПЦ в «Київському патріархаті» борються з великими труднощами, то проти УАПЦ в них є чимало простих і дієвих рецептів. «Автокефали», перебуваючи не в найкращому стані, стали легкою здобиччю для «філаретівців». В УПЦ КП використовують різні важелі впливу на УАПЦ, першим серед яких є претензії на Андріївську церкву в Києві та корпус адміністративного приміщення УАПЦ в столиці.

Між іншим, немов гриби серед дощу, в ЗМІ виникають різноманітні матеріали дискредитаційного характеру, спрямовані проти УАПЦ. Найскандальнішими «автокефалами» часто виявляються люди на високих посадах в УАПЦ. Чого лише вартує нещодавній скандал є «єпископом» УАПЦ, який спричинив бійку в диско-клубі. Цікаво, що в УАПЦ самі дають приводи для дискредитації, чим вміло користуються в УПЦ КП.

Подібний тиск проти УАПЦ з боку УПЦ КП обумовлений двома причинами, перша з яких – помста за зірване приєднання, друга – спроба дотиснути та примусити значну частину УАПЦ доєднатись до «Київського патріархату», створивши хоча б якусь чисельну конкуренцію для УПЦ. Адже надзвичайно складно доводити світові, що УПЦ КП – найпопулярніша в Україні конфесія, коли чисельність парафій цієї організації є в тричі меншою від наявних в УПЦ.

Невтішні висновки

Викладене вище «дотримання прав і свобод» громадян в релігійній сфері, а по суті – бал однієї конфесії (УПЦ КП), відбувається за мовчазної згоди та підтримки чинної української влади. Більше того, безчинства «Київського патріархату» часто-густо супроводжуються активним залученням адміністративного ресурсу, що ми спостерігали за останні роки неодноразово.

Все це однозначно віддаляє Україну як від релігійної терпимості всередині держави, так і від того, аби було втримано імідж країни на міжнародній арені. Політика української влади в релігійній сфері є ганебною та такою, яка не має нічого спільного з тими європейськими цінностями, прагнення до яких декларуються.

Зважаючи на те, що на викладені вище факти звертають увагу в правозахисних організаціях ЄС, годі і сподіватись на те, що їх можна буде якось приховати. Та вочевидь, владі байдуже на це, оскільки сьогодні вона прямує одним шляхом – розколу країни за будь-якими можливими ознаками, релігійною в тому числі. Прикро лише, що окремі релігійні організації беруть в цьому активну участь.